Мирослав Вербовий ■ ГРОМАДА ■ №29, 2016-07-17
На згадку про Теофіля Щербу – вчителя, методиста, українця
Не віриться, що його, Теофіля Щерби, нема вже поміж нас 20 років, хоч у моїй пам’яті він надалі присутній.
Ми вперше зустрілися у 1958 році, під час вступних екзаменів для кандидатів, перед якими відкривалася можливість навчання в Україні, у Києві. Це був другий набір осіб, які Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) за домовленістю з Міністерством вищого шкільництва Польщі висилало в Україну з метою підготування кваліфікованих кадрів для своєї діяльності. Проте, навряд чи ми могли б ще колись побачитись, якби успішно не пройшли через екзаменаційне сито і не стали студентами Київського університету ім. Т. Шевченка.
До Києва нас виїжджало п’ятеро – подружжя Теофіль Щерба та Оля Смут (Щерба) з Ольштинщини, Стеня Геряк з Катовиць, Леонід Бучило з Варшави та я з Жулавів.
Хоч після завершення навчання в Україні доля розкидала нас по всій Польщі, проте ми таки не розгубилися. Через рік-два ми знову були на відстані потиску руки. Теофіль повернувся на давнє своє місце в Ґурово, де з дружиною Олею почав закладати у місцевому ліцеї справжні підвалини для вивчення української мови.
Наділені мені редакцією обов’язки займатися питанням українського шкільництва у Польщі, яке у Товаристві координувала інструктор Любомира Кобеляк (чим вона лише не займалася), вдруге звели мене з Т. Щербою. Він тоді не тільки навчав української мови, а й був призначеним кураторією вчителем-методистом на Ольштинщині, де на той час було найбільше пунктів навчання української мови. З ним, як методистом я об’їхав чи не всі школи, у яких велося навчання. Ця посада зобов’язувала його до ведення нагляду за рівнем навчання та поданням вчителям методичної допомоги. Навідуючись до школи, він часто виходив поза рамки визначених йому повноважень, тобто не лише аналізував працю вчителя, але передусім займався організаційним питанням, а саме – розміщенням уроків української мови у шкільному розкладі уроків, звертав увагу вчителів на серйозний підхід до уроків батьківської мови, інколи картав керівників шкіл за легковажне, часом неґативне чи вкрай вороже трактування уроків української мови.
Я був свідком кількох його конфліктних сутичок з керівниками шкіл Бартошицького повіту, наприклад, у Смолянці, коли в результаті гострої розмови керівник школи на наших очах зумів так швиденько змінити план уроків (найчастіше це були останні лекційні години), що дітям уже не мусили годинами чекати на рідну мову. В Кандитах довелося мені з трепетом прислухатися рішучому переконуванню ним керівника школи, щоб відкрив пункт навчання української мови, тим більше, що у школі працювала випускниця Бартошицького педліцею.
Він був своєрідним пострахом для керівників шкіл. За це воєвідський методичний осередок, а особливо Ольштинська кураторія дорікали Т. Щербі, не раз попереджували його про те, що він зловживає своїми обов’язками. На вчительських конференціях з цього приводу доходило до гострої полеміки між ним і наглядачем з боку Ольштинської кураторії за українським шкільництвом у воєводстві інспектором Здзіславом Словіком. Втручався у цю справу і представник Відділу внутрішніх справ воєводського управління Ян Сліпко. Однак Теофіль продовжував робити своє, прекрасно розуміючи, що без обстоювання прав на рідну мову процес асиміляції щороку поглинатиме все більше українських дітей.
Особливим феноменом тих часів були організовані Т. Щербою щорічні методичні курси для вчителів української мови. Це були своєрідні з’їзди українського вчительства, на які згодом стали приїжджати і вчителі з інших воєвідств. Це, з одного боку, був полігон для обміну педагогічним досвідом, а з другого – небуденна форма для учасників висловити свої міркування не тільки про проблеми, зв’язані з веденням уроків української мови, а й виразити свою думку про пекучі питання українських середовищ. Адже наше вчительство було й основою громадського, себто культурно-освітнього життя. Це був форум, де схрещувалися не лише думки педагогів щодо форм і видів ведення уроків української мови, тут піддавалася критиці політика освітньо-адміністративної влади, лунали закиди на адресу деяких батьків за їх пасивність у відстоюванні своїх прав, нарешті – тут народжувалися нові ідеї та концепції подальшого розвитку нашого життя як національної меншини.
Ці курси, насичені методико-педагогічною тематикою, збагачували вчителів і духовними цінностями. Присутність університетських викладачів розширювала культуротворчі обрії з літератури, історії, мистецтва, сприяла гуртуванню цього середовища, надихала до нових звершень, утверджувала їх витримку, поглиблювала національну самосвідомість. Це конференційне Теофілове дітище, за яке не раз «тесали йому на голові кілки», погрожуючи звільненням з роботи, було його життєвою стихією. З учителями розмовляв відкрито, хвалив за витримку й успішність, ганив, інколи не перебираючи слів, за пасивність чи за поступливість перед керівниками шкіл. Був вимогливим до болю.
Любив товариство, зустрічі в світлиці, де вечорами гомоніла рідним словом і співами Ольштинська уескатівська домівка у час цих конференцій. Радів велелюддям танцювальних забав, які завжди були завершальним акордом цих дводенних учительських дебатів. Тоді, незважаючи на втому і душевні прикрощі, його обличчя з гарною усмішкою і прищуреними очима сяяло такою радістю і задоволенням, ніби він готовий був гори перевертати.
В усьому цьому залишався слід його розуму, серця і витримки – вчителя, методиста, українця. Цей хлопчина із села Річиця, який в юності мріяв стати військовим льотчиком, але через своє національне походження був відрахований з групи кандидатів демблінської «Школи орлят», таки поринув у вись, піднімаючи до національних вершин не одне покоління вчителів.
Теофіль не був бездоганною людиною. Був звичайним туземним грішником, наділеним і людськими достоїнствами, і людськими слабостями. Не в усьому був правий, інколи можна і треба було сказати йому своє «фе», відкинути його пройнятий сарказмом скептицизм, непоступливу упертість. Однак він свою думку відстоював до кінця, співбесіду завершував монологом. Таким він був від природи. Але Ґурово і Ґуровщина, Ольштинщина, наше вчительство, українське шкільництво в цілому, попри погрішності злободенного життя, зобов’язане пам’ятати про добрі звершення, яких він досяг на важкому шляху в захисті українського шкільництва у Польщі. Він був справжнім плугатарем освітньої ниви, якій у тих нелегких часах не дав здичавіти і стати перелогом.
Друже Теофіле, ми пам’ятаємо про Тебе! ■
______________
Теофіль Щерба (28.12.1929–28.06.1996). Навчання, яке почав у сільській школі, продовжував в гімназії в м. Белзі. Гімназію закінчив 1947 р. Опісля повертається до спорожнілого внаслідок Акції «Вісла» рідного села. Схоплений Управлінням безпеки, звинувачений у співпраці з УПА, до 24 грудня 1947 р. відбував ув’язнення у Томашові-Люблинському та Замості. Після відбуття покарання поїхав до родини в село Барчевко неподалік Ольштина.
У 1949 р. закінчив ліцей в Ольштині, у 1950 пройшов вчительські курси в Кракові, відтак військову службу в Оструді та незавершене навчання в авіаучилищі «Школа орлят» в Дембліні. У 1954 р. з доручення Ольштинської кураторії почав працю в ліцеї в Ґурові-Ілавецькому, а від навчального року 1955/1956 започаткував там навчання української мови.
Від 1956 р. був членом керівних структур УСКТ, закладав самодіяльні колективи (м.ін., танцювальний ансамбль «Думка»). У 1968 р. був ініціатором створення українських класів у ґурово-ілавецькому ліцеї. 31 серпня 1984 р. вийшов на пенсію, але до 1990 р. ще працював як вчитель та методист. Помер у 1996 р. Похоронений біля своїх близьких на кладовищі в селі Барчевко.
(іщ)
