Сумна вістка прозвучала болісною луною 10 березня 2012 р., коли в м. Бурлінґтоні біля Торонто на 87 році життя відійшов від нас на вічний спочинок передовий діяч української діаспори Микола Плав’юк. Ось і 15 березня 2012 р. під проводом єпископа Східної Канади Степана Хміляра в супроводі священиків, під шелест державних, організаційних і комбатантських прапорів та при великому натовпі присутніх М. Плав’юка поховали на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквіллі побіля Торонто.
М. Плав’юк народився 5 червня 1925 р. в українській селянській родині в селі Русові Снятинського повіту на Івано-Франківщині. Навчався в русівській публічній загальній та снятинській середній школах.

Вступив 1941 р. в ряди юнацтва ОУН, з того часу почалася його глибока й віддана патріотична діяльність. Снятинську державну торговельну школу закінчив 1943 р. З наближенням фронту 1944 р. подався на еміґрацію: через Австрію переїхав у Німеччину, щоб перейти фронт і діяти в запіллі Червоної армії. Там, за дорученням організації, в березні 1945 р. вступив у ряди Другої дивізії Української національної армії, що формувалася в Берліні під командуванням полковника Андрія Долуда. Кінець війни застав М. Плав’юка в Західній Чехії, де дивізія потрапила в полон до американців.
Вийшов з полону 1946 р., дістався до Мюнхена і там закінчив українську гімназію. Відновив теж свою діяльність у “Пласті”, до якого вступив ще на рідних землях, на Івано-Франківщині, де працював у підпільному “Пласті”, відтак – з українським скаутинґом був пов’язаний майже все життя. Виконував обов’язки крайового коменданта Уладу пластунів-юнаків та пластунок-юначок (УПЮ) Канади, був заступником голови Головної пластової булави (ГПБ) і головним булавним Уладу пластового сеньйорату (УПС), належав до куреня “Лісових чортів”.
У Німеччині 1948 р. зустрівся з Ярославою – і з нею одружився. У той час він активно діяв у студентському ідеологічному товаристві національного солідаризму “Зарево”. Продовжував навчання, 1949 р. закінчив Мюнхенський університет, отримавши кваліфікацію економіста. Після згоди на дальшу еміґрацію, 1950 р. Микола з дружиною переїхав до Канади. Там 1954 р. закінчив Університет “Конкордія” в Монреалі. Тоді активно діяв в Українському національному об’єднанні (УНО). На з’їзді в Канаді 1956 р. М. Плав’юка обрано заступником голови президії УНО, а з 1959 р. він став головою цього товариства. За його ініціативою було створене громадське об’єднання під назвою: Ідеологічно споріднені націоналістичні організації (ІСНО). На установчому з’їзді ІСНО 1964 р. був обраний головою проводу цього об’єднання й очолював його до 1979 р.
Працюючи на громадській ниві, Плав’юк чинив колосальні зусилля, щоб у діаспорі на тлі українських громадських організацій та Церков утворити надбудову світового значення, яка б допомогла у змаганнях за відновлення української державності. У результаті цих зусиль 16-19 листопада 1967 р. в Нью-Йорку відбувся конґрес з участю 1003 делеґатів з усіх країн української діаспори. Тоді обрано президію Світового конґресу вільних українців (СКВУ) на чолі з президентом – о. Василем Кушніром, генеральним секретарем став М. Плав’юк. Вирішено, що постійний осідок СКВУ буде в Торонто. На ІІ Світовому конґресі, 1973 р., Плав’юка обрано першим віце-президентом, а 1978 р., на третьому з’їзді, – президентом СКВУ. Плав’юк у цій світовій надбудові дав пізнати себе як розумного і виваженого політика, людину високо освічену, здатну виконувати найбільш відповідальні завдання. Після смерті Олега Штуля-Ждановича 1977 р., коли ОУН очолив Денис Квітковський, Плав’юк зайняв посаду заступника голови Проводу українських націоналістів (ПУН), а від 1979 р. на з’їздах незмінно його обирали головою ПУН.
Коли до Канади у 80-ті рр. прибула група молодих еміґрантів (головним чином із Польщі), Плав’юк і його близький друг д-р Василь Верига не лише служили радою для новоприбулих, але й виявляли конкретну допомогу в різній формі. На сесії Української національної ради (передпарламент державного центру Української Народної Республіки в екзилі – ред.) 1989 р. Плав’юк був обраний віце-президентом УНР в екзилі, а невдовзі, після смерті Миколи Лівицького, перебрав на себе повноваження президента УНР.
Під час урочистого засідання Верховної Ради України в Києві 22 серпня 1992 р. М. Плав’юк на чолі делеґації Державного центру УНР взяв участь в урочистому засіданні українського парламенту, яке провадив Іван Плющ. Там передав грамоту Державного центру УНР президентові України Леонідові Кравчуку зі взаємоузгодженими формулюваннями про те, що Україна, яка була проголошена незалежною 24 серпня 1991 р., є правонаступницею УНР. Щоб допомогти в закріпленні та у відродженні української державності, М. Плав’юк вирішив переїхати на постійне проживання до Києва. У травні 1993 р. в Ірпені біля Києва проведено ХІІ Великий збір українських націоналістів (перший леґальний в Україні), М. Плав’юка знову обрали головою ОУН (організацію зареєстровано в Міністерстві юстиції як громадську).
Громадсько-політична діяльність Плав’юка була в Україні надзвичайно активною. Він заснував і став головою Фундації ім. Олега Ольжича, президентом видавництва ім. Олени Теліги, утворив і видавав тижневик “Українське cлово”, яке й досі відіграє велику виховну роль у суспільстві. Слід наголосити, що М. Плав’юк був не лише автором численних статей, нарисів, рецензій, декількох наукових праць і монографій, він понад усе був прекрасним, вдумливим і талановитим проповідником, який влучно умів формулювати думки й надавати їм широкомасштабного значення. Систематично брав активну участь у міжнародних, державних наукових та громадських сесіях, конференціях і з’їздах. Його думка і голос мали незвичайну вартість. Плав’юк висував низку проектів і пропозицій, які здебільшого були реалізовані. Не можна поминути й того, що М. Плав’юк належав до політиків високого рівня, він ніколи не попадав у партійні крайнощі, навпаки, намагався будувати мости зближення між братніми роз’єднаними ОУН-ами і спільно намагався випрацьовувати політично-ідеологічну платформу єдності в ім’я інтересів української нації та її державності.
З ініціативи М. Плав’юка упорядковано матеріали про діяльність УНР, розпорошені в багатьох архівах і музеях в Україні та за її межами. Його стараннями 2008 р. в Києві створено музей УНР, який частково знайшов свій притулок у приміщенні колишнього будинку Центральної Ради. Крім того, Плав’юк намагався повернути в Україну бібліотеку ім. Симона Петлюри з Парижа разом з документами.
Указом президента України Леоніда Кравчука 18 травня 1993 р., “враховуючи визначні заслуги перед Українською державою”, громадянина Канади М. Плав’юка прийнято до громадянства України. За віддану й копітку працю та великі заслуги на українському громадсько-політичному полі в діаспорі Світовий конґрес українців нагородив М. Плав’юка медаллю Св. Володимира Великого, а Конґрес українців Канади удостоїв його Шевченківської медалі. Указом президента України Леоніда Кучми – “За особистий внесок у розвиток української державності та за активну громадську та гуманістичну діяльність”, – 1996 р. М. Плав’юка нагороджено орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. А 2007 р. указом президента України Віктора Ющенка Миколу Плав’юка – “Громадського і політичного діяча, президента УНР в екзилі 1988-1992, за самовіддане служіння українському народові, визначні особисті заслуги у відродженні незалежності України” – нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого І ступеня.
Насамкінець треба наголосити, що покійний був не лише взірцевим громадсько-політичної праці. Він також був добрим чоловіком для п. Ярослави, з якою прожив у згоді 64 роки і спільно вони виховали четверо дітей – Ореста, Нестора, Уляну та Оксану. Це лише найголовніші віхи громадсько-політичного та родинного життя покійного, що висвітлюють його труд і славу: як на ниві громадського, так і родинного життя.
Вічна пам’ять покійному Миколі Плав’юку!

“Наше слово” №15, 8 квітня 2012 року {moscomment}