Лемко з Крениці ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2010-06-18
Відповідь на статтю Богдана Гука “Дума про львівських русинів” (“Наше слово”, № 36, 2009 р.)
Читаю статтю Богдана Гука про львівських русинів і не можу збагнути – чому автор, який мало знає проблеми русинів взагалі і діяльність СФУЛО зокрема, багато іронізує, повчає, що мають робити лемки в Україні, з ким об’єднуватися. Володимира Ропецького називає Романом, а Венгриновича – другом Маґочія?
Поверхово описуючи наш організаційний доробок та різні проблеми, автор робить екскурси до Духновича, наводить паралелі розвитку громадських організацій у Польщі та в Україні. З другого боку, виставляє такі претензії, що виходить, ніби лемки в Україні є національною меншиною: “Що нам заважало домогтися створення лемківського інституту в системі Академії наук України? Чому немає лемківських кафедр в університетах Львова й Тернополя? Де лемко знавче наукове періодичне видання?… Чому … культура на … низькому, самодіяльному рівні?”. І чимало інших питань подібного змісту.
Звідкіля такі ідеї та повчання? Аж ось, читаємо в “Бесіді” (№ 12, 2000 р.) “Гнеска кажда держава, в якій жыют Русини, має інституциі выжшого школьства, котры занимаут ся в головній мірі русиньскым языком, культуром і історийом (…) Лем Польща не ма інституциі університетського рівня (…) і лемки Польщі через Стоварышиня повинні добитися утворення таких кафедр, хоч би в “Ягайлонському Університеті” (П. Р. Маґочій). Далі йде подяка редактора – “Дякуєме за лист… і за Вашы стараня (не од днес) помочы Лемкам жыти по чловечому”. І вам, пане Гук, Боже заплати за пораду!
У статті подано порівняння “таких постатей, як о. Дмитрій Сидор чи Андрій Копча” з Ропецьким і Венгриновичем. Хочеться запитати: про кого йде мова в статті, чиє замовлення і чиї інтереси він захищає – русинів- москвофілів (точніше, їхніх ідеологів та керманичів), які хочуть автономії, відкрито популяризують ксенофобію і розкол, чи русинів -українців, які протистоять їм і ніколи не стануть на такий шлях?! (…)
Ви, пане Гук, стверджуєте, що А. Духнович “вистраждав” нинішню “Русинску оброду”, а значить русинську ідеологію – москвофільство. Очевидно, цей висновок ґрунтується на його сакраментальних словах:
Я русин бил, єсьм і буду,
я родился русином,
Честний мой род не забуду,
останусь єго сином…
Так, він це стверджував для того, щоб не піддаватися мадяризації, бути собою, відстоювати свою гідність. Та ви, панове, чомусь не цитуєте дальших його слів. “Захисник поневолених народів” і їх “будитель” А. Духнович у статті “Состояніє русинов в Угорщині” (“Зоря Галицька”, 1848 р., 6 квітня) стверджує, що угорські й галицькі русини – це один руський народ, по-сучасному – український. Він має спільну історію, спільну мову і його розділяти не можна: “Бо свої то за горами не чужі: Русь єдина, мисль одна у всіх в душі… А жиєм тут тим же серцем і душой, з тим же словом і во вірі той самой”.
Михайло Драгоманов, хоч засуджував його за помилки, з цього приводу писав, що ідея Духновича про єдність народів по обидва боки Карпат є “найвидатнішим чинником формування національної свідомості”. Очевидно, що не він є творцем “Общества карпатских русинов” на Закарпатті, “Стоваришиня Лемків” у Польщі та “Карпато-русского етнологического исследовательского центра”, який знаходиться у США (Флорида, Форт -Лаудердейлі).
Засновниками центру є православний священик Московського патріархату А. Шабак із синами. Резидентами центру на Закарпатті, очевидно, є настоятель храму УПЦ Московського патріархату в Ужгороді Д. Сидор, І. Туряниця та інші. Тут створено “уряд”, до складу якого входять запеклі прихильники Московського патріархату і політичного русинізму, які вимагають автономії Закарпаття, різними засобами стараються посіяти розбрат серед населення Закарпаття і Лемківщини.
Не від імені жертв депортації і не за свої гроші вони видають томи відповідної літератури, проводять з’їзди й конференції, не про знедолений народ вони думають. Хто працює чесно, в інтересах скривджених людей, той не проводить свої з’їзди і наради за закритими дверима, без преси і ТБ, уникаючи зустрічі з громадськістю. А пан Гук дуже переживає чи співчуває “Товариству лемків” і “Русинській оброді” через те, що “брати -русини в Україні” не стали їх союзниками в боротьбі з українством, що за 50 років проживання в СРСР не виник справжній русинський опір українізації! (…)
Автор пише, що в СРСР депортували “різнокровну русинську масу: греко -католиків, православних, українців, напівукраїнців (?), русинів, руснаків, руссинів, руських”. Сьогодні “…в Західній Україні, обдарованій депортованими, маємо лемківську експансію”. “Жоден соціолог не дослідив, як лемківський вулкан густою лавою покрив в УРСР свідомість усіх нелемків…”, “…бойки …і досі гинуть серед лемків…”, “Україна й нині не розуміє, хто такі лемки. І не мусить розуміти…”. Які перли творчості! Після такого роз’яснення нарешті і я, депортований дитиною лемко, зрозумів суть жартів чи кпин деяких псевдопатріотів: “Лемку, ти, сучий сину, чого приїхав на Україну?” або ще краще: “Америка нам завезла колорадських жуків, а поляки – лемків”. Який цинізм!..
Шістдесят років тому більшість русинів -лемків депортували зі споконвічних батьківських земель. Їх депортовано через руськість, а не “російськість”, через віру. Решті русинів 1947 р. організували злочинну акцію “Вісла”. На землях лемків організовано Маґурський національний парк, село Климківка стало озером, інші – опустіли, зруйновано храми. У Польщі тисячі судових позовів від жертв акції лежать під сукном. Кому і що повернули?! У Міжнародній хартії прав людини говориться, що право на власність – вічне, кожна людина має право жити там, де народилася. Ваш “коментар” з приводу наших надій повернутися додому – цілком у дусі кресов’ян. Вони кричать: “Все наше, від моря до моря, не маєте жодних прав!” Ви, пане Гук, делікатніші, зате з іронією, як адвокат кресов’ян, просторікуєте: “з цієї нагоди польський уряд напевно відправить лемкам вітальну телеграму, може й почне руйнувати водоймище в Климківці, а Маґурський національний парк призначить під лемко-село…?”. За цю тезу ви точно дістанете державну нагороду!
Сьогодні ніхто з польських урядовців не говорить про трагедію депортованого народу, трагедію автохтонів, які століттями жили й працювали на своїй землі. “Трагедія, яку пережили українці Польщі, назавжди залишиться незагоєною раною в душах їхніх нащадків та українського народу… Їхня вина ніколи та ніким не була доведена, але й донині ніхто з польської влади перед ними не просив вибачення. І ці люди далі продовжують страждати лише за те, що народилися українцями” (В. Павелчак, “Ватра”, № 4/2007). А С. Мадзелян у статті “Гірке ябко вигнаня” (2007) пише “Якой дикости треба било, жеби по нашим вигнаню нищити і бесчестити наши цвинтарі, церковці, заміняти їх в стайні, світлиці, маґазини або розберати і деревом палити в пецу”.
Депортація до СРСР і акція “Вісла” прирекли цю найдальше на заході автентичну гілку українського народу – лемків – на вимирання. Розкидані на понімецьких землях і по всьому “радянському ґето”, вони втратили історичну Батьківщину, своє коріння, родинні зв’язки і в багатьох випадках були позбавлені громадянських прав. Їх майбутнє? – Етнос без території і мови не існує!
Пан Гук пише: “Українське суспільство (…) повинно врешті довідатися, хто такі лемки насправді”. Наступні цитати, очевидно, повинні розкрити українцям очі на “русинсько українську суміш”. “Організаційна структура Всеукраїнського товариства Лемківщина (ВУТЛ) виявилася творінням людей, вихованих в умовах СРСР/УРСР (…) [здатна] бити в державні мури України (…), домагаючись, зокрема, прав, визнання, статуту й пільгових проїздів у львівських трамваях… Це ментально архаїчна конструкція, схильна обслуговувати тільки відносини з адміністрацією – на урядовому чи місцевому рівнях (…) [і неспроможна] вижити без контактів з урядом української держави (…) [здатна тільки] кидати самому собі колоди під ноги та ще й виправдовувати цю шкідливу роботу, називаючи її співпрацею з українським урядом”. Цікаво, а з ким мають співпрацювати громадяни України – напевно з Аль-Каїдою чи неосепаратистами?!
Ми не домагаємося спеціальних привілеїв для себе, не вимагаємо милостині, не сідаємо на шию державі і не таранимо державні мури України. Ми домагаємося засудження репресивного акту депортації сотень тисяч людей в УРСР і акції “Вісла”. За десятки років ніхто навіть не перепросив депортованих за моральні і матеріальні кривди. Ці кпини, насмішки і статті подібного роду – це руйнування родинних і сусідських зв’язків, це жаль за батьківськими порогами, де перший раз побачив небо, сказав слово “мама”. Це тисячі гектарів землі і лісу, які лемки купували за тяжко зароблені гроші, по які вони їхали в багаті країни, бо заробити можна тільки в багатого.
Засуджені Голокост євреїв, Голодомор в Україні, розвалена Берлінська стіна, компенсацію отримують остарбайтери, татари повернулися в Крим. Тільки наша трагедія ніким не засуджена, ніхто за це не несе відповідальності. Усі багаторічні зусилля Світової федерації українських лемківських об’єднань домогтися справедливості й засудження акту депортації та геноциду залишаються поза увагою політиків світу. “Хто стоїть за вами, русинами?” – запитав А. Ейнштейн Івана Пулюя 100 років тому, коли Нобелівську премію за відкриття Х-променів присудили В. Рентґенові, а не Пулюю. “За Рентґеном стоїть уся Європа!” – сказав. За лемками теж ніхто не стоїть. Трагедія продовжується.
Відповідальність за збереження нашого народу, створення умов для його відродження лежить на тих державах та їх спадкоємцях, які ділили світ, переселяли народи в 1939-1946 рр. і 1946-51 рр. (Америка, Англія, Німеччина, Польща та СРСР). Ці держави визнали Голокост євреїв, відстоюють права албанців, сербів та інших репресованих народів, розслідують причини терористичних актів і аварій. Питання депортованих з Польщі залишається поза увагою.
“На сьогодні стан такий, що комісія комісією, а історія історією – кожен сам по собі”, – такий висновок робить п. Б. Гук. Це неправда! Як бачимо, є багато зацікавлених у переписуванні історії не тільки русинів лемків, але й України взагалі. І ви, добродію, долучаєтеся до тієї справи! Колись північні сусіди узурпували наше ім’я та історію народу, проголосивши безсоромний постулат, що наш народ – не народ, його мова – не мова, а історія – не історія. Нещодавно член Партії реґіонів Дмитро Табачник у своїй статті написав: “Галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане” (газета “Известия” за 23.09.09). Чим не Сидор, Магочій та інші сепаратисти й дослідники “карпато русской” проблематики, творці нової нації та історії? Вони намагаються відновити москвофільство, зупинити еволюцію народів, а русина перетворити на “кацапа”. У розпорошеному русинсько лемківському середовищі ці ідеї вміло підтримуються на всіх рівнях, а спритні політики, журналісти й кандидати до владного “корита” перед виборами обіцяють русинам автономію, розпалюють ксенофобію. З другого боку, зденаціоналізовані нардепи, щоб відвернути увагу від актуальних проблем, розпорошити національно свідомий потенціал, примусити народ забути про депортації, вбивства та винародовлення українців у центрі Європи в ХХ столітті, використовують старі більшовицькі методи – творять серед українців образ нового ворога, лякають українізацією, проповідують сепаратизм і ксенофобію.
Виявляється, це фата-морґана, що лемки України мають “комплекс Маґочія”, це – не що інше, як “комплекс власної неповноцінності й браку місця в Україні?”. “Неосепаратизм” – це фантазія, яка бродить у “головах очільників ВУТЛ, спрагнених патріотичних маніфестацій та боротьби всередині організації”. П. Р. Маґочій – “людина часто досить зрівноважена, у міру заслужена для українства”, а лемки марно його проклинають. З’їзди русофілів, піп Д. Сидор, А. Копча, Інститут карпато русских проблем – це тільки видумки лемків!?
І знову виникають питання: “Чому ніхто не бореться з відкритою антидержавною роботою? Невже ніхто не бачить цієї загрози? Невже це тільки нам болить?”.
Щоб українське суспільство “врешті довідалося, хто такі русини-лемки насправді”, ще раз заявляємо: ми є такі, якими народилися, якими були наші батьки. Усіх галичан називали русинами до 1939 р., на теренах Польщі ми були русинами аж до депортації 1945 р. З плином часу більшість людей Галичини і Бескидів без комплексів, пройшли еволюцію назви русинів до лемків, до українців. Сьогодні в незалежній українській державі проживають представники різних національностей. Нас, депортованих, переважно називають лемками. Можливо, так і має бути – ми з Лемківщини, а значить лемки, в Україні – українці. І хоч п. Гук говорить, що “у межах України нема ні клаптика історичної Лемківщини, на Закарпатті проживає понад сто п’ятдесят тисяч лемків русинів”. Це є корінні жителі Бескидів, люди, які русинами себе почувають і, можливо, хочуть зберегти за собою етнонім “русин” як історичну назву, яка існувала ще з часів Київської Русі. І в цьому нічого дивного немає і не було б, якби на цьому не спекулювали політики, не творилися “стоваришіня”, “оброди”, “союзи” та інші інститути, якби не проводилася політика сепаратизму та ксенофобії.
У нашому статуті етнонім “русин” ми зберігаємо тільки з конкретною метою. Ми хочемо, щоб русини-українці Сербії, Хорватії (вони так себе нині називають), русини й лемки Польщі, Закарпаття і взагалі всі русини були однією спільнотою, частиною українського народу і щоб ніколи вороги не могли діяти проти неї без покарання. Один із львівських делеґатів на V З’їзді ВУТЛ сказав: “…Нам треба виправити хребет, нам треба цінити своє минуле достойно. Я стверджую, же я русин, а не русскій, і нікому не хочу дати права на вербування і перешивання русина на москаля”. Ніколи Венгринович та його побратими не були близькими до Маґочія і не будуть. Ними є ті, хто хоче автономії, хто боїться сказати вголос, що він “русский”, що він перешиванець, ті, що не можуть виконати завдання і розвалити товариство зсередини. Їм приходить кінець. На злодієві шапка горить!
(автор відомий редакції)
“Наше слово” №25, 20 червня 2010 року {moscomment}
