Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №2, 2015-01-11
Мирослав Трухан, Проти течії. Повість у двох томах, том перший, Львів, Каменяр, 2014, 655 Ст.
Беручи в руки повість Мирослава Трухана «Проти течії», бачимо, що тільки титанічною працею можна досягти такі результати. Властиво, твір охоплює період війни від червня 1941 р. до осені 1943 р., а це ж тільки перший том видання великого формату.
Тут кожна широка розповідь має свій порядковий номер, а їх аж 62. Перша – про вчителя Миколу Горенка (червень 1941 р. перед початком війни), який викладав у школі рідну мову, і робив це так, щоби в учнів розбудити зацікавлення літературою та історією. Робив це обережно, бо тоді обов’язковою була вже інша шкільна програма. «Наче еквілібрист, мусив балансувати між наказами партії і власним сумлінням». Нищили вже духовні цінності нації, а найкращі таланти забирали до Москви. Умисне примітивізували українську культуру, а водночас додавали блиску російській. Києву призначено роль культурної периферії. Це все переживав учитель Микола, бився з думками, не міг повірити, що так швидко соціалістичний режим засів в умах людей заради того, щоб їм було добре в цій соціалістичній країні. Школа повною мірою працювала над викривленням психіки молоді, отуманюючи її домінацією російської культури. А директор школи Кудрявцев повчав Горенка: «Пам’ятайте про партійний стиль роботи, про ідеологічний аспект, усім нам відомо, що погляди галичан у багато чому не співзвучні з нашими, ті люди неспроможні відчути пульс епохи». Страх став домінантою життя всіх людей, і як тоді бути собою та ще молодь чесно вчити? – часто запитував себе вчитель.
Кожен розділ книжки становить окремий цілісний образ тих часів, поведінки людей на фоні воєнних подій. Усі дуже насторожені, вчитель вчителя боїться, тим більше, що комунізм змітає всі дотеперішні цінності і суспільний лад. Ведуться розмови про те, хто є комуністом. Автор надзвичайно влучно окреслює: «Комуніст – це той, хто прочитав усі твори Маркса, антикомуніст – той, хто їх зрозумів». У звичайних розмовах священиків з людьми мимохідь співрозмовники аналізують історію, перестрибуючи з одного століття в друге, в часі і просторі. Коли народ заливає русифікація, тоді людина усвідомлює собі вартість таких світочів української культури, як Шевченко, Франко, Мишуга, Менцинський, отець Вербицький у Млинах, чи сумну долю кобзарів.
М. Трухан показує теж роль Кубійовича у Кракові, заснування українських гімназій в Ярославі, Холмі та вчительської семінарії – в Криниці. Згадує різні історичні нюанси, замовчувані підручниками. Наприклад, таку цікаву «подробицю»: 18 років росіяни мучилися, поки збудували православний собор Олександра Невського у Варшаві, а поляки – 6 років, поки його розібрали. Коли оповідання зі Львова М. Трухан «умістив» у Варшаві, то знову згадав Мишугу, сина сільського шевця з-під Львова, якого слухав сам цісар Франц-Йосиф. А був Мишуга королем тенорів.
Попри війну, яка почалася ударом німців на СРСР, автор закликає ніколи не втрачати віри в перемогу добра над злом, світла над темрявою. Селяни були залякані колективізацією. В людей усе-таки є надія, але й хаос, переполох, дезорієнтація у Львові та в інших містах. Входять німці, бо Червона армія зазнала поразку. Тут як же влучні слова автора: «Вояком треба бути з любові до батьківщини, бо інакше ти не вояк, а різник…».
Канвою для авторських оповідань М. Трухана стали й побутові сцени Галичини, роль ОУН, її вплив на населення, національна політика совєтів в окупованому Львові. Показує теж воєнну шахівницю, в якому напрямку ішли гітлерівські війська. Автор доказує, що війна розбестила людей, просто народ звироднів.
У чергових розповідях М. Трухан показує волинський неспокій 1943 року, люди подейкують про зміну етнічної структури Галичини. На його думку, дипломатичні канали на Заході робили дезінформацію, що нібито німці фаворизують українців, і тому вороги окреслювали нас колабораціоністами. За два роки діаметрально змінилася ситуація німців на східному фронті. Коли спочатку до рідні вони писали: «війна вирішена», то пізніше – «як звідти живим вирватися».
М. Трухан в уста персонажів часто вкладає філософські фрази, що свідчить про глибокі знання автора з різних ділянок науки. Ця напівдокументальна повість, задумана у двох томах (другий, згідно з інформацією пані Софії, дружини пана Мирослава, має вже появитися у видавництві «Каменяр» у Львові), це широка панорама життя людей у трагічні роки ІІ Світової війни, невідворотний хід історії, який відчуваємо до сьогодні. Ця публікація, можна сміло сказати, – досконалий підручник історії з людським обличчям. У простій формі автор її подає і вплітає в побут, у складні обставини життя звичайних людей, яким завалився світ.
Не можу не згадати, що автор М. Трухан – доктор права і суспільних наук, перші знання про історію свого народу черпав з розповідей теж надзвичайно ерудованого батька Григорія, а потім сам поглиблював та осмислював складні події в боротьбі українців за державну незалежність, на продовження якої п. Мирослав не дочекався, бо відійшов зі світу в Мюнхені 2011 р. Ця жертовна і скромна постать, неймовірно всесторонньо обдарована, була серед нас, особливо українців Щецина, у найтяжчі роки і ділилася з нами своїми глибокими знаннями.
Ще одне, не було б цієї книжки (2014) і двох попередніх – «Наче вчора» (2012) та «Фейлетони» (2013) без посвяти відданої дружини Софії, яка зібрала домашній архів, упорядкувала Мирославів задум творів і передала видавництвам у Львові. Звичайно, разом з дітьми понесла всі кошти підготовки і друку цього потужного видання. А його наклад – 400 примірників! Мирослав Трухан, як вияв вдячності за спільне пройдене життя, написав: «Це щастя мати біля себе жінку, з якою дивишся на світ одними очима, мені пощастило таку жінку знайти. Дружині Софії, вірній подрузі життя і супутниці в літературних мандрівках, присвячую цю книгу». ■
