Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №43, 2015-10-25
Право вільно обирати членів законодавчих органів українці мали вже в середині ХІХ ст. Спочатку цією формою політичного життя користувалися тільки мешканці підавстрійської Галичини, пізніше у виборчі змагання включилися Холмщина й Підляшшя.
Ой, хотілося б мати стільки років, як ця наша демократія! Думка трохи химерна, але оправдана, навіть враховуючи вільні лише на 30% вибори 1989 р., то назбирається не набагато більше, як чверть століття. Все ж совість історика підказує, що з демократією, у цьому випадку модерним парламентаризмом, в якому за громадянами закріплене конституційне право вільного вибирання членів законодавчих органів, українці мали справу вже у середині ХІХ ст. Спочатку цією формою політичного життя користувалися лише мешканці підавстрійської Галичини, пізніше у виборчі змагання включилися Холмщина й Підляшшя.
Перша “виборча пригода” трапилася у червні 1848 р., коли “Весна народів” примусила австрійського Цісаря скликати Конституційні збори. Українські депутати були вибрані тоді у Перемиському і Сяніцькому округах, однак парламент, породжений революційною хвилею, не проіснував навіть року. До принципів парламентаризму Австрійська імперія повернулась у 1860-х роках, коли політична ситуація вимусила також її децентралізацію, включно з перетворенням в дуалістичну Австро-Угорську монархію (1867 р.). Тоді, у 1861 році, з’явилися навіть два парламенти – двопалатний Райхрат у Відні (після 1867 р. охоплював лише австрійську частину габсбурзької монархії, яка отримала навіть офіційну назву Королівства, і землі, представлені в Райхсраті) та провінційний “ляндтаґ” Королівства Галичини – Крайовий сейм у Львові (від 1881 р. засідав у власному будинку – нинішньому головному корпусі Львівського університету). Спочатку саме ляндтаґи висилали своїх представників до депутатської палати палати Райхсрату, але від 1873 р. депутатів вибирали в окремих коронних краях (Галичина мала 63 представники, в тому числі й українці).
Тодішні вибори були дуже далекими від сьогоднішнього стандарту, адже виборча ординація була так сконструйована, щоб забезпечити інтерес монархії та привілейованих суспільних верств. Через систему виборчих курій і маєткового цензу не лише обмежено коло учасників виборчого процесу до 10% мешканців Галичини, але й найбільш консервативний прошарок, який складав ледве 0,4% суспільства, тобто багаті землевласник, голосуючі у І-й курії, отримали 44 посельські місця в нараховуючому 150 членів Крайовому сеймі. Звісно, українців тут не вибирали, так само як і в двох чергових групах – підприємців і торговців (ІІ курія – 3 послів) та буржуазії й інтелігенції 15-ти найбільших міст, в тому числі Перемишля і Ярослава (ІІІ курія – 26 послів). Шанс на вибір українські кандидати мали лише у IV курії (74 послів), в якій голосували багатші мешканці сіл та менших міст і містечок, де вибори відбувалися в одномандатних округах. Округи були рівні повітам, тому більшість послів цієї курії походила зі Східної Галичини (48 повітів), в якій переважало українське населення (винятком був Надсянський пов. Березів, який мав польську більшість). Разом із т.зв. вірилістами, тобто особами, які отримували посольські місця з огляду на свою посаду (церковні єрархи та ректор Львівського університету, яким іноді ставав українець) могло це дати не більше як 50-51 послів-українців (отже третину складу сейму).
До такого результату вдалося наблизитися, однак, лише у перших виборах (1861 р.), після яких Руський клуб нараховував 48 членів, в тому числі 46 з вибору: 45 – зі Східної Галичини, а навіть одного – з Західної (цим “родзинком” був Симон Трохановський, сільський вчитель з Білцаревої б. Нового Сонча). Згодом разом зі зміцненням впливу вірного Відневі та своїй національній ідеї табору польських консерватистів на політичне життя та адміністрацію в Галичинічисло справжнього сільського “демосу” у посольських лавах почало швидко зменшуватися. Відбувалося це шляхом різних натисків і шахрайств, які дали початок сумнозвісному поняттю “галицьких виборів”, чому сприяло як неосвіченість селянства, навіть цього багатшого, так і двохступеневість виборів. У першому-бо голосуванні вибиралися лише особи, які щойно у другому етапі вибирали посла, а на цю, вже набагато меншу, бо нараховуючу приблизно 100-150 осіб, групу легше було впливати. Бачимо це явище й у надсянських округах, де в 1861 р. вибрані були самі українці, у тому числі кількох селян – Михайло Старух з Березниці-Вижньої (округ Лісько), Яцко Лапичак з Вислока-Великого (Сянік), Іван Русецький з Липи (Бірча). Після виборів 1877 р. українські посли з цих округів зникли зовсім, а їхнє місце зайняли такі “селяни”, як Сапєги, Чарториські чи Замойські (кандидат міг бути будь-ким, аби мав виборче право; деякі виборці-селяни вписували у бюлетень навіть ім’я “нашого найяснішого Цісаря”). Відвойовування втрачених позицій почалося тут у 1890-х роках силами нового покоління українських діячів, організованих у радикальну і національно-демократичну партії.
Незалежно від перепон, які заважали справді демократичному волевиявленню мешканців Галичини, Крайовий сейм відіграв величезну роль у формуванні з руських “хлопів і попів” української політичної нації. Хоч-бо його компетеніції стосувалися перш за все місцевих справ, економічних і культурних, але в тодішній ситуації праця на цих полях була саме великою політикою. Кожний успіх – позитивне рішення у справах розвитку української школи, субсидій для українських культурних товариств і преси чи закон, розв’язуючий якесь болюче для сільського господарства питання, будували не лише посольський авторитет. Ставали ще й доказом, що запорукою будь-якої зміни на краще не є віра у мифічно-містичну “Святу Русь”, яку проповідували т.зв. старорусини чи москвофіли, але розрахунок на свої сили й розумне використання існуючих можливостей, що було принципом діяння народовців і радикалів. Сама ж суть успішного парламентаризму – необхідність презентування мериторичних аргументів та дискусій при узгоджуванні рішень – сприяла тому, що обговорювалися тут усі актуальні питання державного та крайового життя.
Тому, зокрема у формуванні українсько-польських взаємин, політичне значення сейму у Львові перевищувало його формальну компетенцію й незалежно від актуального рахунку успіхів та невдач сеймова тематика була постійно у центрі уваги громадськості. Вісті й коментарі “З Сойму” подавалися у кожній газеті та навіть описувалися у художніх творах, отже кожний з обранців міг тут засвітитися перед суспільством, хоч, на жаль, не завжди позитивно (бо ж саме тоді на сторінках українського сатиричного журналу “Дзеркало” з’явився огидний персонаж продажного “Микити Хруня” зі свинячою мордою й шматком виборчої ковбаси в руці).
Галицьке сеймування завмерло з початком Першої світової війни, отже тривало більш як півсторіччя. Як стверджує сучасний історик Ігор Чорновол: “Найбільше громадська думка була прикута до нього протягом першого десятиріччя його функціонування – поляків і українців однаково. Згодом інтерес поляків до Сойму зменшився, у їхній уяві він поступово трансформувався у щось звичайне й повсякденне. Натомість, в українському середовищі протягом 1870-х років зростав скептизм. Особливо це характерно для москвофілів, котрі, вважаючи Сойм за інструмент полонізації, поступово перестали приділяти соймовим змаганням провідну увагу. Але на початку 1880-х років істотно зріс інтерес до них народовців, котрі, чудово засвоївши конституційний світогляд, уміли досягати успіху навіть в умовах абсолютної меншості, а тому цінували механізм автономії”.
Цій, на початку невеликій, але, може, саме тому об’єднаній групі свідомих українських послів вдавалося чимало разів досягти успіху. Вимовним прикладом з надсянського подвір’я може бути факт, що саме у найбільш кризову п’яту каденцію (1882-1889), коли в Руському клубі було лише 11 послів з вибору і 3 єпископи, які не дуже цікавилися засіданнями, вдалося вибити згоду на заснування у Перемишлі державної гімназії з українською мовою навчання (другої такої у Галичині). Не можна також забувати, що у цій українській політичній еліті, яка формувалась і гартувалась у ході виборчих кампаній і депутатських дебат у Львові та Відні, видні місця займали як уродженці Надсяння і Лемківщини, так і особи, що своєю професійною і громадською діяльністю зв’язалися з Перемишлем. Вистачить згадати Юліана Лаврівського (1821-1873), уродженця Мшани біля Дуклі, який з-посеред “ветеранів 1848 року” найбільше прислужився для формування у 1860-1870 роках нового покоління українських діячів. У колі членів Української національно-демократичної партії відзначилися Дем’ян Савчак (1847-1912) з Нової Весі у Новосанчівському повіті, Захар Скварко (1870-1925) з підперемиських Корманичів, якого навіть називають ідеологом УНДП та брати Старухи – Антон (1856-1938) і Тимотей (1860-1923) з Березниці-Вижньої у Ліському повіті (сини Михайла Старуха, посла у 1861-1866 рр.). Іншою українською “політичною родиною” були брати Новаківські з Торків, що біляПеремишля, зокрема Степан (1863-1936) і Михайло (1872-1941), у 1890-х члени Української радикальної партії та співпрацівники Івана Франка, який саме з їхньої ініціативи 1897 р. кандидував до Райхсрату в окрузі Перемишль-Добромиль-Мостиська. З “натуралізованих” перемишлян це перш за все основоположник української кредитної кооперації Теофіль Кормош (1861-1927) та організатор української гімназії Григорій Цеглинський (1855-1912), який так і помер під час виконування депутатських обов’язків у Відні.
Ще до Першої світової війни “бруньки” парламентаризму почали проростати й над Бугом та Нарвою, адже після революції 1905 р. з’явилася Державна дума (рада) Російської імперії. Вибори до неї відбувалися протягом 1905-1910 рр. аж чотири рази, у гроні депутатів були також селяни-українці з Холмщини і Підляшшя (Люблинська, Сідлецька і Гродненська губернії). Все ж, в силу як загальноімперської, так і місцевої специфіки, українство як політичний фактор тут ще не проявилося. Стало воно на цій території дієвим вже після Світової війни, коли у першому “звичайному” польському парламенті, вибраному 1922 р., у посольських і сенаторських кріслах засіли члени Української парламентської репрезентації, вибрані у Волинському, Люблинському і Поліському воєводствах (загалом 26 осіб: 20 послів і 6 сенаторів). Ці вибори відбувалися вже майже по-сучасному за пропорційною системою (з закритими патрійними списками), хоч була й така особливість, що право вибирати послів мали всі, хто мав 21 рік, а сенаторів – щойно 30-річні, тому вибори до сенату були тиждень пізніше. Виборці мусили також самі виготовляти картки з номером списку, який підтримували (в рамках агітації часто роздавали їх виборчі комітети та друкувала преса).
Основні українські партії в Галичині ці вибори бойкотували, вважаючи тут польську владу нелегальною, а у політичну боротьбу за представництво в польському парламенті включилися щойно під час виборів 1928 р. Основною силою стало тоді Українське національно-демократичне об’єднання, утворене 1925 р. центристськими політичними силами Галичини і Української парламентської репрезентації. Цитуючи наближену до УНДО газету “Діло”, участь українських політиків у виборах мала бути національною маніфестацією, показуючою “чия ця земля, хто творить на ній величезну більшість і хто повинен бути господарем тієї землі” та водночас нагодою “здобути вільну трибуну для оборони природних й основних прав української нації”. Найбільш приголомшливо така українська маніфестація виглядала у випадку Волинського воєводства, в якому під час виборів 1922 р. всі мандати отримали кандидати Блоку національних меншин (12 українців стало тоді послами, а 4 – сенаторами).
Були це, однак, єдині після схвалення 1921 р. польської Конституції, вибори, котрі відповідали демократичному стандарту. Всі наступні відбувалися вже в умовах заведеного після перевороту 1926 р. режиму “санації”, коли державна адміністрація різними способами намагалася впливати на отримання позитивного для себе складу парламенту, а навіть вдавалася до арештів і засудів невигідних для себе народних обранців. У цій атмосфері УНДО, яке вело помірковану політику, утримало свою репрезентацію в обох палатах польського парламенту, намагаючись знайти якийсь консенсус з державною владою. Найбільш відомий епізод – це т.зв. нормалізаційна угода 1935-1938 р.
Отже, протягом сторіччя, перед перервою, викликаною Другою світовою війною та існуванням ПНР з її “централістичною демократією”, важливим фактором організованого життя західного українства, з якого виросли також сьогоднішні читачі “Нашого слова”, була постійна присутність у парламентських палатах. Можливість впливання на їхню працю й рішення була різною, все ж у кожному періоді для якоїсь групи українських активістів давала вона нагоду здобувати “політичне загартування” й можливість заявляти про існування українців та їхні потреби й оцінки. Таку можливість маємо й сьогодні.
