Текст резолюції доволі короткий, як і більшість подібних документів. Його основні пункти такі. По-перше, майбутні парламентські вибори в Україні. Спостереження за ними вестиметься дуже ретельно. По-друге, Асамблея закликає негайно провести реформи, які Україна зобов’язалася виконати в рамках попередніх переговорів та відносин з ЄС. По-третє, “Асамблея вважає, що виконання її рекомендацій, особливо пов’язаних з кримінальним переслідуванням колишніх членів уряду, стане сиґналом про відданість влади нормам та цінностям Ради Європи (РЄ). І навпаки, якщо їх не буде виконано протягом відповідного часу, це викличе серйозні питання щодо відданості влади принципам демократії та верховенства права, що має потягнути за собою належну реакцію з боку Асамблеї”. І ледь не головна теза резолюції міститься в останньому реченні: “Тому Асамблея закликає Моніторинґовий комітет уважно слідкувати за ситуацією та запропонувати якісь чергові дії з боку Асамблеї відповідно до ситуації, включаючи розгляд можливості застосування санкцій, якщо вимоги Асамблеї не буде виконано”.
Що означає цей документ і наскільки реальним є застосування санкцій РЄ? Провладний табір вважає, що даний документ дає позитивні характеристики українським реформам (!). Демократи та опозиціонери стверджують – це ганьба для України, однак досить очікувана, адже влада зробила все можливе та неможливе, щоб Асамблея зробила такий рішучий крок. Проте цьогорічну резолюцію треба розглядати в порівнянні з минулорічним документом тієї ж ПАРЄ, підкреслює Борис Тарасюк. Для “Української правди” 30 січня він написав: “Ще тоді Рада Європи звертала увагу на системні проблеми, які накопичились за декілька місяців існування нової влади й на той момент, резолюція була вже досить критичною. Проте, навіть найбільш жорстка остання резолюція Європарламенту – це “небо й земля” порівняно з Резолюцією ПАРЄ, прийнятою в четвер. Особисто я не пригадаю такої критичної резолюції щодо України. Уперше в Резолюції ПАРЄ щодо України вжито термін “санкції””.
У перших числах січня здавалося, що євроінтеґраційні шанси України зійшли нанівець. Адже мало хто вірив, що влада просто так звільнить політичних в’язнів, а тим більше почне реформи. І ось, 8 лютого 2012 р. міністр закордонних справ Польщі Владислав Сікорський зустрічається з представниками української опозиції. Серед запрошених є Олександр Турчинов – права рука Юлії Тимошенко, та її соратник Григорій Немиря, лідер Народного руху України Б. Тарасюк, голова партії “Фронт змін” Арсеній Яценюк. Варто додати, що перед цим В. Сікорський п’ять хвилин розмовляв з Євгенією Тимошенко. Результатом зустрічі з керівниками опозиційних сил стала заява Сікорського, де чітко прозвучали слова: текст Угоди про Асоціацію між Україною і ЄС очікується в найближчі тижні. Як передало УНІАН, торгова частина угоди про асоціацію на той час уже була закрита, а вирішення політичної сподівалися до березня.
Резолюція ПАРЄ та Угода про Асоціацію – речі абсолютно різні, проте вони повинні перегукуватися між собою. Адже йдеться про стратегію відносин, основи спілкування України та ЄС. Наївністю було б думати, що позиція Сікорського змінилася чи сформувалася щойно в ході бесіди з дочкою колишньої прем’єр-міністр. Отже, можна задати питання: якщо після грудневого саміту ситуація України справді була такою неоднозначною, а рішення ПАРЄ жорстким та конкретним, що вплинуло на позицію Польщі, репрезентовану польським міністром? І чи заява Сікорського означає, що “погрози” ЄС “відвернутися від України у зв’язку з гальмуванням справи Тимошенко” якось “налякали” команду В. Януковича? Якось слабо в це віриться. Тим більше, що міністр Сікорський підкреслив: Янукович йому нічого не обіцяв у справі Тимошенко.
Варто згадати, наприклад, аналітичні коментарі експерта Українського національного центру політичних досліджень Юлії Тищенко. Вона неодноразово підкреслювала, що ми зможемо побачити пришвидшення динаміки в діалозі Україна – ЄС щойно після 2015 р. Тобто на даний момент ще не варто сподіватися виходу зі стаґнації. Підтвердженням цього, власне кажучи, є дві події. Перша: Верховна Рада 8 лютого відмовилася внести зміни до Кримінального кодексу України, значить, не декриміналізувала статті, за якими засуджено Тимошенко. Друга – неоднозначна ситуація з публікацією в газеті “КоммерсантЪ – Украина”. Видання оприлюднило матеріал, в якому зазначалося, що ЄС припиняє фінансування окремих проектів в Україні через нецільове використання коштів. Після цього представник Єврокомісії звинуватив газету в розповсюдженні неправдивої інформації. Однак “Коммерсант – Украина” у свою чергу заявив, що готовий навести всі докази.
У зв’язку з викладеним вище виникає питання: чи комунікація між українською “елітою” та керівниками ЄС перейшла на черговий етап? Як правило, їхні зустрічі нічого істотно нового не вносять у ситуацію. Зрештою, Європа вже давно могла втомитися непередбачуваністю українського дволикого Януса. А “обурення” єврокомісара у відповідь на інформацію про припинення фінансування окремих українських проектів може бути звичайною ширмою (прикриттям – ред.). За нею ЄС успішно ховається протягом останніх п’яти років тривання переговорного процесу з Україною. Варто взяти до уваги й цьогорічну морозну зиму, тоді, можливо, стане більш зрозумілим відоме припущення, що ЄС потрібний передбачуваний партнер та сусід.
На даний момент не можна виключити, що прийдеться змиритися з вироком Тимошенко. Можливо, що в обмін на це будуть виконані РЕАЛЬНІ кроки щодо реформування української економіки та соціальної сфери. Президент Янукович переконує, що протягом півтора місяця завершить перший етап лібералізації візового режиму з ЄС. А водночас, як стверджують аналітики, гальмується конституційна реформа, відбувається централізація реґіональної політики, боротьба з корупцією провалена, схема взаємодії державних органів з бізнесом стає все менш прозорою. Отже, питання про етичність здається тут абсолютно недоречним. Справді, хто бачив етику у великій політиці?

“Наше слово” №8, 19 лютого 2012 року {moscomment}