Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №3, 2014-01-19
У Денисках Ульгівоцької ґміни в Томашів-Люблинському повіті до середини 40-х років минулого століття лише в одній хаті, у якій мешкала польська родина, стояла ялинка. Ще задовго до Різдва жінки й діти з усіх інших хат готували так званих павуків. Марія Гбур з дому Служала, попри те, що була ще дитиною, встигла в рідній дениській хаті навчитися робити таких павуків.
Тепер пані Марія проживає в кентшинському помешканні. Ось вона в подробицях розповідає, яка солома потрібна, якої довжини соломинки (обов’язково з «колінками»), де і як треба їх розрізати і скріплювати (встромляти одну соломку в іншу), щоб виріс великий павук. Тоді батько чи дід його підвішували до стелі, де він мав висіти щонайменше до Йордану… Майже всі традиції вимерли разом з вириванням з багатовіковим корінням українського села і вивезенням у 1944–1946 роках в Україну та 1947 р. на зовсім чужі землі холодної півночі, до колишньої Східної Пруссії, куди потрапила з батьками десятирічна Марія Служала.
«Удома, в Денисках, як тільки починався передріздвяний піст, дітям прибувало багато роботи, – згадує пані Марія. – Мама купували кольоровий папір, таку бібулу, а тато вибирали житню солому, зрештою, як у кожній українській хаті. Коли молотили ціпом, то старалися не товкти усього снопа, а лише самі колоски, щоб соломи не поламати. Цю солому тяли, зважаючи на „колінка” у стеблі, то на коротші, то на довші куски. І з того переважно дівчата й діти робили павуків. Я також це робила… Виходили такі гарні, таке чудо. А потім з кольорових бібулок клеїли ланцюжки, які підчіплювали до павуків. Їх також прикрашали стяжками. Коли все було готове, таких павуків вішали над столом на прикріплених до балки гачках. З першою вечірньою зіркою, ще перед початком коляди, господар приносив до хати сніп, званий у нас дідухом, і складав усім побажання: „На щастя, на здоров’я, щоб ми всі дочекалися наступного року”. Родина сідала за столом, на якому під обрусом було сіно, а під столом – солома, у якій діти потім товклися і спали, що від неї сам порох залишався».
Зі стравами бувало по-різному. Не завжди в тій чи іншій хаті була змога поставити їх аж дванадцять. Отже ставили стільки, скільки хто міг. Була кутя, оселедці, борщ, пироги з капустою та з кашею. «Мама клали часник,
і кожен брав по зубчику, щоб бути здоровим, щоб хвороба не чіплялася… Після вечері збирали всі ложки, зв’язували їх докупи, щоб увесь рік родина разом трималася».
На Різдво удосвіта всі збиралися до церкви, яка була на місці, в Денисках. Рідня та сусіди відвідували одні одних, пригощалися й колядували. Особлива радість була для дітей і молоді, які збиралися в групи та бігали наввипередки колядувати під вікнами чи не кожної хати, бо сподівалися на гостинці за колядування. Цукерки траплялися рідко, найчастіше були печені пиріжки чи інші домашні солодощі. Другого і третього дня свят колядники ходили по селі, збираючи гроші на потреби всієї громади. Колядуючи, молодь збирала гроші на читальню, а дещо старші – на церкву.
«Кожного святкового вечора, допізна вночі по всьому селі лунали співи, – згадує пані Марія. – Набік відходила повсякденна біда, свята були веселими й радісними».
Закінчувалося Різдво, надходив Новий рік. Тоді найбільше роботи мали хлопці. Вони понабирали в торби вівса і бігали, ще поки не розвиднилося, від хати до хати, у першу чергу до своїх родичів. Розсипаючи овес, «новолітували», як говорилося в Денисках, що означало складання побажань. Ще не минав Новий рік, як надходила «щедрачка», тобто по-дениському Щедрий вечір. І тут уже головували дівчата, які щедрували під вікнами. Одна була щедрівка для хлопця, який жив у хаті, інша – для дівчини, якщо була. Господарі звичайно давали гостинці, хто що міг і мав. Не раз траплялися й курячі яйця, які потім у такій мандрівці по заметеному снігом селі найчастіше лопалися. Радість була на весь рік.
На свято Йордану всі мешканці Денисків ішли дуже рано, практично вдосвіта, до церкви, бо парох мав ще дві інші церкви – у Новосілках-Малих і в Новосілках-Великих. Усі дениські діти, як одне, завжди на Водохреща були в церкві. Парафія мала-бо свій звичай. Ще перед процесією над річку, у храмі святили «трійці» – тоненькі воскові свічки з ґнотом із конопляного клоччя, які робили самі прихожани, бо ж у селі чи не при кожній хаті були вулики з бджолами. І саме діти тримали ці «трійці», що було для них великою радістю. Через те вони так охоче на Йордан вставали ще вдосвіта. Після богослужіння всі йшли над ріку біля млина святити воду. Кожен набирав собі і йшов додому, а діти бігали над річку аж до вечора і там умивалися, поливали одне одного цією свяченою водою.
Усе для одвічних мешканців Денисків увірвалося в 1946–1947 роках. Родина Служалів потрапила на Кентшинщину, в Асуни.
«Перше в цьому селі Різдво було сумне і бідне, – згадує нині пані Марія. – Ми не мали майже нічого. Поля вже були порожні. Батько ходив до інших сіл – Святого Каменя, Шифуса, Калок, де поставали державні господарства (пол. PGR), і просився до роботи, бо не вмів обробляти поля, у Денисках був мельником. Першу коляду робили з того, що було. В Асунах жив переселенець Сидор, який не був жонатий. Він ходив і ловив рибу. Всіх селян обділяв тією рибою. То ж і на передріздвяну вечерю була. Замість пшениці, до куті була кукурудза чи, як тоді казали, „кінський зуб” з UNRRA (Адміністрація Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови – ред.). Кукурудзу мололи в переселенців Кавчаків, які звідкілясь мали жорна. До того пекли „пляцки”, булку…
Помолилися тишком, не колядували, як вдома, бо навколо никали якісь люди, заглядали у вікна. На Різдво не пішли до церкви… Наступні свята були подібними, але вже на святкових столах було багатше. Хоч і як ми старалися повернути різдвяний, новорічний, йорданський настрій рідних Денисків, нам це не вдалося. Корені залишилися вдома, а павука замінила ялинка». ■
Коментарі
Так зустрічали Різдво і новорічні свята, не тіьки в Денисках. Перед свят-вечерою, бувало ми дижурули на дворі і виглядали першу зірку на небі.
Спомини про ці святкування спричиняються до того, що очі пріють і капає з них як вода з “поломаного” крану.