Степан Мігус ■ ІСТОРІЯ ■ №19, 2015-05-10
8 травня. До роковин перемоги в ІІ Світовій війні
Кінець ІІ Світової війни застав 24-річного рядового Червоної армії Івана Сахрина, уродженця села Верхрати Любачівського повіту, в лікарні у Ченстохові. Він потрапив туди з запаленням легенів і температурою 42 градуси… Йому не давали шансів вижити. Ослаблений фронтовими боями та двома важкими пораненнями, дрібний і вихуджений до неможливого пацієнт практично не подавав надії на те, що його організм переможе хворобу. Та й ліків не було. Наперекір усьому він таки вижив. Пізніше повторював інколи чи то сумно жартуючи, чи насправді цього хотів, що коли б знав, що його ще чекає, волів би краще померти.
Спершу – кулі, а далі – неволя
Cин Івана Сахрина, Степан, завжди пам’ятає про батька, який сім років тому відійшов у вічність. Жорстока доля не ощаджувала йому в житті найстрашніших випробувань. Та не зламала його. Він виховав двоє дітей, важко працюючи на нерідній землі, дочекався четвірки онуків. Іван завжди пам’ятав, якого він роду-племені, і цього самого вчив своїх нащадків.
З розповіді сина, який з увагою слухав і запам’ятовував батьківські розповіді про минуле, і зі збережених документів відомо, що «визволителі» з зірками на шапках забрали його в армію 8 серпня 1944 р. Кільканадцятьох українських хлопців з Верхрати і присілків зустріла така ж сама доля. І. Сахрин потрапив до 9-ї роти І Українського фронту. Спершу потрапив до Томашева-Люблинського, де відбувався вишкіл, що полягав здебільшого в навчанні, як послуговуватися зброєю. Тривало це недовго, може, тиждень. Опісля жовторотих недовчених солдатиків відправили в перший бій здобувати Сандомир. Там рядовий І. Сахрин одержав поранення в ліву сторону грудей. Куля пролетіла крізь тіло, ледь не зачепивши серця. Місяць його лікували в шпиталі у Львові, а потім ослабленого знову відправили спершу до військової частини, яка стаціонувала у визволеному концтаборі Майданок, а потім на фронт у напрямку Словаччини. Там його досягла чергова куля. Поранений у ногу червоноармієць 20 жовтня 1944 р. попав до німецької неволі. Його відіслали до табору полонених у німецькому місті Ламсдорфі. Табір 18 березня звільнили союзники західного фронту. І. Сахрин з важким запаленням легенів потрапив на лікування до Ченстохови. Там дізнався, що німці капітулювали, війна скінчилася. Однак підлікованого рядового відіслали не додому, за яким тужив, а на службу в Угорщину, де провів чергові чотири місяці в червоноармійській гімнастерці. Після того ще довелося відслужити п’ять місяців червоноармійцем в Австрії. Щойно у травні 1946 р. жителя Верхрати І. Сахрина Червона армія відправила додому.
Переможець у… концтаборі
Не минуло й року від по вернення і двох років після закінчення війни, як І. Сахрин знову попав у страшну халепу. Вдома спокою не було. Правда, наприкінці лютого він встиг одружитися… Польсько-український конфлікт тривав. УПА, яку знекровили переважаючі сили польського війська і підпільні організації та звичайні банди, що тероризували українські села, боронила своїх щораз менше, а то й узагалі. Проте комуністичним формуванням цього було мало. З настанови Москви 1947 р. вони взялися остаточно вирішувати «українське питання». Грянула злочинна Акція «Вісла». Українців, які від сивої давнини жили на своїй отчині, почали виривати з корінням з прабатьківської землі. У травні 1947 р. жовніри погнали мешканців Верхрати на залізничну станцію до Белжця. І. Сахрин одягнувся у фронтову червоноармійську гімнастерку і почепив на неї медаль «За відвагу», сподіваючись, що цим урятує найближчих і себе…
Убовці никали по станції, розшукуючи стрільців УПА і тих, хто їм допомагав. Шукали теж Сахрина, але іншого, та свій-таки сексот переконав їх, що Іван Сахрин є тим упівцем, якого вони шукають. Сподівався за прислугу звільнення. Убовці справді обіцяли волю тим, хто викаже десять членів УПА або самооборонних кущів. Зрадник одержав заслужену… кулю, а Сахрина арештували. Не допомогла ні гімнастерка, ні почеплені на ній червоноармійські медалі, а навіть документи. Недавній червоноармієць потрапив у підвал УБ в Томашеві-Люблинському, а звідти до концтабору в Явожні. Там катуванням пробували вибити зізнання, що він був в УПА. На все життя запам’ятався, як казав опісля катований, найгірший біль: коли били по п’ятах. І. Сахрина звільнили з Явожна через дев’ять місяців – 17 січня 1948 р. дружину, близьких та односельчан віднайшов на Ольштинщині. Родина жила в селі Квєцеві нинішньої ґміни Свйонтки. Фронтові рани боліли до останніх днів життя, але більш дошкульними виявилися «виразки» від несправедливості, які закарбувалися на все життя.
Та ніщо не зламало І. Сахрина. Він уже 1958 р. записався до УСКТ, дітей вивчив бути вірними своєму родові, мові, церкві. Синові Степану, багаторічному голові ланки ОУП в Ольштині, а нині заступникові голови Ольштинського відділу ОУП, несправедливість, яка впала на батькову голову, також запам’яталася на все життя. Ця пам’ять зобов’язує берегти надбання своїх предків і передавати їх нащадкам, щоб знали, якого вони роду-племені навіть здаля від своєї прадідівської Батьківщини.
* * *
Кількість українців, які пройшли ІІ Світову війну у складі Червоної армії СРСР – понад 7 мільйонів. Іноді називають цифру коло 9-ти, а то й 10-ти мільйонів з числа понад 30-ти мільйонів осіб, що перебували в Червоній армії за всі роки війни. Українці, які загинули на полі бою, померли від ран на етапах евакуації та в лікарнях, у полоні, а також були страчені в концтаборах, складають понад 4 мільйони жертв. У совєтських партизанських загонах загинуло ще коло 50-ти тисяч українців. Досі, як здається, вірогідно не підраховано, скільки українців Закерзоння по своїй волі чи неволі воювало в рядах Червоної армії, а скільки загинуло на фронтах чи потім у післявоєнних таборах і тюрмах.
