Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №11, 2014-03-16
Київський Майдан навряд чи знає про те, що понад 600 км на захід, в одному місті над Сяном, починаючи з листопада 2013 р., сформувався свій погляд на події, завдяки яким мешканці міста зрозуміли власне ставлення до України. Це Перемишль − місто, близьке до сходу не лише своєю географією, історико-культурною спадщиною, але й думками та діяльністю кількатисячної громади перемиських українців.
У бурхливий час з листопада 2013 р. до кінця лютого 2014 р. цією громадою стала частина українців, які вже зжилися з європейськими порядками. Вона завдячує Європейському Союзові комфортом свого існування, оскільки саме він стежить за дотриманням законів, незважаючи на примхи щоденної політичної боротьби польських партій. У ці дні перемишляни сотнями актів своєї національної свідомості приєднали Україну до Перемишля, як частину своєї малої Європи…
Маятником через кордон
Богуславу Комар я зустрів усередині лютого в крамниці на площі Леґіонів. На куртці – синьо-жовта стрічка, сама вона – стомлена, але чимось задоволена. Похапцем робила покупки, оскільки Майдан забирав немало часу, яким до листопада вона розпоряджалася по-іншому. Богуслава якраз повернулася зі Львова, куди власним автомобілем неофіційно перевозила те, що заборонила перевозити Митна служба України: гуманітарну допомогу борцям за волю українців. Після повідомлень про те, що на початку лютого «януковичі» блокують транспорт з ліками, одягом і харчами для потерпілих, перемишляни миттю змінили тактику. Все перепакували й говорячи, що це особисті речі на час туристичної поїздки, перевозили через кордон. Виявивши в баґажнику автомобіля кілька середнього розміру пакунків, митник не мав підстави для втручання. Такі «туристи» пересікали кордон у Медиці і залишали вантаж у Львові, у Центрі допомоги Майданові на вулиці Коперника.
Подібні рейси здійснювали не менше як 20 перемишлян, проте на цьому не завершувалася підтримка. Чи не першим вирушив до Києва сотник Чорних запорожців Роман Боровик. Він перебував на Майдані понад два місяці: найдовше з-поміж перемишлян. Потім у Київ поїхали Олександр Стець, Михайло Кертичак, Орест Стець та Мирослав Цимбалко.
Перемога над Голодомором
«Я поїхав, тому що ідентифікую себе з Україною, – розповідає Олександр Стець, який аж чотири рази їздив на Майдан. – Там я був зі своєю нацією, яка вистояла навіть Голодомор, і я горджуся нею. Служив я у ІV сотні, на т.зв. козацькому редуті біля головного поштамту». Як іноземцеві, командування самооборони заборонило йому брати участь у сутичках, проте йому випало важливе завдання в охороні ключових місць Майдану.
О. Стеця не було в Києві тоді, коли «беркутівці» знущалися над козаком Михайлом Гаврилюком та вбивали майданівців, проте на кілька днів раніше він був поруч з Гаврилюком та іншими хлопцями, яких нині немає серед живих. До кінця свого життя він називатиме їх своїми бойовими друзями.
Що зробив би «Хрін»?..
Бойові емоції сколихнули й тих, хто пам’ятає ІІ Світову війну. Ветеран УПА Василь Лисичка чудово знає принципи партизанської боротьби. І тому він уважає, що Майдан стояв добре, але…
«Забагато жертв з нашого боку. Командири не мали виставляти незахищених хлопців на вулицях на прямий обстріл ворога. В моєму відділі командира Степана Стебельського лише раз ми мали важкі втрати, а сотня воювала понад два роки…», – киває головою пан Василь, один раз згідно, другий – заперечно.
З іншого боку на війну Росії проти України дивиться понад 80-річний Степан Чуба, уродженець Поздяча. Він 1991 р. зустрівся на цвинтарі в Перемишлі з незнайомим німцем. Німець був із Закарпаття, знав українців з часу війни, бачив прихід Червоної армії (ЧА), унаслідок чого й став в’язнем комуністичних таборів. По дорозі добре пізнав Росію. Коли С. Чуба відзначив, що тепер ЧА нема, а Україна – вільна, німець відповів: «Україна буде вільна тоді, коли Москва виглядатиме так, як Дрезден після війни… У Гітлера і Сталіна були ті самі погляди на людину та війну».
Колишній сусід С. Чуби, Олекса Костик із Торків, депортований 1947 р. в колонію Сипнево неподалік Валча, сказав мені в телефонній розмові, що боїться іншого: підкупності політиків і чиновників… Богдан Лопушинський не боявся: він заїхав на Майдан і, побачивши зразковий військовий порядок, знав, що ці люди переможуть.
Ольга Соляр, молодша від В. Лисички, С. Чуби чи О. Костика майже на півстоліття, подалася на Майдан наприкінці січня. Чи не кожного дня вона залишала на сторінці у Facebook свої коментарі, закінчені влучними метафорами або порівняннями, отримала десятки схвальних відгуків. Коли на Майдані з’явилася Юлія Тимошенко, Ольга написала, що від погляду на неї, фальшиву мученицю, їй блювати хочеться. І тут відгуки також були «за», попри різкість цієї думки.
Народний дім як штаб-квартира
Тим часом перемишляни грошима підтримували Майдан. Після оголошень у греко-католицькій та православній церквах прихожани жертвували на потреби протестуючих. Почесний консул України в Перемишлі Олександр Бачик не чекав на оголошення – ще в січні перерахував Майданові кілька тисяч доларів США. Крім грошей, до Народного дому, де кожного дня тривало багатогодинне чергування, несли харчі, одяг і ліки. Анна Зельвак, стажерка в офісі ОУП в цьому будинку, розповіла: «По суті, Народний дім став штаб-квартирою перемиського Майдану. Тут були обговорювані, узгоджувані та координувалися індивідуальні й організаційні заходи, сюди зносили матеріальну допомогу, до речі, чимало поляків також долучилося. Тут ми надавали інформацію. Проявили себе й 11 учнів з І та ІІ класу ліцею. Вони два тижні чергували в офісі з 8.30 до 18.00, і було видно, що з радістю несли свою службу».
Ігор Горків з управи перемиського відділу ОУП повідомив, що українці з інших реґіонів Польщі також передавали пакунки з допомогою в Народний дім, якщо не вдавалося переправити їх через кордон. Про збір гуманітарної допомоги місцевий відділ поміщав оголошення в польській реґіональній пресі. Перемишляни організовували також виїзд на територію іншої країни людей, які з політичних причин змушені були тимчасово покинути територію України, де ще панували Янукович і Путін. Вони забирали людей з кордону в Медиці власними автомобілями.
Над входом у Народний дім майорять національні прапори українців та поляків, синьо-жовтий – з чорною стрічкою. Коли в Києві впали перші жертви, учениця Настка Фіцак виготовила з картону пропам’ятну дошку, яку розмістили на великій вітрині біля входу в будинок. Там горіли свічки й лежали квіти. У школі ім. о. Шашкевича відбулися траурні збори: учні й учителі хвилиною мовчання віддали честь загиблим. У перемиських церквах священики відправляли панахиди й молебні.
Керівник Почесного консульства України в Перемишлі Марія Стрілка розповіла, що тут ішла напружена праця з надавання інформації, координування потоків матеріальної допомоги. О. Бачик був чи не першим почесним консулом у Польщі, який поставив свій підпис під протестом українських дипломатів проти режиму Януковича. Ще в січні в інтерв’ю польським ЗМІ він говорив про необхідність покарати винуватців. Потім консульство допомагало в оформленні віз та леґалізації перебування в Польщі тим, хто відвідував поранених майданівців, перевезених сюди на лікування.
Після пострілів силовиків у демонстрантів 18–20 лютого в Києві постало питання допомоги пораненим. Першими зголосилися перемиські лікарні. українські карети швидкої допомоги 21 лютого привезли на контрольно-пропускний пункт Шегині-Медика спершу сім, а потім решту поранених. Частину з них відправили на лікування у шпиталь на вул. Монте-Касино в Перемишлі, іншу – у Ярослав. Двоє постраждалих згодом потрапили на реабілітацію в Екуменічний будинок опіки у Пралківцях. Дуже швидко треба було прийняти членів сімей потерпілих. У пригоді став монастир сестер василіянок на вул. Каспровича. Там можуть відпочити й переночувати ті, хто приїхав з України до своїх синів, батьків або чоловіків. За словами монахині Анни П’єцунко, їм допомагає монастир, а також парох о. Богдан Круба та владика Євген Попович.
Перевірка Майданом
У січні й лютому 2014 р. Перемишль був «перевальним» пунктом на дорозі з Польщі в Україну та з України в Польщу. Перебування потрібних людей у потрібному місці стало в пригоді. Як виявилося, перемишляни, серед них і місцеві поляки, готові почути демократичний клич з України, є згуртованими й практичними, коли це так необхідно. ■
