Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №22 2016-05-29
«Зустрічі з митцями» – така назва проекту, який має на меті відродити видатні постаті та їх репертуар на сцені українського Народного дому в Перемишлі. Розпочала його Ольга Пасічник – світової слави українська оперна співачка, яка 15 травня виступила на сцені Народного дому.
Концертна програма О. Пасічник складалася, зокрема, з творів репертуару ще однієї видатної української оперної співачки Соломії Крушельницької, яка виступала в цьому ж місці на початку XX століття. О. Пасічник походить з України, але вже багато років проживає у Польщі. Це солістка Варшавської камерної опери. Виконувала сольні партії у понад 40 операх, зокрема Генделя, Моцарта, Бізе, Россіні, Верді, Пуччині, Чайковського та Шимановського.
О. Пасічник виконує теж концертно-камерний репертуар, виступає з сольними концертами. На сцені Народного дому в Перемишлі вона (сопрано) виконала українські солоспіви та народні пісні в класичних обробках (на фортепіано акомпанувала їй Наталя Ревакович).
«Зустрічі з митцями» – це можливість нагадати про такі видатні постаті української культури, як Соломія Крушельницька, а також найвідоміших українських поетів, наприклад, Івана Франка. Фраґменти його творів читатиме польський актор, режисер і директор Польського театру у Варшаві Анджей Северин під час наступної зустрічі в Народному домі, що відбудеться 5 червня.
Проект має на меті теж популяризувати молоді таланти. Перед виступом Ольги Пасічник на сцені Українського дому співали Юстина Блюй та Наталя Яросевич – випускниці ліцею в Перемишлі, а тепер студентки вищих мистецьких навчальних закладів у Кракові та Варшаві.
У своєму інтерв’ю для тижневика співачка розповідає не лише про мистецьку дільність, а й громадську, якою теж займається.
Павло Лоза: На свій концерт у Перемишлі Ви підготували твори Соломії Крушельницької, яка виступала в цьому місті двічі – 1889 та 1911 року. Такий підбір репертуару – це Ваша ідея?
Ольга Пасічник: Ідея концерту з’я-вилась уже досить давно. Приходила вона до мене з різних кінців Польщі, а кілька місяців тому зазвучала у пропозиції Петра Тими. До цього теж українське середовище вклало своє серце, зокрема українці з Перемишля. Вони теж були дуже зацікавлені концертом, який своєю традицією повертався б до Народного дому.
Ми не знаємо точно, які саме твори Соломія Крушельницька співала на концертах у Перемишлі, однак, без сумніву, у її репертуарі була українська музика. Можливо, концерти були навіть присвячені тільки українській музиці.
З репертуару С. Крушельницької, виданого в нотах, мені треба було вибрати щось, що можна було б заспівати на концерті, і що пасувало б до мого голосу. Я – лірико-колоратурне сопрано, а Соломія Крушельницька – драматичне сопрано.
На концерт я вибрала кілька народних пісень з репертуару співачки, деякі з котрих і раніше мала у своєму репертуарі і, звичайно, доповнила їх кількома українськими солоспівами.
Ви виступали на сценах найбільш відомих оперних театрів усього світу. Про Перемишль можна, певно, сказати, що це був камерний концерт.
Напевно є місця більш відомі і важливі у професійних середовищах. Для мене особисто немає місць престижних і непрестижних. Запевняю, що я виступаю в Парижі з такою самою самовіддачею, як і в Перемишлі. Коли я погоджуюся на концерт, це місце стає для мене найбільш престижне. Якщо така зірка, як Соломія Крушельницька, приїхала до Перемишля, і їй корона з голови не впала, а навпаки, додало це їй тільки гідності і гордості, що вона могла заспівати для українців, то чому б мені мала спасти? Для мене співати для місцевої української громади – велика приємність і честь. Думаю, що концерт організовано не лише для українців Перемишля, але теж для того, щоб показати польському суспільству, що така громада в місті існує і має своє культурне життя. Я хотіла теж показати, що є такі українські співаки, які співають по цілому світі, виконуючи репертуар когось, хто 100 років тому теж виступав по всьому світі, світ його шанував, а він пишався, що є українцем. Тепер, можна сказати, що історія повернулась.
Ви – українка, живете у Польщі, співаєте в різних театрах світу. Де Ваш дім?
Співак – це вічний мандрівник. Треба звикнути до того, що людина проводить більше часу поза домом. Такий стан подорожування і перебування на самоті вписаний у правила цієї професії. Тому ми зразу з чоловіком вирішили, що ніколи не будемо розлучатися надовго, щоб це якимось чином неґативно не вплинуло на наші відносини. після народження сина ми ніколи не допускали, щоб не бачитися більше, як 10 днів. Через 7–8 днів хлопці завжди прилітали до мене, де б я не була, або я до них летіла. Інколи ми мусили доплачувати до того, але для нас завжди було важливо відчувати, що ми – одна сім’я. Де мій дім? Зараз у Польщі. Варшава – це мій другий дім, який сьогодні став першим. Однак десь там у душі завжди буде переконання, що тим єдиним місцем, з якого тебе ніколи не виженуть, є дім батьків у Рівному, до яких приїжджаю, щоб зарядити свої акумулятори. Це він є справжньою основою того, ким я є. Тепер я передаю ці цінності моєму синові.
Щодо Польщі, то так склалося, що вона стала тим місцем, де я сформувалася остаточно як музикант і артист. Україна мене народила, виховала, дала досить добру освіту, добру базу. На жаль, тоді, коли я закінчувала навчання, спеціальних можливостей для моєї професієї в Україні вже не було. Це збіглося з розпадом Радянського Союзу і початковою фазою творення України як держави. Відомо, що у державі, яка починає своє існування, останнім, про що люди думають, є академічна класична музика.
А що вважають головним?
Дуже багато людей думало, як вижити, а не в який спосіб заповнити своє культурне життя. Тому задовільнялися нашвидкуруч тим, що давало телебачення або поп-культура, яка проникала в них, як отрута, вбиваючи художні естетичні почуття. Київські Майдани були результатом тих років, коли керманичі країни не вели її туди, куди потрібно. Трагічно мало сил, часу, енергії та грошей вкладено в те, щоб виховати в людях потребу до високої національної культури.
Цей період був утрачений на всіх напрямках – розвитку мови, національної свідомості, ототожнення з історією, мистецтвом, музикою. Тому, звичайно, не можна було сподіватися нічого іншого, як тільки того, чим усе закінчилося, тобто корупції і невігластва, проти яких люди і вийшли на Майдан.
Як Ви оцінюєте останні два роки в Україні?
Говориться, що життя для людей в Україні поділилося на те, що було до Майдану, і те – після Майдану. Думаю, так є і для всіх нас, хто живе поза її межами. Я живу поза своєю державою уже 25 років, але я не поміняла українського паспорта. Я сама з польсько-української сім’ї. Моя мама – полька, а тато – українець. Хоч живу зараз у Польщі, я все ж громадянка України. Тому та вся ситуація, пов’язана з Майданом, анексією Криму, а потім і з війною на сході не могла в мені не резонувати болем.
У березні 2014 р. Ви змінили свої плани, щоб взяти участь у варшавському концерті, присвяченому пам’яті жертв Майдану.
Не уявляю, як могло бути інакше – це нормальний прояв людяності. Від моменту, як тільки почався Майдан, я відкликала всі свої анґажі і контракти, які якимось чином були пов’язані з Росією. Хоч я ніколи не мала там близьких друзів, у цей період, на жаль, я втратила контакти з усіма колеґами, яких там мала. Виявилося, що для багатьох з них Майдан став також своєрідною лінією розмежування. Він показав нам, що ми стоїмо по різні боки барикади. Були серед них теж люди, що стояли взагалі осторонь, і це вони мене найбільше розчарували.
А польські колеґи?
У найбільш тривожний час на Майдані я мусила виходити на сцену у Варшаві, вони прекрасно бачили, в якому я стані. Я постійно дзвонила в Україну, слідкувала в Інтернеті за тим, що відбувається. Ми зі знайомими кожного дня розмовляли на тему української революції. Вони по-різному це сприймали, але для багатьох з них це була справді дуже емоційна справа. Були друзі, які до мого дому привозили мішки з теплим одягом. Бувало, що приїжджали повні машини. Особливо запам’ятався момент, коли перепаковувала один транспорт. Зрозуміло, що всі речі треба було впорядкувати. Серед одягу, який я розподіляла, помітила футболки з написами студентських музичних курсів. Це були футболки студентів моїх знайомих викладачів, майже дітей. Для мене це було дуже зворушливо. До речі, у концерті пам’яті жертв Майдану зі мною виступили мої польські колеґи – без гонорару, без питань, без вагань, з потреби душі.
Я сама не була на Майдані. Але те, що хтось не був тоді у Києві, абсолютно не означає, що не був там духом і серцем. Кожен з нас робив те, що міг тоді робити.
Я знаю, що Ви продовжуєте акції підтримки для України.
Я завжди намагалася збирати конкретні речі для конкретних місць, бо тоді люди знають, що дають, і мають певність, що речі доїдуть на місце. Досі відбулися акції збірок речей, медикаментів і засобів гігієни, техніки. Проте я ніколи не робила збірок грошей серед знайомих. Загалом намагаюся, щоб моя допомога потрапила до того, кому вона необхідна, і необов’язково про це говорити на кожному перехресті.
Такий мій принцип. Я знаю, що всі зібрані речі потрапляють туди, де повинні потрапити. Дуже важливі також акції, пов’язані з виступами та концертами.
А саме?
Почну з того, що не пам’ятаю жодного свого концерту, на якому я б не співала українського репертуару. В багатьох місцях, де були ще попередні замовлення на російську музику, я просто свідомо від цього відмовилася і поставила умову: або замість цього я співаю українську музику, або концерт не відбудеться.
Який був результат?
На щастя, всі мої концерти відбулися. Організатори беззастережно погодились на це. Щиро кажучи, спочатку я боялась, що така моя позиція може відштовхнути від мене певних людей. Тому я була приємно здивована, що усі сприйняли мою позицію цілком адекватно. Думаю, що українська культура – це найважливіший спосіб будування позитивного образу українця у західному суспільстві.
Чи сьогодні у Польщі знають і адекватно сприймають ситуацію в Україні?
Хочу вірити, що так. Навіть попри те, що в медіа тема України трохи притихла.
У телебаченні про Україну зараз говориться дуже спорадично. Я вважаю, що в медійному і культурному просторі Польщі тема України повинна займати значно більше місця. Хоча б тому, що вона є поруч Польщі. І сьогодні це треба людям повторювати. Повертаючись останнім разом з Києва, біля аеропорту в Борисполі я побачила цікаву річ – таблицю-дороговказ. Виявляється, що з Києва до Варшави менше кілометрів, ніж до Луганська. Думаю, для людей ця цифра може бути більш промовистою, ніж пояснювання, що Україна від Польщі не так уже й далеко. Українцям ближче до поляків, аніж у Польщі думають.
Хочу ще запитати про діяльність Вашої сестри Наталі, яка є директором Українського інституту в Стокгольмі. Чи це перша така інституція у Швеції, котра популяризує там українську культуру?
Так. Інститут існує не повних два роки. Це абсолютно заслуга моєї сестри – від А до Я. Вона тепер займається ним разом з кількома волонтерами. Вся ідея базується на людському ентузіазмі, на власному часі Наталі, на її витратах, фінансах і контактах. Наразі він існує тільки завдяки тому, що моя сестра – гігант праці і невтомна оптимістка в цьому плані. Вона ходить і шукає тих людей у шведському суспільстві, для яких тема України небайдужа, і вони хочуть якимось чином їй допомогти. На кожну свою акцію Наталя знаходить конкретні особи, які допомагають їй усе довести до ладу. За таким самим принципом вона робила Фестиваль українського фільму, виставки, літературні панелі. Організувала урочистий концерт до Дня незалежності України, а тепер записала платівку, яку збирається видавати для скандинавського слухача. Тобто все це – її особиста ініціатива. На жаль, поки що вона робить це виключно власними силами. Однак надіюсь, що при зміні певних людей у певних структурах в Україні, зміниться теж і ця ситуація. Думаю також, що добре було б, якби щось на зразок такого інституту могло постати у Польщі. Тут є багато різних інституцій, які пробують щось робити, але мені здається, що між ними бракує координації. Гадаю, варто, щоб така ініціатива реалізувалась при допомозі і підтримці української держави. ■
Дякую за розмову.
