Богдан Гук ■ РОЗМОВА ■ №52, 2015-12-27
Богдан Гук: Високопреосвященний архиєпископе та митрополите…
Кир Іван Мартиняк: Уже не «митрополите», бо тепер я є адміністратором Перемисько-Варшавської митрополії. Адже маємо перехідний час між припиненням мого митрополичого служіння вірним та канонічним переданням цих обов’язків новому митрополитові унаслідок папського схвалення незалежного вибору Синоду єпископів Української греко-католицької церкви, до складу якого входять також владики УГКЦ у Польщі. Введення на престол владики Євгена Поповича відбудеться 19 грудня (розмова проведена перед цією датою – ред.), а тимчасом я до смерті залишаюся архиєпископом…
…що почав своє єпископське служіння 26 років тому, 1989 р. Яку Церкву Ви застали, а яку передаєте своєму спадкоємцеві?
Я застав свою Церкву без ієрархії, у стані крайньої нестабільності організаційних структур. Їх «аварійно» очолювали генеральні вікарії греко-католиків, призначені Примасом Польщі після депортацій 1944–1947 рр. Наприкінці 50-х рр. ХХ ст. вони з великим зусиллям щойно відбудовувалися. Я застав Церкву в ситуації, коли наші священики відправляли по костелах, були залежні від римо-католицьких парохів, від їх доброзичливості або недоброзичливості. Між іншим, через труднощі ми майже втратили вірних на Лемківщині. Чия була тут провина – Господь осудить.
Ще до обрання мене єпископом ми з отцями Петром Криком і Теодозієм Янківом у рамках реколекцій дослівно «переорали» всі наші громади в Польщі. Тоді людей було більше, ще не було масових виїздів на Захід. Еміґрація у 80–90 рр. забрала в нас безліч молоді. За 25 років мого єпископства я проїхав понад 2,5 мільйона кілометрів! Моїм обов’язком було зібрати в одне ціле парафії та людей, яких порозкидала Акція «Вісла».
Я з великою пошаною згадую моїх попередників, наших генеральних вікаріїв, зокрема отця митрата Василя Гриника, людину, яка, можна сказати, чинила чудеса, щоб лиш добитися якнайширшого відновлення і зміцнення наших структур, а також отця митрата Степана Дзюбину. Таку Церкву я застав, а віддаю її як митрополію, хоч у цьому найбільше Господньої, а не моєї заслуги. Так чи інакше, але наша Церква незалежна, владики входять до Синоду владик УГКЦ, а піднесення Перемиської єпархії до ранґу митрополії найкраще свідчить про розвиток на інституційному полі.
Це все відбувалося в часі, отож і для мене минув призначений мені Господом час єпископського служіння. Коли мені виповнилося 75 років, я, згідно з церковним законом, відмовився продовжувати нести послугу, проте Папа продовжив мою працю ще на півтора року, чекаючи на пропозиції Синоду владик УГКЦ. З-поміж трьох його кандидатів Конґрегація східних Церков та Святійший отець вибрали митрополитом владику Євгена Поповича.
Траплялося чути про те, що в Польщі буде створена також ВармінськоМазурська єпархія і буде призначений третій єпископ.
Проект нової єпархії розглядався. Він, до речі, далі відкритий. Синод владик УГКЦ може його розглядати. Латинський єпископат Польщі не мав би нічого проти цього. Кількість владик завжди можна збільшувати, проте це слід робити відповідно до потреб, фінансових можливостей та обставин. Владика ж не працює сам, йому потрібні працівники консисторії, а консисторії – будинок… І семінарія у нас спільна. Що зробити з виникненням нової єпархії? Поділити? Як переносити священиків, якщо владика не захоче прийняти якогось з них на свою територію? Крім того, нині переміщатись вже не так важко, як у добу о. Гриника. З Перемишля до Ольштина можна доїхати за 8 годин, а не за добу. Молодий здоровий священик легко долає таку відстань, бо я це свого часу перевірив на собі. До речі, у нас таки будуть нові владики. Свого єпископа-помічника отримають владики Ющак та Попович. Це повинен вирішити у вересні 2016 р. синод владик.
Нові єпископства можна створювати, проте реальним контекстом є також зменшення кількості парафій. У Вільхівці, Полянах, Любачеві чи Боболицях біля Білого Бору маємо на богослужінні часом менше, ніж 5 чоловік.
Вони на сьогодні існують, і я не буду брати слова за нового митрополита. Я усвідомлюю одне: малі сільські парафії на Перемищині та Лемківщині будуть зменшуватись. Де-не-де вони існують лише з огляду на потребу рятувати церкву або на дуже літній вік парафіян, яким неможливо їздити до церкви в місті.
Сьогодні тягар пересунувся на Варшаву, де йде потужний процес збільшення кількості вірян, що прибувають з України. Там маємо 100 тис. українців, різних, часом російськомовних, не всіх релігійно вихованих, самих студентів 5 тис. Поки що ми створили у Варшаві одну нову парафію. Це замало. Для Варшави треба не менше як 20 священиків, щоб не чекати, аж ця маса від нас відійде, а її віднайти й охопити душпастирством. тимчасом у мене була лише одна можливість – забрати з Перемишля місцевого пароха та призначити його до Варшави. Маємо також значний приплив, наприклад, у Ряшеві чи Кракові. Відрадним є те, що дуже ввічливо віднеслися до наших потреб місцеві латинські єпископи столиці. «Де маєте вірян, відкриваємо перед ними наші святині», – сказав владика Генрик Гозер. Латинські парафіяльні пастирі також ввічливо ставляться до нових викликів перед нашою Церквою. Відкрили ми відправи на Мокотові, Бєлянах і в підваршавському Пясечні, яке належить до Вроцлавсько-Ґданської єпархії владики Володимира Ющака. Бачу невідкладну потребу у відкритті наступних трьох або чотирьох місць постійних відправ у Варшаві.
УГКЦ збудує у Варшаві греко-католицькі церкви?
Українська громада у Варшаві і під Варшавою нестабільна, але частина таки залишиться. Найкраще було б мати можливість молитися у власних церквах. Ця справа дуже важка з огляду на ціни землі та будівництва в такому дорогому місті, як столиця Польщі. Дотепер ми отримували допомогу з Заходу, проте вона дедалі менша.
На соборі в Перемишлі 2014 р. прозвучала пропозиція ввести лемківську «бесіду» до богослужінь. Яка доля цієї пропозиції і чи вона має суспільну базу?
Немає особливих причин, щоб вводити чи уникати лемківського діалекту в богослужіннях, тому що в усьому світі вони відправляються сотнями різних мов. Бог розуміє всі мови. На Лемківщині Церква від віків мала і має нині власних священиків русинів/ лемків/українців, Служби Божі завжди відправлялися там старослов’янською мовою з більшою чи меншою мірою лемківської вимови, не кажучи вже про лемківський наспів чи спів у церквах типово лемківських пісень. Неправильно заявляти, що в Церкві нема лемківської мови, це був би абсурд. З пропозицією вводити лемківський діалект до Церкви пов’язані практичні справи, які наражують вірян на напругу, а Церкві можуть нести прикрі несподіванки. Пропозицію подавати дуже легко, але заразом невідповідально: а як тоді мала б функціонувати семінарія? Довелося б розколювати її шляхом творення лемківських викладацьких кадрів для задоволення непродуманих пропозицій. А нинішні священики серед лемків – хто відкриє для них лемківські курси? У Лігниці я ж стільки років працював не для кого іншого, як для лемків, прекрасних парафіян, які дивилися на релігію та Церкву з відчуттям глибокого зв’язку з всеукраїнською київською традицією, від якої відірвані нинішні реформатори. Я не буду заглядати в їхні душі, коли вони будуть молитися лемківською бесідою. У них взагалі є великий простір для індивідуального звертання до Бога такою мовою, яка їм близька.
З якими труднощами зустрінеться новий митрополит?
З погляду внутрішнього функціонування Церкви це буде питання Варшави і діаспори, яка вже велика, а розмірів якої неможливо передбачити. Цього ж стосується проблема кількості покликань до священства. Це вирішення питання нинішніх малих парафій та організації участі в богослужіннях осіб, які опиняться в новій ситуації, коли церква буде лише в місті. Складною є ситуація для священиків, вихованих в Україні. Їм дуже складно ефективно працювати в Польщі. Не мають труднощів священики з України, які навчалися в нашій семінарії в Люблині.
Буде проблема польської мови в богослужіннях. Навряд чи є потреба «збагачувати» чи не 10 формул польськомовного богослужіння ще й літургією Івана Золотоустого. Немало є таких віруючих, у яких вдома говорять польською мовою, проте в церкві хочуть мати молитву рідною мовою. Арґументом могли б бути ті мішані подружжя, які хотіли б бути греко-католицькими і справді бажали б реґулярно молитися в наших церквах – для них у суботу чи в неділю священик міг би служити і польською мовою, бо ж найважливіше є те, щоб вони брали участь у Службі Божій.
Тимчасом, мішані подружжя спричиняються до зменшення кількості членів нашої Церкви, хоч ми всі знаємо: «любов не вибирає». Адже, крім винятків, наші віряни в рамках таких сімей стають латинниками. Джерелом є комплекс неповноцінності українців, які не вміють знайти джерел гідності в історії нашої Церкви, у її документах, у її незалежному статусі в Польщі.
Проте й самі священики могли б докласти зусиль, щоб зорганізувати більший простір присутності УГКЦ на інформаційному ринку в Польщі.
Труднощі з наголошенням існування нашої Церкви існують, проте почнімо від себе: на першому місці у творенні інформаційної неприсутності є «Наше слово». Я не хочу, щоб ця газета була виключно греко-католицька, бо в нас є власна преса й інтернет-сторінки, однак фактом є те, що Ваш, пане редакторе, тижневик не вміє мудро сприяти українству. Я далекий від задоволення Вашою газетою. «Наше слово» не є українське. Без глибоких реформ ця газета так і не стане українською. Я читаю польську пресу, де навіть «Газета виборча», але і та не є такою закритою перед латинською Церквою, як українське «Наше слово» не лише перед УГКЦ, але й українським сеґментом православ’я, а він цінний і вартий уваги. Як в «НС» може ставитися питання про майбутність українських Церков без розуміння того, наскільки вони важливі для громадського і національного життя віруючих?..
Вертаючись до питання про перспективи, проживання в діаспорних умовах, коли нема щоденних контактів з подібними до себе. Добре було б віднайти мішані подружжя, які не ходять ні до греко-католицької, ні до римо-католицької церкви. І віднайти людей, які взагалі стали жити світським життям. У щораз зміннішому світі наша Церква мусить активно шукати своїх вірян, а вони є. І Церква має дбати про єдність, бо розкол на календарному чи мовному ґрунті вчинити легко, а єднати людей важко. ■
