Орест Співак ■ ПОГЛЯДИ ■ №41, 2012-10-07
Після перепису 2002 року та його невтішних для української національної меншини результатів, перепис 2011 р. багатьма сприймався як нагода показати скільки нас є насправді. Можливість заповнити анкету через інтернет, здавалося, збільшувала шанс на отримання об’єктивних даних. Проте, неповні, неначе засекречені, дозовані суспільству відомості про спосіб та методологію проведення останнього перепису ставлять під сумнів не лише результати, але й сенс цього заходу. Якщо інформація про те, що зібрано дані від 1/5 населення є правдива, то, мабуть, більш влучним був би термін «широкомасштабне опитування» (дані з реєстрів, які б мали їх доповнити, навряд чи актуальні та повні).
Насторожує й той факт, що результати опитування оприлюднено дуже пізно, зі значним затягуванням. Деякі політичні оглядачі прямо сформулювали підозру, що йшлося про небажання вказати справжню кількість осіб, які задекларували себе силезцями. Політичні мотиви, якщо вони справді були наявні під час опрацювання результатів перепису, ставлять у якнайгіршому світлі достовірність отриманих даних. Щодо самої методології, то вистачило б замовити в якоїсь фірми соціологічне репрезентативне опитування 10000 осіб і ефект, певне, був би схожий. Чи не змарновано державні гроші на проведення перепису, який, по суті, не був переписом і результати якого є вибіркові, неточні, недостовірні, неправдиві, а через це – ні до чого не придатні? Скидається на те, що так.
Подальша частина цього тексту, враховуючи вищесказане, має спекулятивний характер, бо спирається на ті «непридатні» дані, які слід було б геть відкинути, коли б не той факт, що інших немає. Прийнявши, що результати останнього перепису, хоч і дуже недосконало, проте віддзеркалюють у загальних обрисах дійсність, спробую поділитися кількома спостереженнями.
Всупереч багатьом висловлюванням, отримані результати засвідчують, на мою думку, той факт, що нас мало. Очікування були великими. Можливість вписати дві національні ідентичності давала змогу долучитися до громади на час перепису всім частково асимільованим українцям. А якби ще до «закерзонських» українців додати десятки тисяч українців з України, які стали вже громадянами Польщі, то не треба було б хвилюватися за результат.
Переходячи до цифр, варто насамперед відзначити, що українську національність як єдину вказало лише 26 тисяч осіб, тобто людність одного містечка, як наприклад: Білого Бору (24227), Більська-Підляського (26349), Валча (25942), Жаґаня (26253) – тобто 0,06753% від загальної кількості населення Польщі. Порівнюючи дані, які стосуються українців та лемків, можна порахувати, що ще 2 тис. осіб мають подвійну лемківсько-українську або українсько-лемківську ідентичність, проте така кількість нічого по суті не міняє в загальній картині. Слід призадуматися: а якби виявилося, що українців є 100 тисяч (тобто 0,26%), то чи були б тоді підстави для оптимізму? Навряд, адже йдеться про десяті та соті відсотка від загальної кількості населення.
Цікавою є інформація про те, що 20 тисяч осіб разом з українською зазначили й польську національність. Таким чином, маємо: 26 тисяч українців (54,16% від загальної кількості осіб, які визнали своє українське походження), 20 тисяч україно-поляків (41,66%) та 2 тисячі україно-лемків (4,16%). Кількість громадян, які зазначили українську та польську національність, можна сприйняти як доказ дедалі швидшої асиміляції, але також – як доказ певної нормалізації українсько-польських стосунків. Після війни радше не було можливості вибору подвійної ідентичності (людина або залишалася українцем, або ставала поляком). Тепер така можливість існує. З одного боку, поляки почали трохи інакше сприймати українців, з іншого – зменшився також осуд перекинчиків. На мою думку, у цій групі осіб з подвійною ідентичністю можуть бути як люди розчаровані українством, українською державою, яким легше сказати «Jestemz pochodzenia Ukraińcem», ніж просто «Jestem Ukraińcem», так і «осмілені» відновленням української державності, шукачі свого коріння, захоплені українською народною культурою тощо.
Значна кількість осіб з подвійною національною ідентичністю може становити (а може навіть вже становить) проблему для Української греко-католицької церкви. Є мішані подружжя, є родини, у яких в побуті практично не розмовляють вже українською мовою, є діти, які майже не розуміють української мови на уроках релігії. Не відомо скільки їх, але, мабуть, чимало. Чи Церква повинна вийти їм назустріч вводячи польську мову, чи це буде сприйматися рештою пастви як зрада, як потурання ледарству парафіян, котрим ліньки плекати рідну мову? Чи чекає нас ситуація відома з України, де в римо-католицьких костелах правиться польською та українською мовами? Хтозна…
Великим розчаруванням цього перепису можна вважати також факт, що українську ідентичність (хоча б на другому місці) не визнали особи, які прибули недавно з України. Загальні дані не дають змоги сумніватися, що майже всі уродженці України (за даними перепису – 232 тис.) задекларували себе поляками. Безперечно, у цій групі є й поляки за походженням, але їх абсолютна меншість. Що в такому разі стало причиною замовчування свого українського походження: пристосуванство, національна індиферентність, страх?
На кінець хочу повернутися до даних перепису, що стосуються лемків. Вони також цікаві. Згідно з ними, 5 тисяч осіб заявили себе виключно лемками, 3 тисячі ще додатково – поляками, а 2 тисячі – також українцями. Це показує наочно, що більшість лемків обирають окремішність. Навіть дещо нагинаючи факти і відраховуючи лемків-поляків, що найближчим часом розчиняться і в національному плані безслідно зникнуть, можна підрахувати, що лемки-українці становлять 28% від загальної кількості лемків. На підставі даних перепису, доводиться ствердити, що польські лемки в переважній більшості не ототожнюють себе з українцями. З фактами не слід дискутувати.
Отож, дані перепису невтішні. Єдине, в чому залишається сумніватися, – чи вони віддзеркалюють реальну картину. ■
