Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ 2011-03-02
Після відходу з посади глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара Церква має продовжити наступальний хід на Наддніпрянщині та укріпити позиції в Галичині.
До різдвяних та новорічних свят по храмах Української греко -католицької церкви в Україні був розповсюджуваний календар, збірка коштів від продажу якого та ще додаткової мапи зі знаними святинями Церкви на території України, мала піти на довершення побудови патріаршого собору на лівому березі Дніпра в Києві.
Собор постає повільно (наріжний камінь закладено 2002 р.): видно, що його будує громада, а не влада (пам’ятним у цьому сенсі є прискорене відновлення Михайлівського собору для УПЦ КП та Успенського собору в Лаврі для УПЦ МП, рішення про відбудову яких було прийняте чомусь після планового відродження росіянами храму Христа Спасителя в Москві). Натомість погортавши календар та прогулявшись мапою церков, монастирів, складається враження про ширшу та міцну присутність УГКЦ не лише в трьох галицьких областях. Календар у доступній та цікавій формі інформує про розвиток структури УГКЦ за Збручем та за “сокальським кордоном”. Можливо, не так і багато приводів для оптимізму, проте є на чому будувати майбутнє Церкви. Питання – з ким і в якому темпі.
Основне пояснення відходу блаженнійшого Любомира Гузара з посади – стан здоров’я. Кардинал не може самостійно читати, має поважні проблеми зі слухом. Управляти Церквою в такому стані при постійному лобіюванні владою Януковича інтересів лише однієї конфесії в країні – УПЦ Московського патріархату – не лише неможливо, а й небезпечно для добра УГКЦ. Останнім часом поширилися чутки, що існує домовленість влади та РПЦ про ліквідацію Київського патріархату до літа цього року. Те, що побоювання мають під собою підґрунтя, показують численні рейдерські атаки на храми УПЦ КП, перекуповування та залякування священиків тощо. Нетолерантний характер діяльності Московського патріархату в Україні не свідчить, що на можливій ліквідації УПЦ КП та УАПЦ творці “Русского мира” зупиняться. Добре, що це розуміють у керівництві УГКЦ, – а навіть можуть собі дозволити замінити так насправді незамінного за величчю духу, прикладу виваженості у відносинах з владою та іншими конфесіями Любомира Гузара. Приміром, Київський патріархат навряд чи може собі “дозволити” змінити патріарха Філарета: окремішність КП тримається на його особі.
Гузар залишив наступникові досить поважну та шановану в Україні інституцію – саме завдяки кардиналові Гузару до думки глави УГКЦ почали прислухатися не лише в Галичині, а й на всеукраїнському рівні: з владикою досить часто спілкувалися загальнодержавні ЗМІ, в тому числі російськомовні. Заслугою Гузара було цілком адекватне сприйняття українським суспільством (у більшості православним, або ж “атеїстично- православним”) перенесення осідку Церкви зі Львова до Києва. Протестували тільки марґінальні політичні кола на кшталт проґресивних соціалістів Наталії Вітренко та “шалені бабушки” УПЦ МП, які на своїх хресних ходах, несучи портрети патріарха московського, не бачать протиріччя тримати також зображення Сталіна та Леніна. Усi соцiологiчнi опитування показують, що рiвень довiри до кардинала Гузара та його Церкви бiльший, анiж кiлькiсть греко- католикiв в Українi. Вищої оцiнки дати не можна. УГКЦ у своєму просуванні на схід підкреслює виключно християнський характер місії. “Для мене найгірше є, коли людина живе без Бога”, – сказав колись блаженнійший. Крім неофітів, себто людей з постправославного, чи атеїстичного середовища, УГКЦ створює нові парафії в осередках переселенців з Галичини та Закерзоння. Йдеться про такі далекі реґіони, як Донбас, Таврія, Одещина.
Перед загрозою атаки на свою Церкву греко- католики підготовлені чи не найкраще в Україні: роки в підпіллі не минули даремно, плюс активна розбудова у двадцятиліття української незалежності перетворили структуру УГКЦ на одну з найбільш динамічних релігійних організацій. “Невже в Західній Україні всі щонеділі отак біжать до церкви?!” – запитав нещодавно мене з недовірою журналіст родом з Запоріжжя. До храмів УГКЦ над Дніпром чи в донецьких степах люди поспішають з таким же внутрішнім бажанням та обов’язком. Як зберегти цю позитивну тенденцію, як її розвинути? – для добра не лише самої УГКЦ, а й тих численних мас, які досі живуть без Бога. Відповідь на це питання має дати новий глава УГКЦ.
Більшість оглядачів переконані: вибір глави покаже, що УГКЦ і Любомир Гузар з упевненістю підійшли до “зміни коней на переправі”. Дисидент, президент Українського пен -клубу Євген Сверстюк в інтерв’ю львівській газеті “Експрес” зазначив: “Вiрю, що владика пiдготував собi гiдну замiну, в його оточеннi є достойнi особистостi. Вiрю, що це буде людина його школи, його традиції”. Подібним чином висловився Тарас Антошевський, директор інтернет- видання Релігійно- інформаційна служба України, у своїй розвідці “Що після Гузара” для журналу “Український тиждень”: “Блаженнійший Любомир упевнений у виборі єпископів: хоч би кого вибрали, УГКЦ все одно рухатиметься у визначеному напрямку; […] незважаючи на те, кого конкретно оберуть, усе одно це буде “людина команди”, зі стратегічним планом розвитку й баченням свого місця в суспільстві”.
Подейкують (хоч і звісно, з певною мірою непередбачуваності), що новим главою УГКЦ стане один з єпископів- помічників Київської архієпархії – Секретар Синоду УГКЦ владика Богдан Дзюрах, або ж владика Йосиф Мілян. Обидва народжені на Львівщині (владика Йосиф старший на 10 років), обидва мають за собою студії за кордоном, у випадку владики Йосифа – це маґістратура та докторат в Люблинському католицькому універстеті (тема докторату “Християнська формація мирян у світлі писань Митрополита Андрея Шептицького”). Так що доля українських віросповідників Церкви в Польщі має бути йому особливо близькою. У присутності блаженнійшого Любомира 2009 р. у сан єпископа -помічника висвячував владику Йосифа митрополит перемисько-варшавський Іван (Мартиняк). Так само владика Йосиф близький до потреб молоді: з 1997 по 2008 р. він обіймав посаду голови Патріаршої комісії у справах молоді та був настоятелем храму Пресвятої Євхаристії, Центру пастирства молоді УГКЦ.
Крім утримання набутих Церквою позицій, новий глава стане перед викликами, до цього часу не розв’язаними. Уміти домовлятися з владою, неприхильною до структури, добудувати собор у Києві, фактично це означатиме екзамен з закріплення осідку в столиці України. Окремою проблемою залишається Мукачівська єпархія Закарпаття, яке належить до українського уніатства лише географічно, фактично ж керування єпархією йде через Рим. Владика Мілан Шашик, словак за походженням, слабко справляється з явищем “скуповування цілих сіл” у Московський патріархат. Крім того, варто буде навчитися гідно протиставлятися спробам розколу УГКЦ зсередини, що практикують недоброзичливці вже сьогодні. Словом, тримати отару пастви цілою, здоровою та здатною на самовідновлення.
“Наше слово” №10, 6 березня 2011 року {moscomment}
