Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №47 2017-11-19
100 років від проголошення української державності
Символ сьогоднішніх змагань за незалежну й демократичну Україну – це, безсумнівно, майдан Незалежності. Але сто років тому найзначніші події, які показували, що Україна з мальовничого етнографічного простору перетворюється в суб’єкт міжнародної політики, відбувались у верхній (княжій) частині Києва.
Саме тут, у будинку вчителя (в ньому ж знаходиться Педагогічний музей) на вул. Володимира Великого, 1917 р. прийнято Універсали Української Центральної Ради, які прилюдно відчитували на Софіївській площі біля стін Ярославового собору та пам’ятника Богданові Хмельницькому. Символічна вимова тут однозначна: державний центр повертався туди, де 1000 років раніше починалась українська історія.
Повернення українцями втраченої двічі політичної суб’єктності не було легким. І хоч у 40-ві рр. ХІХ ст. історик та член Кирило-Мефодіївського братства Микола Костомаров у «Книгах битія українського народу» передвіщав: «Україна буде неподлеглою річчю посполитою [республікою] в союзі слов’янськім», а в 1890–1900 рр. почали з’являтися чергові українські братства і політичні партії, то навіть 1917 р. коло переконаних самостійників залишалось обмеженим. Член Союзу визволення України Володимир Дорошенко писав: «Події не застали нас свідомими своєї мети членами української нації, а громадянами [Російської] імперії українського походження. І тільки в ході подій помалу приходили ми до пізнання своїх власних цілей… Чолові діячі наші боялись навіть думати про самостійність… І все мріяли про спільний дах… На всяких з’їздах зацитькували самостійницькі голоси… Ми поборювали царат, а не Росію. І такими нас застала в огні збуджена Україна».
Очевидці згадують, що коли в перших днях березня 1917 р. надійшли вістки з Петрограда про повалення царського самодержавства, у Києві їх зустріли як початок правдивої «золотої доби».
Запанував ідилічний настрій, адже старого ладу ніхто тут не збирався захищати: червоні революційні відзнаки поначіпляли також генерали, а київський губернатор з балкона свого палацу промовляв до натовпу. Сповнені оптимізму були й слова першого публічного звернення заснованої 17 березня Української Центральної Ради: «Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і Твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя, після більш як двохсотлітнього сну. Вперше Український тридцятип’ятимільйонний Народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати як окрема нація, хто Ти і як хочеш жити. З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю».
Українські прапори почали з’являтися не лише на міських вулицях під час мітинґів, у тому числі і в Петрограді. Замайоріли вони наприкінці березня також над київськими будівлями – Міською думою та Педагогічним музеєм, у якому розмістилась УЦР. Своєрідними «парадами українства» стали загальноміське «Свято Свободи», улаштоване для відзначення побореності самодержавства (29 березня) та окрема українська демонстрація, організована Центральною Радою в неділю 1 квітня, на яку вийшло близько 20 відсотків населення півмільйонного міста. На думку учасника подій історика Дмитра Дорошенка, це був переломний момент у розвитку українського руху в Києві: «Тепер відразу і свої, і чужі побачили, що українство – сила, що за ним маси, а не якісь окремі гуртки і купки. Ми всі почули вперше твердий ґрунт під ногами, почули себе господарями у своїй хаті».
Наступним кроком у бік організаційної консолідації та зміцнення політичних позицій українства був з’їзд 19–21 квітня 1917 р. у Києві
– з участю делеґатів від усіх прошарків активного національно українського суспільства, і не лише з самої України, але теж з військових частин і громад у різних містах Російської імперії. Цей, як його назвали історики, Всеукраїнський національний конґрес, дозволив перетворити Центральну Раду з київської місцевої організації в загальноукраїнський «революційний парламент», наділений мандатом керувати всім національним рухом. Його фундаментальне завдання викладено в першій зі схвалених делеґатами резолюцій: «Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на Українській Землі». Далі стверджується, що ґарантувати автономію України буде федеративний лад демократичної Російської республіки. Підкреслено так само, що одним з головних принципів української автономії є повне забезпечення прав національних меншин на території України.
Ця автономістська, а не самостійницька, позиція, котра нині може дратувати, все ж була віддзеркаленням ситуації української еліти, яка у своїй більшості не лише була внутрішньо неготова до більш рішучих кроків, але й мусила враховувати факт того, що повалення самодержавства не було однозначне з ліквідацією держави, яка аж до вересня 1917 р. формально залишалася при назві Російської імперії та мала свою центральну владу, а навіть дві, – крім Тимчасового уряду, сформованого з ліберальних депутатів Державної думи, діяла ще й соціалістична Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, яка в ситуації адміністративного хаосу ставала щораз більш вагомим владним центром і суперником уряду. Схожа рада депутатів діяла також у Києві.
Отже навесні 1917 р. Українська Центральна Рада була тільки однією з трьох політичних сил, яка, попри свою автентичну лояльність до революційного центру в Петрограді, вимагала для себе вирішального голосу.
За словами Михайла Грушевського, вже під час віча на Софіївській площі, яке завершило першоквітневу демонстрацію, «прийнято принципіальні постанови: що автономний лад повинен заводитися в Україні зараз, а потім податися на затвердження Російському установчому зібранню, і що Тимчасове російське правительство має негайно видати декларацію з признанням потреби широкої автономії України, аби міцно зав’язати інтереси українського народу з інтересами нового ладу».
Так само розставлено наголоси й у чергових резолюціях конґресу: визнається вирішальне право російських Установчих зборів вирішувати політичну майбутність, але ставиться вимога автономного статусу України у федеративній республіці. Для зміцнення позицій у цьому питанні Центральній Раді доручено «взяти якомога скоріше ініціативу союзу тих народів Росії, які домагаються, як і українці, національно-територіальної автономії на демократичних підставах в Федеративній Російській Республіці» (наслідком цієї резолюції став київський З’їзд народів Росії у вересні 1917 р.).
Нині можемо ремствувати, що українські поступовці були заручниками своєї версії російського міфу про доброго царя та поганих чиновників, у цьому випадку про поганого царя та добру російську демократію. Все ж вони наших дорікань та повчань не могли почути і діяли, не знаючи, що станеться в майбутьому, та ще й у ситуації, коли не лише світ, але й самих українців треба було переконувати, що вони не «малоросійська» «народність» чи «плем’я», а політична нація, навіть, якщо й «in statu nascendi» (в момент утворення – ред.). Це, що такий націєтворчий процес проґресує дуже швидко, показали й окремі «професійні» з’їзди, зокрема Всеукраїнський військовий з’їзд у середині травня 1917 р., який підтримав вимогу автономії.
Сам же Тимчасовий уряд у національному питанні, яке було одним з найгостріших (адже в дореволюційній Росії всі етноси, за винятком росіян, відчували гноблення), поводився пасивно. Були видані лише формальні декларації про скасування всіх національних обмежень та про визнання права на незалежність поляків і фінів, адже вони мали у складі імперії свої окремі національні утворення – Польське королівство та Велике князівство Фінляндське. Питання задоволення «бездержавних» народів мали б бути вирішені Установчими зборами.
Однак у Києві вирішено не чекати та добиватися від Тимчасового уряду і Петроградської ради однозначної декларації про прихильне ставлення
до автономії та задовільнення низки постулатів щодо вреґулювання взаємних відносин між російським та українським центрами.
Коли «тимчасове російське правительство одкинуло всі наші домагання, одіпхнуло простягнену руку українського народу», 23 червня 1917 р., у день закінчення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, якого проведення Тимчасовий уряд також заборонив, автономію проголошено Універсалом Української Центральної Ради: «Однині самі будемо творити наше життя… Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори». Тільки вони мають право видавати «всі закони, що повинні дати той лад тут у нас». Кілька днів пізніше УЦР утворила також свій Генеральний секретаріат – виконавчий орган з повноваженнями автономного уряду: «Має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної ради, які цих справ торкаються».
Кидаючи клич «Хай буде Україна вільною… хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям!», автори універсалу по-старому додають: «не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською». Все ж, хоч і без декларації змагання за державний суверенітет, проголошення політичної суб’єктності українців відбулось, а Тимчасовий уряд був змушений визнати право України на автономію, УЦР та Генеральний секретаріат – органами «крайової влади». Саме опис цієї Угоди 16 липня 1917 р. оголошено як ІІ Універсал Української Центральної Ради.
Як би не дивитись – початок відновлення повноцінної державності з центром у Києві, навіть якщо й самі кияни цього не усвідомлювали, був навесні й літом 1917 р. зроблений. Час на пришвидшення кроку, як і 2004 та 2013 р., назрів восени. ■
