Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №29, 2016-07-17
Війна у північній частині Підляшшя, у тодішньому Більському повіті, до якого належали всі місцевості з українськомовним населенням північніше Бугу, починалася два рази. Перший раз, звісно, у вересні 1939-го – саме тоді неподалік від Більська загинув контрактний офіцер Підляської бригади Польського війська, колишній підполковник Армії УНР Іван Зваричук (1896 – 13.09.1939). Німецькі війська, однак, швидко відступили, адже це була територія, яку Гітлер зобов’язався передати своєму союзникові Сталіну (до речі, у відродженні німецьких збройних сил, з яких нацисти 1935 року сформували Вермахт та Люфтваффе, також допоміг СРСР). У пам’яті наших людей це перше «пришествіє» солдатів ІІІ Райху не записалося жахливо – чув, що вони навіть сільських дітей цукерками та шоколадками обдаровували. Але червень 1941 року приніс у ці тихі села вже кров і вогонь.
Одним із них були Дубичі-Осочні, засновані не пізніше середини XVI ст. на території неіснуючої зараз Більської пущі (межувала з Біловезькою). Тоді проживали тут бортники та «осочники», які «сочили», тобто стерегли пущу перед її самовільним використовуванням селянами. У наступному сторіччі, під час т.зв. Шведського потопу, особливо погано записаного в історії Підляшшя, село було повністю знищене й повторно заселене. Етнічного складу мешканців це, однак, не змінило, наслідком чого Дубичі на сторінки „Atlasu gwar wschodniosłowiańskich Białostocczyzny” потрапили саме як приклад населеного пункту, у якому «основним засобом комунікування мешканців поміж собою є українська говірка».
Гріх було б ще не згадати, що родинне коріння (по матері) має тут українська поетеса Євгенія Жабинська. Зараз це село середньої – як для Підляшшя – величини (біля 70-ти хат), розташоване недалеко від повітової Гайнівки – їдучи від неї до Бiльська треба звернути влiво. Коли переїдемо все село на його південному кінцi побачимо розпуття – дороги тут розходяться у всі чотири сторони світу, а принаймні у три сусідні з Дубичами села: Мохначе, Ягідники й Борок. Стоїть тут також п’ять різного розмiру й віку дерев’яних хрестів.
Кільканадцять років тому ці дороги були ще піщані, а недалеко від перехрестя, на лавочцi перед хатою Антонiя i Єлизавети Мишків сиділо кількох дубичан, охочих поговорити про подiї з-перед років. Саме хтось розказував, як iшов селом радянський офiцер та, зустрівши місцевого господаря Петра Польoвого, поцiкавився хрестами, яких тоді було ще чотири. Коли довідався, що поставлені вони для охорони від зарази, грому, а навіть «від метіжи» (від бунту), отже в час польського повстання 1863-1864 років, сказав:
– Ви ще поставте п’ятого хреста.
– А чого?
– Щоб боронив ваше село від колхозів.
Тоді справді все село зобралось та поставили хреста, щоб оберігав від заснування в селі цього жахливого винаходу «совіцької» економіки. Чи це хрест поміг, чи владі просто не вистачило часу, але справді – то не колхоз став нещастям, яке зруйнувало життя дубичан.
Сімдесят п’ять років тому село розтрощило колесо історії, підковане солдатськими черевиками.
Вдруге війна на Підляшші почалася 22 червня 1941 року, отже в неділю, а вже в середу нiмецькi солдати були в Дубичах-Осочних та в Гайнівці – обі місцевості зайнято без бою. Володимир Леонюк, який тоді був, як сам каже – «лепком» (недоростком), пильнував цього дня коней:
– Бо то з кіньми повтiкали у поле, в жито, туди під сам ліс. Сидимо всі, а там їде нiмецька розвідка на моторах. I вже й військо йде – німцi їдуть. Кажемо, що йдемо додому – чого будемо всі тута сидіти? Оставили коней, трохи остало коло коней, а ми прийшли сюди, до села. А війська тутака в нас!
Здавалося, що в Дубичах коло одинадцятої години затримався на короткий перепочинок нiмецький кінний обоз.
– Якраз обідали. Конi стоять, а тая збруя, я не бачив такого війська! Я кажу:
– А що то, тату, бо тато дома був, то офiцери все? – Де там, каже, таке військо. Коней то по дві й по три пари воза тягнуть. Вже на ґумових колесах возів до чорта було. Кузня, пекарня чи що, то все на ґумових колесах. Кузня то як відкриють, горно виставлять i вже один крутить, а решта підкови підгинають.
А солдати ведуть коні, ті що підбилися вже міцно. Мало робили, бо все мали готові – грядкi, а на грядках номери з розмірами i підкови вісять. Підкови як решето були, от кониська такi. Але по обідi вже раз-раз-раз, всі посідали, вибрались i поїхали. Вже мало й солдатів тих остало.
Як бачимо, оповідач не крив подиву для оснащення насланого Гітлером війська, яке мусило робити міцне враження, зокрема, якщо порівняти його з робітничо-селянською армією Сталіна. Цей, до речі, й сам це бачив, адже незабаром у совєтському карному кодексі з’явився «злочин» «вихваляння фашистської техніки» (та, звісно, й американської, яку совєтські «громадяни» побачили завдяки поставкам у рамках «ленд-лізу» – вистачить згадати, що «культові» консерви з «тушонкою» приїжджали з США, так само як і вантажівки студебкер, на яких монтувалися «Катюші»).
Отже, пополудні могло здаватися, що Дубичі-Осочні щасливо переживуть і цей другий початок війни та лихо пройде боком. Але ще раз правдивою здалася приказка, що дня не можна хвалити перед заходом сонця, в цю пору року ще й дуже пізним.
– А нашлися десь русскi солдати, пара тисяч, – продовжує розказувати В. Леонюк. – Німцi пішли й пішли, а тиї солдати якось так осталися. Щоб вони вночі йшли, то дійшли б до ліса (Біловезької пущи – Ю.Г.), а то в день. Узяли розвідку вислали. Розвідчики в Старому Березовi перейшли, до Дубич прийшли – до Марцишиного в сливки, на загородю. Не знаю, скільки там прийшло, але прийшли сховані, зігнувшися. I як та розвідка прийшла, то вже німців майже й нема, бо може п’ять, казали, було, може шість, що ще не виїхали. I розвідчики ракету стрілили, що можна йти. I ті давай iти. А німцi, як побачили, зараз подзвонили – знов нiмецькi солдати наїхали. Зара i танки приїхали i поверталися ті, що вперше пішли вже.
В п’ять годин стала та війна, під вечір. То тут не чути було пострілів, лише шум, так би вітер був. Русскi на урайшли, а німцi все сікли по їх iз-за клунi, з-за явора, сховані. Тамті як качки на полi бiжать, а ці сiчуть на їх, i все падають тамті хлопцi. Під однією клуньою сховалися сорок п’ять чоловік i там згоріли. Німцi били й били. Ну, мали чим…
Вибили всіх i тоді давай iти село палити. Зайшли до клунi. Ага – знайшли в сіновi бойца, взяли й вбили. I тоді давай палити село, кругом йти. Йдуть i підпалюють, i підпалюють. Каленика узяли застрілили… Ні, не застрілили, лише увіпхнули до хлiва, защепнули, запалили i він згорів там.
На третiй день ходили й дивилися, де ранений ще лежить. Як нiчого не вартий то з пiстолета трах у голову i кинув…
Добивали цих ранних. А який ще дається лікувати то пара чоловік возили їх до Більська до шпиталю.
I тоді на третiй, на четверти день уже зібрали людей німцi i зараз наказали, щоб поробили такi носилки – два колочки й дощок набили впоперек. I того вбитого солдата на носилки i несуть у яму. У Зинювського на загородю то дві могили по чоловік, хiба, вісiмдесят чи скільки було.
А пізніше, у сорок п’ятому роковi відкопували їх i возили в Гайнівку.
Хвилини страху за своє життя пережили також всі дубичани, адже німцi, розбивши групу червоноармійців, зігнали їх в одну групу на полі.
– Вигнали за село, посадовили всіх. Поставили кулемети з трьох сторін, щоб нiхто не втік. І сиділи. А чи хотіли розстріляти? Хто то знає, що вони хотіли?
Чорт то знає!
Серед зігнаних на полі були також Антонiй i Єлизавета Мишки, народжені ще до Першої світової війни, отже тоді, коли записувалася ця історія, найстаріші жителi Дубичів – обоє мали вже більше, як 90 років.
– Йшли по селі i виганяли на поле, – згадував цей день дід Антонiй. – I ми сіли за селом i дожидали уже – не відомо, не знав ніхто чого… Але там після приїхав якийсь німець, старший, i сказав розпустити. I ми розійшлися. А село спалили. Наше село спалили зовсім, а потім, здається, пішли i Старе Березово запалили.
– Наше село догоряло, сонце заходить, – додає баба Єлизавета. – Зайшли, Березово запалили. Березово так горіло, уже ввечері, як то, розумієш, вода пливе. Цiле село як море огню, так-о горіло. На подвір’ї Мишків не залишилось нiчого: нi будинків, нi свіжо нарізаного дерева на нову хату.
– Я, як женився, то хату забрав тестеву, бо він вибирався на Волинь. I ми поставили її там, де колодязь теперка, а пляц покинули, щоб хату зробити добру.
I за совітів я вже заготовив тридцять один кубометер доброї сосни. I те вже трачі зрізали, лише два кльоци остало. Наша хата від вистрілу загорілась, перша. Згоріло все моє: i хата, i хлiви, i клуня. Ми остали тільки з тим, що було на нас, а то наше все згоріло, все дотла.
Лише тих два кльоци остало на вулицi.
Я згорів, як нiхто – найбільш. Бо в декого то хата остала, у того клуня остала. Я кажу – п’ятнадцять, може двадцять хат остало, iз шістдесяти п’яти. Хат то більш троху, а клунь то лише сім чи вісiм остало.
– Ну й що ж, – доповнила розповідь чоловіка баба Єлизавета, – прийшов добиток з поля, а нема де уп’ясти. Колка вбили, уп’яли добиток, видоїли корови – нема де влити. Молоко на землю виливали або де, аби корова не страждала. I то зайшли до кума й там ми зимували. Дочка Лiза малютка була, а мама його стариї, i наш син Саша вже був. То їх було п’ять осіб i нас п’ять, лише вони дорослі були. А вже за піст, на Вербницю, вже вiнкове було – сю хату ставили, в сорок другому роковi. I так прожили.
Життя однієї людини – крихітне. Все ж у загальному рахунку воно сильніше від кожного горя й війни. Мені описана тут історія стала добре відомою тому, що я – більщанин, отримав її, як свого роду посаг для зятя-історика.
Але, коли літнього дня хтось сторонній пройдеться дубицькою вулицею, то й не здогадається про жахливі події, які тут відбувалися 75 років назад. Рівними рядами стоять хати: одні – дерев’яні, інші – муровані, всюди зелено, граються діти, хоч вони переважно «містові», а сюди приїхали лише на канікули. Та й люди, які надалі сідають під вечір чи у святковий пополудень на лавочках, щораз старші. Але цей демографічний реґрес підляських сіл вже не наслідок якогось руйнуючого катаклізму, а загального проґресу та урбанізації. Найменш змінилися дерев’яні хрести, які надалі стережуть село… ■
