Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №21 2016-05-22
Сьогодні сліди людей, котрих стали звати «петлюрівцями», знайдемо в околиці північнопідляської Гайнівки. Згадаймо, що Семен Петлюра народився далеко від Підляшшя, бо на передмісті лівобережної Полтави. Роки його життя пов’язані з місяцем травнем (22.05 1879 р. – 25.05 1926 р.).
Можна про С. Петлюру найкоротше написати, хоча не менш змістовно: це людина, доля якої стала символом доби, у якій українські патріоти від думки і слова перейшли до дій, пов’язаних з визволенням України. Пролилось багато крові, адже боротьба тривала на кількох фронтах і без надійних союзників.
Характеристика С. Петлюри в будь-якій енциклопедії займає кілька рядків тексту, в яких згадана його діяльність на полі літератури, публіцистики, критики, а також участь у визвольних змаганнях на чолі збройних сил Української Народної Республіки.
Війна між очолюваними Петлюрою українцями та більшовицьким втіленням московської сатрапії завершилася перемогою останньої. Була вона, як сьогодні знаємо, половинчастою, адже якась форма політичної України все ж збереглася і лише на кілька десятиріч відклала неминуче – народження незалежної української державності. Але за цей перехідний період Україна заплатила мільйонними жертвами, при чому без огляду на національну і політичну позицію вбитих. Тому рискуватиму ствердженням, що найменш трагічною в розумінні збереження волі й життя чи просто людської гідності виявилася доля тих, хто зі зброєю в руках до самого кінця воював з ворогом або не погодився на його владу і вибрав долю еміґранта.
Сьогодні сліди цієї долі, долі людей, котрих стали звати «петлюрівцями», так само знайдемо в околиці північнопідляської Гайнівки, відомої як ворота в Біловезьку Пущу та місце проведення фестивалів духовної музики. Цьогорічний конкурс відбувся в соборі Святої Трійці 9–14 травня, як завжди, з участю кількох хорів з України. Наріжний камінь під будову собору освячено 1975 р., сама ж парафія почала організуватися раніше – у 1930-ті рр. Гайнівка була колись селом, а її міський характер в’яжеться з І Світовою війною. Саме тоді, окупувавши західну частину Російської імперії, німецька армія улаштувала тут центр промислової експлуатації Біловезької Пущі. У міжвоєнний період тартаки й хімічна фабрика, що виробляла терпентинову олію, працювали далі, внаслідок чого виникла тут промислова осада, яка швидко розрослася в місто. У 50-ті рр. Гайнівка отримала міські права і стала центром повіту, виділеного з території пов. Більського. За кількістю населення й економічним значенням навіть на деякий час вона обігнала Більськ.
Варто згадати, що саме німецьке прагнення зберегти під своїм контролем Біловезьку Пущу в ролі джерела природної сировини є розв’язкою загадки, чому в 2-й статті Берестейського мирного договору, підписаного 9 лютого 1918 р., заселені етнографічно українським населенням частини тодішніх Більського і Пружанського повітів не були формально визнані частиною території Української Народної Республіки. Саме під німецький диктат майбутній кордон визначено так, щоб він обминав Біловезьку пущу і залізничні лінії, які йшли в західному напрямку (через Більськ та Сарнаки). Згідно з тодішніми планами, зафіксованими на картах, виданих 1918 р., Більськ, Гайнівка і Біловежа мали увійти до складу литовської держави, яку Берлін мав повністю контролювати.
Швидкий розвиток деревообробної промисловості в Гайнівці, яку в 20-ті роки називали навіть «польською Америкою», давав шанс праці не лише навколишнім селянам та прибульцям з різних сторін Польщі, але й ветеранам армії УНР. Уже 1922 р. сюди навідалася організована група колишніх вояків Запорізької і Київської дивізій. Крім них, осіли тут ще й українці, що проти більшовиків воювали в інших формуваннях. Незабаром Гайнівку стали окреслювати як «великий осередок розселення української еміґрації».
Вже у серпні 1923 р. діяв тут відділ Українського центрального комітету в Речі Посполитій, який виник рік раніше у Варшаві і гуртував політичних вихідців з «Великої України» та був фактично базою екзильного уряду УНР. Другим осередком, в якому засновано відділ УЦК, стала Біловежа. Невеличка група «петлюрівців» поселилася в Більську, а окремі особи, яким удалося знайти якусь працю, в менших містечках і селах повіту. «Більшість українців, які перебувають у Більському повіті – це люди з середньою та вищою освітою, які ніколи фізично не працювали», – писав 1924 р. білостоцький воєвода. Отже, своє перебування в Гайнівці чи Біловежі, де вони могли виконувати лише фізичну працю, трактували як тимчасову необхідність, шукаючи можливість виїзду до багатших держав, як-от Чехія чи Франція, а дехто навіть думав повернутись до окупованої більшовиками України (аґітація щодо виїзду на «радянську батьківщину» велась і тут). Ситуацію ускладнювало й те, що військові та політичні еміґранти не отримували польського громадянства, залишаючись на хитких правах біженців. Саме тому їх кількість у Більському повіті зменшувалася. Якщо 1928 р. на повітовому з’їзді УЦК було понад 300 учасників, то вже 1934 р. відділ у Гайнівці їх нараховував лише 140 членів, а в Біловежі – 70.
Попри всі труднощі, гайнівський осередок таки проявляв чималу активність на культурному полі. Тут 1924 р. існував український драматичний гурток, вистави якого давали немалий прибуток, використовуваний, зокрема для підтримки членів громади, які опинилися в найбільшій скруті. Згодом відділ мав і власну світлицю з бібліотекою-читальнею, так звану «Хату козака», у якій проводилися лекції з географії, історії та культури України. У середині 30-х рр. тут працював дитячий садок. Як і в інших відділах УЦК, у Гайнівці постійно відзначали національні свята і збирали грошові засоби на цілі, важливі для всієї «петлюрівської» еміґрації, а саме на побудову й утримання бурси ім. С. Петлюри в Перемишлі та біб-ліотеки ім. С. Петлюри в Парижі, постав також відділ Товариства ім. С. Петлюри.
У цей час парафіяльний центр був у селі Дубинах, яке сьогодні межує з містом. У місцевій церкві еміґранти молилися поряд з місцевими віруючими, а своїх померлих хоронили на сільському цвинтарі. Завдяки стараннями управи відділу УЦК та членів української церковної ради в дубинській церкві інколи богослужіння відправляли українською мовою, особливо у національні свята вшанування пам’яті Тараса Шевченка та Симона Петлюри.
Напередодні 5-ї річниці смерті С. Петлюри, 24 травня 1931 р., на цвинтарі в Дубинах поруч з могилами товаришів гайнівчани поставили триметровий бетонний пам’ятник з залізним хрестом, тризубом і кам’яною плитою з написом «Борцям за Україну 1931 24/V». З того часу тут відбувалися щорічні зустрічі імміґрантів з усього Більського повіту для вшанування річниці армії УНР та пам’яті головного отамана. Серед учасників був теж колишній начальник штабу Запорізької дивізії, котрий проживав у Більську, підполковник Никифор Авраменко (1893–1973) зі своїм сином Романом (1927–2006).
«Пам’ятаю пам’ятник, – згадував Роман Авраменко, – помальований жовтим і блакитним кольорами, з тризубом, пiд яким висів портрет отамана Симона Петлюри, оздоблений льняними рушниками, вишитими червоним і чорним хрестиком. Хрести перед пам’ятником дерев’яні, однакової величини, помальованi начорно».
Після того, як гайнівські ветерани української армії повиїжджали звідси (декого у 1939–1941 рр. совєти вивезли в Сибір) чи просто вони померли, пам’ятник залишився єдиним знаком їхньої тут присутності. Правда, довший час прихованим знаком, адже цвинтар, на якому він стоїть, був закритий для нових поховань ще у 1930-ті рр. Як і кожний сільський некрополь, швидко став заростати кущами, а дерев’яні хрести порохнявіли і падали. При дорозі улаштовано навіть сміттєзвалище (у сере-дині 90-х рр. я сам бачив вказівник з написом, що тут дорога на «Wysypisko»).
Помалу руйнувався і сам пам’ятник, і могили довкола нього. Повернення з забуття почалося під кінець 90-х рр., коли з місцевої української стихії виросла вже національно орієнтована громада. Уперше прибув сюди 1993 р. посол України у Польщі Геннадій Удовенко. Рік пізніше відвідала пам’ятник експедиція журналу «Пам’ятки України». Потім територію довкола нього стали прибирати. Перший «національний суботник» з цією метою ми організували в січні 1998 р. (випав досить теплий день і без снігу). А 2003 р. гайнівські активісти відновили тризуб і хрест. Кілька років пізніше молодь з Дубин і сусідніх Новосадів упорядкувала весь цвинтар, на якому спочивають їхні пращури. Передовсім вирізано кущі, піднесено також уцілілі дерев’яні хрести, деякі з них – прикрашені цікавими орнаментами. Завдяки цим громадським заходам єдиний на Підляшші пам’ятник борцям за Україну – тепер у непоганому стані і легко доступний. До самого ж цвинтаря веде ґрунтова дорога, вже без сміттєзвалища при ній, яка починається у центрі Дубин – навпроти дороги у село Постолово. ■
