Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-11-10
Немає чітких даних про кількість українців, які живуть поза історичною батьківщиною. У різних джерелах згадуються числа від 10 до 25 мільйонів осіб. Це – багато. Майже 186 мільйонів – це теж багато, проте якщо це гривні, якими протягом п’яти років українська держава хоче підтримувати згадуване закордонне українство – то розбурхана уява повертається в більш реальні рейки. Зосереджуючись навіть на найнижчому – 10-мільйонному – показникові української діаспори, бачимо, що зацікавлення материка кожним закордонним українцем упродовж п’ятирічного періоду оцінено на 18,6 гривень (близько 7,5 злотих).
Ми займаємося подібною математикою, адже нещодавно Міністерство закордонних справ України повідомило про завершення громадських обговорень щодо “Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 р.”. Програма ще не затверджена. У проекті документа згадується, зокрема, про плани провести 79 заходів для задоволення науково- освітніх та мовних потреб закордонних українців, а для 1200 осіб передбачено бюджетні місця у вищих навчальних закладах України. Протягом п’яти років має також бути споруджених понад 50 пам’ятників, меморіальних дощок та пам’ятних знаків. Згадується, зокрема, про встановлення у Вашинґтоні пам’ятника жертвам Голодомору 1932-33 рр. Київ хоче допомогти більше як 40 організаціям закордонних українців та підтримати ремонти десяти їхніх осередків. Щодо останнього в проекті програми існує графа з назвою “виготовлення проектно-кошторисної документації та здійснення ремонту Українського народного дому в Перемишлі”, на що протягом п’яти років передбачено 12 мільйонів гривень (приблизно 4,65 мільйона злотих). У рамках зміцнення зв’язків з історичною батьківщиною для 1600 людей планується організувати відвідини України. У проекті програми – понад 30 науково- освітніх заходів (форумів, конґресів, конференцій, семінарів), вісім науково- методичних семінарів для викладачів українознавчих дисциплін шкіл зарубіжжя. Українська сторона хоче передати 32 тис. підручників, навчальних посібників закладам освіти, де здійснюється навчання українською мовою або її вивчення. Українське МЗС у рамках задоволення культурних потреб на понад 1,55 мільйона гривень підтримуватиме організування та проведення громадами закордонних українців культурно- мистецьких заходів: фестивалів, свят мистецтва, виставок, експозицій, вечорів і тижнів українського кіно, української пісні та поезії, концертів творчих колективів тощо. За суму трохи більшу як 3,5 мільйона гривень українське МЗС планує забезпечити випуск періодичних видань, трансляцію теле- і радіопрограм, створення й підтримку веб-ресурсів громад закордонних українців, публікацій з української тематики в засобах масової інформації за кордоном. У програмі передбачаються кошти на технічне обладнання діаспорних шкіл, культурних установ і мас-медіа, закупівлю літератури для бібліотек, традиційного одягу, передплату українських видань тощо.
Згадувана програма є продовженням ідентичної, розробленої на 2006-2010 рр. Для справедливості варто відзначити, що цього разу грошей передбачається удвічі більше, ніж тоді. І хоч передусім про них тепер пишу – все ж не суми є головною проблемою. Бюрократія, незрозумілі процедури, нечіткі принципи підготовки заяв та розрахунків, низький рівень прозорості, брак фінансування затверджених проектів, зрив уже підписаних договорів, недотримання термінів – це основні закиди до попередньої програми, про яку 2009 р. “Нашому слову” розповідали лідери українських організацій за кордоном, в тому числі й у Польщі. Про те, з якими абсурдами доводилось тоді змагатися, хай свідчить факт, що від бенефіціарів програми вимагали, наприклад, інформації про книгарні, куди потрапить книжка, закуплена на українські державні кошти…
Звичайно, нинішня програма знаходиться в початковій стадії, проте для її успіху напевно визначальним повинно бути усунення згадуваних проблем. В іншому випадку мільйони чи навіть десятки гривень ніяк не зможуть дати результату: тобто ефективно виконати завдання під назвою “підримка закордонного українства”. Варто було б подумати також про стабільність – 2009 р. програма майже не виконувалася: подібно є 2011 р. Київ, з огляду на економію, не спромігся створити спеціальної установи для координації питань діаспори – ці проблеми надалі розпорошені по різних рівнях державної та місцевої влади. В переліку завдань майже не видно тих, що впливатимуть на підвищення лідерської потужності закордонних українських громад – вишколів, курсів, практичного навчання. Книжки, чоботи для танцюристів чи аудіовізуальна продукція – це, безперечно, вартісні предмети, але разом з рибою не пошкодило б давати і вудку. Презентація української книжки на міжнародних ярмарках чи створення кореспондентських пунктів аґентства “Укрінформ” за кордоном – це теж вартісні ініціативи, проте чи джерелом їхньої фінансової підтримки дійсно повинна бути програма підтримки закордонного українства?!
“Наше слово” №46, 13 листопада 2011 року {moscomment}
