Часом здається, що вона висловлює свої думки вголос чи письмово так само емоційно, як гойдаються сережки на її вухах. Вона подає великими шматками значні обсяги інформації, цілі пласти – інколи складається враження, що не дуже систематизовано, змушуючи думати читача, діючи як мозковий штурм. І потім ми вже все розміщуємо по поличках у себе в голові.

Одна з найвідоміших сучасних українських письменниць Оксана Забужко народилася в Луцьку, закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (1985).

Захистила кандидатську дисертацію на тему “Естетична природа лірики як роду мистецтва”. У 1986-1988 рр. викладала естетику та історію культури в Національній музичній академії України ім. Петра Чайковського. З 1988 р. – співробітник Інституту філософії Академії наук України. У 1992-1994 рр. перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Піттсбурзькому) як “запрошений письменник” та фулбрайтівський стипендіат. Від 1996 р., коли видано “Польові дослідження з українського сексу” в Україні та “A Kіngdom of Fallen Statues” у Канаді, почалася кар’єра кандидата філософських наук О. Забужко як професійного літератора.
“Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко називають романом-лонґселлером, адже зацікавленість твором не згасає з часу першого видання. Вже вийшли у світ переклади цього “волання” української жінки польською, російською, чеською, угорською, болгарською, німецькою, італійською, шведською, румунською, голландською мовами. Готується переклад англійською і видання “Польових досліджень” турецькою. На сцені цей твір вже зазвучав у виконанні Галини Стефанової (Київ) в однойменній моновиставі, а також у постановці варшавського театру “Polоnia”. Особисто мені не випало нагоди побачити останню, але пощастило пізнати інтерпретацію чудової акторки Г. Стефанової, в якій авторка “Польових досліджень” прочитувалася не суворою, категоричною особою, а давала змогу побачити в ній просто жінку: слабку і сильну водночас. Слабку аж до сліз, чутливо зіщулену – і сильну в сміливості говорити правду, навіть якщо вона звучить подеколи дуже різко. Акцентуація вистави була радше на питання духу, а не тіла. “Раби приречені народжувати рабів”, – звучало в устах акторки приречено-безнадійно, але залишалося відчуття, що не може ось так завжди бути, що треба щось робити, щоб стерти це рабське тавро: “Може, й справді – раби не повинні родити дітей, – питає вона себе, мляво втупившись у вікно: вночі впав перший сніг, але тепер розтанув, і тільки вітрові шиби припаркованих уздовж хідника авт біліють телячими лисинками. По хіднику пританцьовуючою ступою бреде негр у ярочервоній куртці й синій бейсбольній кепці, сховавши руки в кишені: похолоднішало. Бо що є рабство, як не інфікованість страхом, – вона підсовує під лікоть розгорнутого блокнота, напівсписаного такого ґатунку афоризмами, від яких – ні тепло, ні холодно, як у підручнику з формальної логіки. Рабство є інфікованість страхом. А страх убиває любов. А без любові – і діти, і вірші, й картини – все робиться вагітне смертю”.
“Польові дослідження з українського сексу” неодноразово були критиковані за надто особистісні моменти, але видається, що важливішим є глибший та “вертикальніший” стрижень: питання державотворення, місця України й, зокрема, української жінки в цьому світі: в Україні та за її межами. Хоч, можливо, авторка просто вилила на нас п’янкий настій зі своїх бурхливих емоцій – усе, що набралося, похапцем, аби не забути, і ми вже самі, розігрівши в казані своєї свідомості, пробуємо розсмакувати істину її письма. Скласти конкуренцію цьому найвідомішому з художніх творів О. Забужко зможе тепер хіба що останній з тих, що побачили світ: а саме “Музей покинутих секретів”, який вийшов наприкінці 2009 р. і вже готуються до друку його переклади польською, російською та чеською мовами.
“Музей покинутих секретів” авторка писала 7 років, значну частину часу забрала дослідницька праця, збір інформації. Цей твір уже встигли назвати “Біблією українського постколоніалізму”, а саму О. Забужко порівняти з Томасом Манном та Фйодором Достоєвським. Авторка хотіла, щоб цей 800-сторінковий твір був рівноцінний життю, зачепив великі пласти минулого й сьогодення, які переплітаються між собою. Ця родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х рр. до весни 2004 го, читається напрочуд легко, хоч вона містить велике нагромадження інформації, ідей та думок авторки, що є характерним для творчості О. Забужко. Найкращим компліментом щодо цього роману, який називали найкращою книжкою 2010 р., авторка вважає нарікання читачів: чому, мовляв, книжка закінчилася. Сама вона каже, що її роман про любов і гідність: “У тих, хто змалечку зріс у свідомості свого українства, рідко трапляється така природна – незащемлена – гідність: то тільки на позір вона здається легкою, як вроджена ґрація, насправді тут скорше оманлива легкість акробата, який перед тим тренувався роками; в цьому випадку правильно буде сказати – поколіннями: на таку поставу у світі треба мати за спиною щонайменше три чотири покоління предків, внутрішньо незнайомих із будь-якими формами соціального приниження, – ситуація явно не наша, в Україні після ХХ ст. практично вже неможлива, нізвідки їй було взятися”.
“Не відпускай мене, чуєш? Я нічого не знаю – не знаю навіть, по правді, чи це те, що називається в людей любов’ю, чи якесь примусове втручання чужої волі (часом украдається й така підозра). Я не знаю, чого хотіти від майбутнього, і навіть – чи є у нас із тобою майбутнє; нічого не знаю. Тільки тримай мене, добре? Не відпускай. Ось так”.
В інтерв’ю для радіо “Свобода” О. Забужко сказала, що “та історія, якій можна довіряти, – це те, що бабуся розповіла, дідусь розповів… Це родинні перекази. А в багатьох випадках боялися розповідати й говорили недомовками. Ми як нація не маємо досі єдиного зв’язного національного наративу”. На її думку, східноєвропейська дівоча гра в “секрети”, які закопували в землю, стала відображенням змін у свідомості й поведінці людей, що викликали своїм приходом більшовики. Так само люди колись ховали в землю ікони, родинні реліквії. Герої роману “Музей покинутих секретів”, наче викопуючи з землі, дошукуються правди про родинну історію, а разом з тим – про загальнонаціональну.
У творчому доробку авторки є й інші прозові твори, як- от “Інопланетянка” (1992), “Казка про калинову сопілку” (2000), “Сестро, сестро (повісті й оповідання)” (2003), філософсько- літературознавчі праці: “Дві культури” (1990), “Шевченків міф України” (1997), “Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період” (1992), “Notre Dame d’Ukraіne: Українка в конфлікті міфологій” (2007), “Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992-2002” (2011), поетичні збірки: “Травневий іній” (1985), “Дириґент останньої свічки” (1990), “Автостоп” (1994), “Kіngdom of Fallen Statues” (1996), “Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998” (2000), “Друга спроба: Вибране” (2005).
У своїх філософсько- літературознавчих працях О. Забужко намагається подати якомога більше думок, наче сама перебиваючи себе й перестрибуючи з однієї теми на іншу – але для зацікавлених, спеціалістів з конкретних проблематик та для шанувальників авторки ці твори є дуже цінними. Для перших – за порушені питання, поштовх до дальших пошуків та досліджень, для останніх сама особистість О. Забужко є авторитетною й для них надзвичайно важливим є її погляд на ті чи інші літературознавчо-філософські проблеми, адже незаперечним є факт, що пані Оксана є дуже яскравою людиною, яка чітко й голосно відстоює свої позиції, завдяки чому не залишає читачів байдужими, викликаючи інколи досить полярну реакцію.
Не відмежовується О. Забужко й від політичних подій. Перед останніми президентськими виборами вона декларувала свою позицію т.зв. “противсіхства”, чим ще більше розділила читацьку аудиторію на симпатиків та антипатиків своєї особистості. Очевидно, що кожна людина має право на свою власну позицію, але коли така сильна персона її публічно декларує, вона повинна зважати на те, який це може мати вплив на суспільство. Зрештою, тим, хто звинувачує пані Оксану в цьому, можна закинути те, що кожна людина повинна мати свою думку й так легко не піддаватися різним навіюванням та впливам – якщо це не є її власним виваженим вибором і переконанням. Саму О. Забужко це, схоже, ще більше збадьорює й веселить. Вона безапеляційно кидається словами, жестикулюючи та працюючи мімікою, розгойдуються незмінно довгі сережки на її вухах. Розумна жінка, цікава, колоритна. Цього їй не забереш. Гостра й конфронтаційна. Це також правда.
А у своїй поезії вона буває ніжною. Особливо у ранній. Там вона інша. Там можна пізнати О. Забужко дещо беззахисну й безборонну. Це вона колись писала:
…І солод слів,
І холод сліз,
І дотик чистий і шовковий…
Візьми мене у темну вись –
Я легша пасем цигаркових.
Повільні очі підніми
(Чи так розводять райські брами?) –
І душу в мене одніми,
І обніми її губами…
…Розломом – ох! – у листопад
Підлогу й стіни закрутило,
Текуче сяйво проступа
Крізь контур той, що звався тілом!
І – відхились…
І – відпусти…
Бо в чорнім космосі даремно
Гудуть натужно, як дроти,
Дві долі, строго паралельні.
А цей потріскуючий шум –
То шерех крил поза спиною…
Любов! Не прихистку прошу –
Свободи,
Світлої й страшної…
Як написано у “Вікіпедії”, О. Забужко є одним з небагатьох українських письменників, які живуть на гонорари від написаних творів. Серед цього значна частка доходу від книжок, що вийшли за кордоном. Видання письменниці змогли завоювати європейські країни, а також знайшли своїх прихильників у США.
О. Забужко – багатогранна особистість, з певним усталеним публічним іміджем. Якою вона є насправді, певно, знають тільки найближчі їй люди (як і про кожну відому людину). А писати про неї, здається, не можна інакше, аніж так само емоційно- розхристано, як вона здебільшого пише й говорить сама.

“Наше слово” №41, 9 жовтня 2011 року {moscomment