Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №20, 2015-05-17
До ювілею УСКТ – ОУП
Розмаїттям і насиченістю своєї багатої біографії 82-річний Андрій Ожеховський, нині лельків’янин, міг би обділити не один десяток активних людей. А тимчасом він сам при підтримці дружини Анни зробив для української громади більше, ніж в інших випадках кілька десятків осіб. Мандруючи селами і містечками на Жулавах, Вармії і Мазурах, неможливо не натрапити на добрі вчинки уродженця присілка, що зветься Ценьки, який лежить на прабатьківських землях Ярославщини. Нині, попри хвороби і вік, А. Ожеховський пише, полемізує, досліджує трагічну у своїй суті, але водночас героїчну історію своїх предків, односельчан і вигнанців, котрі зазнали страхіття злочинної Операції «Вісла», концтаборів у Явожні і Ярославі, комуністичних катівень у Польщі, сибірських заслань, терору в місцях вигнання.
На чужій землі в мундирі… переслідувачів
Унаслідок Акції «Вісла» 14-річний тоді А. Ожеховський, як і вся родина та односельці, потрапив до села Дембовець, за два кілометри від Лелькова у нинішньому Вармінсько-Мазурському воєвідстві.
«Тоді ще Дембовець не належав до Лельківської ґміни, а до Пєнєнжненської ґміни, – згадує А. Ожеховський. – Ще за німців Пєнєнжно мало міські права, але в березні 1945 р. воно було настільки знищене, що втратило міські права і стало ґмінним селищем, віддаленим від нашого села на 10 кілометрів. Треба було ходити і полагоджувати всі справи у Пєнєнжні. Навіть по харчі, які передавали нам з UNRRA (Адміністрація Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови – ред.), треба було ходити до Пєнєнжна, бо жоден транспорт не їздив».
От так довелося животіти до 1954 р. Пізніше пана Андрія, вже повнолітнього, забрали до польського війська: «До сьогодні заходжу в голову, чому мене взяли до дуже „заслуженої” для нас, українців, формації КВБ (Корпус внутрішньої безпеки – С. М.), яка проводила Акцію „Вісла”. Загнали мене до 10 полку в Познані, де я служив в осоружному мені мундирі до січня 1957 р. Фактично в самому Познані я не був, а у відомому на всю Польщу місті Равичі, де й досі міститься дуже важка тюрма».
Після закінчення служби в армії А. Ожеховський відразу записався в ряди УСКТ, яке виникло 1956 р. Членом української організації, а від 1990 р. – ОУП, він є донині.
«Цілий час я був активним, діяв, хоч не було мені легко, бо треба було за щось жити, а отже дбати про роботу, – згадує ті часи. – Початково я працював як продавець у Ґмінному кооперативі «Хлопська самопоміч». Через два роки мене призначили заступником голови кооперативу, а ще три роки пізніше став я головою і працював ним дуже довго».
Вже працюючи й активно діючи в УСКТ, А. Ожеховський захотів надолужити навчання, якого не міг продовжувати через війну, Акцію «Вісла» і службу в КВБ. Сьомий клас початкової школи закінчив 1958 р. Працюючи, він одночасно навчався в Економічному технікумі в Кентшині (1963–1968 рр.), до якого треба було доїздити через Ольштин, тобто майже 200 кілометрів в один бік. Кілька років пізніше треба було підвищити рівень знань, отже А. Ожеховський продовжив навчання у Ґданському університеті на факультеті права й адміністрації. Закінчив його відмінно. Маґістерську роботу не зміг написати, бо важка хвороба примусила його лікуватися у ґданській медичній академії в роках 1975–1978 рр.
На відданій службі для громади
А. Ожеховський порахував, що головою УСКТ, а опісля ОУП, він є вже безперервно 47 років. З жалем говорить, що хотів переказати громадські обов’язки молодшому поколінню, але всі відмовляються.
«Я вже давно думав передати головування молодим людям, але чомусь не хочуть до цього забиратися, бо, мовляв, запрацьовані, мають родини… У мене зі здоров’ям чимраз гірше, і молоді люди, хоч-не-хоч, будуть змушені перейняти від мене ці почесні обов’язки. А є два вчителі-маґістри, правда, вони вже на пенсії, але ще молоді; є один лікар ветеринарії; є також два бізнесмени… Поки що є так, як є, – говорить, сумно згадуючи перші роки перебування на вигнанні. – Нас спочатку дуже переслідували. Вже в лютому 1948 р. провели антиукраїнську акцію. Заарештували тоді 70 українців, навіть дівчат і неповнолітніх хлопців. Забрали всіх до Бранева в УБ. Там, катуючи, допитували. Опісля, вибравши з цієї групи 20 хлопців, посадили їх до в’язниці в Браневі. Там їх тортурували так, що вони говорили те, що кати-бандити хотіли від них почути. У тій ситуації признавалися до того, до чого взагалі не були причетні. Опісля приїхали військові прокурори з Ольштина. Допитували нещасних ще раз, і ці відреклися від сказаного раніше на тортурах. Потім УБ-овці знову взяли їх на тортури, завезли до Ольштина і всіх на довгі роки посадили в тюрму. Вироки були від 10 до 15 років. Як прийшла відлига й амністія, то їм зменшили покарання на 3–4 роки і випускали на волю. Найдовше сидів Михайло Ольха, який вийшов з тюрми щойно 1956 р.»
Коли вирвали людей з корінням з прабатьківських земель, попри терор і тюрми, люди все-таки не побоялися масово записуватися в ряди УСКТ.
«Коли я повернувся з війська, то вже знав, що є наше товариство, – згадує А. Ожеховський. – Тоді, 1957 року, головою гуртка в Лелькові був Пилип Ярмола. І він мене записав до УСКТ. Радість з виникнення нашого товариства була така велика, що наш українець на прізвище Скіб’як, який мешкав у Сувках, сказав, що він для УСКТ то навіть… корову би віддав. Хоч знаємо, хто організував УСКТ, то однак цей ентузіазм свідчив про те, що люди раділи, що можуть взяти до рук єдину тоді українську газету «Наше слово». і дуже радо її передплачували, а нині щораз менше, щораз менше. Одні старіються, інші байдужіють…»
Оця байдужість, нехіть попрацювати задля громади найбільше журить А. Ожеховського. Він не розуміє, чому нині власне таке байдуже ставлення до громадської праці. Сам, як згадує, завжди дуже серйозно ставився до суспільної діяльності для добра рідної громади. Робив усе, щоб діяльність ланки була дуже активною. Крім цього, він бував і членом головних органів товариства – від воєвідських правлінь по центральні, заступником повітового правління в Браневі. Він тоді не лише професійно працював, але і вчився, а все-таки час на активну громадську діяльність знаходив. Нині, на його думку, люди стають більш вигідними, вважаючи несправедливо, що громадська праця нікому не є потрібна, бо, мовляв, часи такі.
«Думаю, це погані прогнози на майбутнє для нас, українців, здаля від рідних земель не є оптимістичними, – стверджує з сумом. – Якщо далі так буде, то будуть падати одна за одною ланки, а чужі нам нічого організувати не будуть. Дехто й радітиме».
Невтомний діяч з Лелькова вважає, що нема системного далекоглядного плану дій організації, а вище керівництво останніми роками значно менше уваги приділяє низовим ланкам, не показує, що шанує громадську роботу активу. Засмучує пана Андрія й різке падіння кількості читачів «Нашого слова», яке він протягом усього життя розповсюджував серед українців. Колись на Лельківщині його передплачувало й по 80, а то й по 100 осіб, а нині нема й половини цього, і передплата падає далі. Якоюсь мірою, каже, редакція сама собі винна, «допускаючи до друку статті польських авторів-українофобів, і люди не хотіли вже того читати».
З надбаннями минулого – в майбутнє
Лельківська ланка УСКТ, а потім і ОУП, протягом багатьох років належала до ряду найчисленніших у реґіоні, якщо не в усій Польщі. Від перших днів її актив проводив динамічну концертну діяльність, розраховуючи спочатку на власні сили. По селах поставали художні колективи. Одні творилися на потреби одного-двох концертів, інші протривали роки, а то й десятиліття. «Майже від початку ми мали свої колективи в Лелькові, був ансамбль в Яжені, – згадує пан Андрій. – Відбувалися спільні концерти чи то на місці в Лелькові, чи виїзні. Потім ми почали запрошувати різних інших артистів з усієї Польщі. Були в нас „Журавлі”, „Лемковина”, „Ослав’яни” та багато інших. Як стало вже дещо вільніше дихати, почали приїжджати артисти також з України, іноді і великі 40–50-особові хори. Люди радо приймали їх на нічліг у своїх хатах, пригощали. Роками на концертах, „маланках” чи інших забавах бувало в нас по 300 і більше людей, навіть у залах місцевого будинку культури не могли поміститися, і доводилося обмежувати публіку. Коли 1991 р. був проголошений Акт незалежності України, то ми почали організувати над озером у Ґлембоцьку зустрічі, які по кількох роках назвали „Зустрічами прикордоння”».
З року в рік кількість учасників цих зустрічей зростала, щоб у найкращі часи досягти семи, а то й більше тисяч осіб. Головним організатором, а насамперед відповідальною за порядок і безпеку особою, був А. Ожеховський. Йому активно допомагала чимала громада людей, передусім Комплекс шкіл з українською мовою навчання в Ґурові-Ілавецькому з тодішнім директором Мироном Сичем на чолі, а також війт Лельківської ґміни… Через якийсь час А. Ожеховський, побоюючись якогось нещастя, а як наслідок – і прокурора, відмовився брати на себе всю відповідальність за цей захід. Молодших охочих не знайшлося. Нині «Зустрічі прикордоння» в іншому часі, у зміненій формі і значно меншій присутності публіки, продовжують своє існування у Браневі.
Позбавлені отчини українські батьки, також і ті на Лельківщині, дали своїм дітям найцінніше – освіту, в цьому й навчання української мови. Пункт навчання в Лелькові діяв чи не від самого початку існування УСКТ. А. Ожеховський згадує, що найкращі часи він переживав тоді, коли там вчителювала Стефанія Кулик (нині Яворницька). Українці не уявляли собі повноцінного життя і без церкви. Спочатку ті впертіші їздили до непокірного хшанівського пароха, отця митрата Мирослава Ріпецького. Потім, після деякої «відлиги», добиралися кільканадцять кілометрів до храму в Ґурові-Ілавецькому, який виник 1957 р., а від 1958 р. – до Пєнєнжна. Потім ще й до Бранева. Власну церкву лельківчани почали оформляти 1993 р. зі щасливої і доброї руки шанованого пастиря, нині вже покійного єпископа отця Юліяна Гбура. Кир Іван Мартиняк чотири роки пізніше висвятив лельківську святиню, яка знайшла собі місце в переданому Ґмінним кооперативом «Хлопська самопоміч», яким керував А. Ожеховський, будинку. Громада будинок адаптувала на Божий дім.
Рука і серце А. Ожеховського постійно торкаються всіх пластів життя української громади не лише на Ольштинщині, але й у всій Польщі. Він підготував сотні анкет для видань історика Євгена Місила, віднайшов раніше безіменні могили українських повстанців. Почав 1960 р. організувати виїзди односельчан на прабатьківські землі, де з його ініціативи ушановано пам’ятником на цвинтарі усіх, хто відійшов у вічність, у цьому й воїнів УПА…
Нині невтомний А. Ожеховський у своїй кімнатці на поверсі свого будиночка в Лелькові збирає матеріали про трагічне життя його покоління, але й молодших, пише про це все, перекладає польською документи, зокрема віднайдені щоденники, рапорти та інші, які засвідчують про героїчну боротьбу УПА. Частіше від втоми відчуває зажуру, що майбутнє наступних українських поколінь на землі, на якій осіли їх предки, малюється радше темними, ніж ясними барвами. Іноді в цьому винні самі українці, які вже не такі активні, як їхні пригнані тут силою предки. Але є на це й об’єктивні причини. Лельківська земля не така вже привітна, зокрема для молоді, яка шукати собі кращої долі їде до великих осередків, а нерідко і світ за очі. Тому нині в церкві більшість – це віряни літнього віку, у пункті навчання менше дітей вивчає українську мову, бо їх просто там вже нема. Однак ті, хто залишився, знають, якого вони роду-племені. Тому в Лелькові гордяться «Лельківськими веселушками» – дитячим гуртом, з яким працює Михайло Семотюк, відзначають свята і моляться, може не так велелюдно, як колись, але залишилися вірні своїй церкві, звичаям і календареві. І це пана Андрія радує, бо ж не здійснилися прогнози злочинців, які озброєні до зубів виконували Акцію «Вісла», планували, що по вирваних з батьківщини з корінням українцях через два десятки років не залишиться й сліду. Незабаром мине 70 років від цього не засудженого офіційно злочину, а українці збереглися. Збереглися вони завдяки таким людям, як уродженець присілка Ценьки біля Зарадави Ярославського повіту, нинішній лельків’янин А. Ожехівський. Він любить повтрювати: «Треба вірити в майбутнє, але обов’язково слід пам’ятати про минуле, це-бо наш фундамент». Саме ця віра дозволила нам витривати. ■
