Тадей Карабович ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-01-15
{mosimage}Міля Лучак, Листи до неба, Listy do nieba, переклад Мар’ян Горбачек, Перемишль, 2009, 152 c.
Нова збірка Мілі Лучак “Листи до неба” (Перемишль) – це композиція з двох частин: ориґінальних творів поетеси та польськомовних перекладів, які здійснив Мар’ян Горбачек.
Книжку відкривають переклади, проте можна сказати, що вона поділяється на дві автономні частини. Перша – це перекладацький доробок М. Горбачека, а друга – україномовні твори М. Лучак.
Цілість з’єднує обкладинка з картиною Леонардо да Вінчі “Святий Ієронім у пустелі”, що ніби підкреслює безвихідь печери, показуючи оточеного левами святого на тлі скуйовджених хмар на призахідному небі. Проте остання сторінка обкладинки показує фотографію авторів книги на тлі далекого перемиського краєвиду, краю, де поетеса та перекладач живуть та творять.
Поетеси М. Лучак не треба зайвий раз детально представляти. Вона вчитель української мови, методист, яка в школах Польщі виховала багато талановитих учнів, що шанують її та повсюдно пам`ятають і згадують. Але ось пригадати її поетичний доробок доречно та потрібно, бо деталі літературної біографії часто затирає швидкоплинний час. М. Лучак народилася в селі під Перемишлем, у Війську. Під час війни перебувала з батьками на примусових роботах у Німеччині. Після повернення в рідне село сім’ю Лучаків під час акції “Вісла” 1947 р. виселено на Мазури, де вони жили в Оструді. Від 1985 р. М. Лучак проживає в Перемишлі, тут зустріла своє велике поетичне кохання – М. Горбачека, з яким зв`язала свій вишиваний долею рушник. Поетеса є авторкою десяти збірок поезії, з- поміж яких три – “У космічних просторах” (Перемишль, 2008), “Комета любові” (Перемишль, 2009) та “Листи до неба” (Перемишль, 2009) – це спільні проекти, здійснені з М. Горбачеком. Він перекладає твори поетеси, проте основу книжок все ж становить Мілина поезія. Щоправда, серед цієї десятки книжок одна – це переклад польською мовою, проте згадувані три зовсім відрізняються від виданої 2001 р. збірки “Kwiat czarnej paproci”. Вони є ориґіналами і водночас перекладами лишень однієї збірки, натомість “Kwiat czarnej paproci” – це вибране з усієї творчості поетеси, те, що сподобалося перекладачам тоді, на порозі нового тисячоліття. Час плине швидко й у новому тисячолітті поетесі “написалося” чимало вагомого та натхненно -апокаліптичного. Назви збірок “Розмова з Богом”, “У космічних просторах”, “Комета любові” чи “Листи до неба” говорять самі за себе, вказуючи на фундаментальні переосмислення авторки. Пише вона про це в передмові “Від автора” в збірці “Листи до неба” (ст. 79-80). Ця передмова – це особистий маніфест, що відкриває вірші, довершуючи їх важливою думкою. З огляду на те, що збірка є двомовною, вона повторює конструкцію авторки, де на суд читача М. Лучак запропонувала 108 поетичних творів. Ці вірші пронумеровано – від 1 до 108, вони не мають чітко виділених заголовків, проте перший рядок виділено жирним шрифтом і він одночасно є початком окремого твору. Подібну композицію творів пропонував у 80-х рр. український поет з Києва Володимир Затуливітер у своїй збірці “Пам`ять глини”. Це був свіжий пошук у вроцлавському літературному журналі “Odra”, однак не думаю, щоб М. Лучак брала приклад з поезії Затуливітра. Цю композицію вона вигадала сама, і ці 108 віршів слід сприймати як одну велику одноманітну за змістом поему під заголовком “Листи до неба”. Якщо ми задумаємося над самим заголовком: “Листи” – насувається думка, що вірші зі збірки є суцільною “епістолярною формою” з адресатом, яким є “небо”, а ширше – Господь, що повинен одержати нашу скаргу – епістолярну форму вислову. Це поетичні лірико-епічні листи філософського спрямування, якими поетеса прагне звернути увагу, маючи свідомість своєї правди і кривди.
У згаданому вступі “Від автора” М. Лучак повертається до своїх дитячих років, описуючи поневіряння батьків на примусових роботах у Німеччині під час Другої світової війни. Проте ця згадка є лишень лейтмотивом до ширшої біографії українського народу, який у ХХ ст. переживав не одне лихоліття. Цю тему поетеса розвиває в поетичних творах, поступово мережачи прядиво слова, як пише: “для перестороги” перед війнами та злиднями “Людства усієї планети”. Вона описує жахіття війни, згадуючи також у ній себе: вірші “17. Меіссен… лікарня… морг” чи “Бачу немовля” – ода зі ст. 96-100; або у вірші “22. А мені ногу зранила війна/ ліву ногу/ Хоча на п’ятий пішло/ І епоха пройшла не одна/ Не заранилась нога/ І пам’ять ще більше розрослась/ А Серце кричить/ Років шістдесят (…)”. Описуючи війну, яку поетеса пережила в дитинстві в Німеччині, вона повертається до оселі народження та згадує рідне село:
По Вігру й досі плавають
мої пісні двохлітки
А Русалки зібрались на танці
окружляючи ехо
Що вирвалось аж на небо
Несучи вітрами за океани дужі
Мій голосочок
Мама скликала сади й мене
на снідання
Але я пішла з ехом за ехом
І заблудила у сукнях райдуг
(вірш 82, ст. 136)
Цей автобіографічний твір М. Лучак відкликається до того, що вона написала у вступі “Від автора”, згадуючи про рідне село, Військо, річку потік Вігор, матір та батька, які передали поетесі заповіти роду. Вона пише: “[лю]дина, якої Серце переповнене любов`ю до свого народу, країни, Матчизни, мови; (…) тривкіша заліза. Її психічного нутра не змінять жодні обставини ні терпіння. І так було з моєю родиною. Частина нашої біографії у моїй поезії, але це лише капелька води, що у криниці” (ст. 79).
Цей вислів Мілі Лучак стосується всієї її творчості, хоч його суть сконцентрована в найновішій збірці. Він виринав також у двох її збірках, що вийшли у Львові: “Ти ще повернешся до мене сину” (1995 р.) та “Нехай прийде царство Твоє” (1998 р.). Ностальгія за втраченою Матчизною – тобто батьківщиною, яку в збірці “Листи до неба” порівняно до ікони Покрови. Матчизна – як архетип праматері, яка своїм омофором захищає та оберігає, дає силу й відвагу існувати у світі.
Переклади М. Горбачека, які відкривають збірку, правильно відображують ориґінали творів Мілі Лучак. Перекладач намагається зберегти тонкощі українських особливостей мови поетеси, польською мовою передати символи, значення та притаманні лишень українській мові найменування. Це непросте завдання, бо перекладаючи, скажімо, вірш “29. Встаньте Козаки й Гетьмани” (стор. 106, стор. перекладу 33-34), М. Горбачек мусив черпати з лексики ХІХ ст., якою описували Ук раїну, степ та козаків Юліуш Словацький чи Северин Ґощинський.
Ця стилізація не ускладнює розуміння змісту вірша, а навпаки – збагачує його та посилює первісну думку, яку вселила поетеса у свій текст. Загальне враження від перекладів, так само як і від ориґіналів збірки “Листи до неба” – надзвичайне. М. Лучак спогадами, описом війни та загальними висловами про життя українців створила додатковий образ до того літопису, який несло сьогодення другої половини ХХ ст.
Чи збірка повинна бути розглянута в категоріях перестороги – це запитання спадає на думку від перших речень, якими ознаменована моя рецензія. Хочу це поставити на розcуд читачів. Збірка є протестом інтелектуала, який має право говорити за свій народ, щоб війна ніколи не повторилася.
“Наше слово” №3, 17 січня 2010 року {moscomment}
