Даніель Войцеховський ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №23, 2015-06-07
Двоє українців – Вікторія і Вадим Сікерки, що приїхали до Польщі, – відкрили у Ґдині український ресторан «Мала Україна», до якого запрошують усіх, крім прихильників Путіна.
Даніель Войцеховський: Ви приїхали до Польщі. Чому? Тікали від війни?
Вікторія: Дід Вадима десь у мріях мав бажання, щоб онуки повернулися на його Батьківщину.
Це означає, що Вадим має польське коріння?
Вікторія: Так, він за походженням поляк і вважає себе повноцінним поляком, хоча в нього фактично українське громадянство.
Ви як організували приїзд?
Вікторія: Це чоловік організував сім’ю. І ми всі приїхали. З дітьми. У нас троє дітей.
Вадим: Ми приїхали з дітьми, родина залишилася в Україні. Вони вже в поважному віці і не хочуть переїжджати.
А війна? Там, де ми жили, війни не було.
Вікторія: Ми готувалися до приїзду до Польщі, ходили на курси польської мови. Так, час від часу. Я змогла вивчити лише букви (сміється).
Вадим: Ще «dzień dobry» ми вивчили.
Вікторія: І так потихеньку ми готувалися, хоч взагалі не знали, як Польща нас прийме, та й чи нам тут сподобається. Перша поїздка була розвідкою.
Ви приїхали й відкрили ресторан. Пам’ятаю, як ми розмовляли наприкінці минулого року. Ви хвилювалися, чи все піде так, як хочете. А тепер чую, що шукаєте більше приміщення для ресторану.
Вікторія: Так, шукаємо, щоправда не у Ґдині, а в Ґданську. По-перше, там живемо, а, по-друге, і з огляду на дітей, бо їхня школа – саме у Ґданську. Ми спочатку хотіли до Ґданська, а в Ґдиню потрапили, можна сказати, зовсім випадково. Ми просто шукали в усьому Тримісті місця на ресторан. І знайшли його тут.
Чому Польща, а не, наприклад, Німеччина. З Польщі всі молоді люди втікають на Захід…
Вадим: Ми не шукали кращих умов. Ми в Україні жили набагато краще, ніж у Польщі. Усе, що в нас було, ми продали і приїхали. Придивились до бізнесу, яким будемо займатися, і вирішили, що найкраще відкрити ресторан. Ми приїхали тільки заради наших дітей, щоб вони жили на цій землі, адже вони мають польське походження. Бачите, я – поляк, мій батько – поляк, мій дід – також поляк. У тому місці, де я мешкав, де мешкав мій дід, було приблизно 70% поляків, тому дуже багато українців звідти має польське прізвище, бо колись, історично, наше місто Умань було у складі Речі Посполитої. Я чув, що і мій другий дід мав польське походження, отже вважаю, що мені безумовно слід повернутися на ті терени, з яких вийшли мої предки.
Вікторія: А я – українка. І я дуже люблю свою Україну, але так само люблю свою сім’ю, тому ми приїхали разом.
Ви вирішили відкрити ресторан. Чому?
Вадим: Тут, на відміну від інших великих міст, чогось такого не було. І я подумав, що ми можемо створити осередок для українців, місце саме для них. Ми хотіли облаштувати тут маленьку Україну, частку якої привезли з собою в душі. Крім того, ми показуємо, що Україна – це не лише якісь хатки, і ми справді живемо вже у ХХІ ст.
Вікторія: Одного разу я почула від українців, що наш ресторан – це таке українське посольство. Це дуже позитивно. Ми раді, що люди прийняли це місце, як посольство. До нас частенько приходять українці. От, наприклад, тиждень тому чую, як хтось говорить українською. Запитую: звідки приїхали? З Кіровограда. Інший каже, що він з Києва. Тут дуже багато українців. Але це не все, приходять і росіяни. Їм цікаво поговорити, що насправді діється в Україні, і що ми думаємо про них. А ми хочемо почути, що вони думають про нас. Бо з росіянами, які знають, що у світі коїться, можна розмовляти, а ті, що йдуть на війну проти України, – злочинці.
Ви наклеїли на дверях ресторану два знаки. Перший, що прихильникам Путіна вхід заборонений, а поруч, що можна увійти з собакою. І це нікому не заважає? Вас ніхто не звинувачує в нетолерантності?
Вікторія: Через цю наклейку нас уже запрошували до телебачення у Кракові. Ми читали коментарі президента Ґдині. Він написав, що це абсолютно не шкодить місту. Це наша думка і наша позиція, і він не може впливати на це. Не було абсолютно ніяких проблем, ніхто не заходив і не казав зняти.
Ви, крім ресторану, вирішили заснувати фонд, який має допомагати українцям.
Розкажіть трохи більше про це.
Вікторія: Мій чоловік відчуває себе і поляком, і українцем. Натомість я – повністю українка і дуже переживаю за Україну. Там наші батьки, мої і Вадима. Якось так у ході творення фірми, я попросила чоловіка, щоб виділити невеличку частину грошей на відкриття фонду. Через зайнятість у ресторані робота у фонді не дуже просунулася, та початок вже є. Тепер бізнес працює, люди до нас приходять, і я можу зайнятися фондом.
Який напрямок діяльності фонду?
Вікторія: Декілька дитячих садочків у Ґдині та Ґданську беруть участь в акції допомоги людям, які приїхали в Черкаську область зі сходу України. Ці люди мешкають у сільській місцевості, отже ми хочемо допомогти облаштувати їхній побут. Працюю ще в одному напрямку: хотілося б втілити проект побудови містечка для цих сімей, особливо багатодітних і старших осіб. Моє місто Христинівка прийняло 214 таких людей, тому насамперед хочемо власне їм допомогти. Деякі з них проживають у знайомих, інші орендують квартири, але 56 осіб живе при лікарні. У них абсолютно нічого немає. Ми хочемо, щоб у них був холодильник, пральна машина.
Я хотіла б опікуватися своїм районом, де народилася і де виросла. Це власне Христинівка в центральній Україні. Ми попросили в адміністрації району список того, чим можемо допомогти. Як усе організуємо, тоді поїдемо допомогти конкретному місту, конкретним людям. І вони будуть знати, що це все від людей з міста за 1500 кілометрів, від людей, які турбуються про їхнє життя. Ми чекаємо тепер на докладнішу інформацію про тих, кому потрібна допомога. Чи вони працюють, ким були до війни, скільки в них дітей, як нині їхнє життя склалося.
Мені здається, що поляки трохи розчаровані у фондах, які нечесно працювали. І ті люди, які хочуть допомогти, чекають інформації про конкретних людей, яким можна допомогти.
Ви співпрацюєте з Консульством України у Ґданську?
Вікторія: Поки що ні. Я чекаю двох кухарів з України. Як вони приїдуть, у мене буде більше часу. Тоді зможу втілити всі плани, зокрема зв’язатися з консульством та Об’єднанням українців у Польщі.
Хочемо, щоб наша допомога була дружнім привітом з Триміста і загалом з Польщі. Щоб українці знали, що ми пам’ятаємо про них і допомагаємо. ■
