{mosimage} Mila Łuczak / Міля Лучак, “Furor Pоeticus”, Przemyśl / Перемишль, 2011, переклади Мар’яна Горбачека, 132 с.

Поетична збірка Мілі Лучак Furor Poeticus, яка вийшла друком у Перемишлі 2011 р., укотре засвідчила, що поетеса наполегливо працює в царині слова. Поетична мить відбивається у плині часу і надає нового звучання слову, яке стає дедалі більш дозріле й вагоме.
Як і попередні дві збірки – У космічних просторах (2008) та Останній танець (2010) – Furor Poeticus вийшла двома мовами: переклади – Мар’яна Горбачека, ориґінали – Мілі Лучак.

Такий білінґвістичний спосіб презентації поезії М. Лучак розрахований на поширення її творчості в ареалі двох культур: української та польської. Задум цей поглиблює вступне слово до збірки, написане тільки польською мовою й уміщене лишень біля перекладів М. Горбачека.
Збірка складається зі ста восьми творів і їхніх перекладів. Сам факт, що поетеса вже третю свою збірку видає в Перемишлі, – це промовисте її “існування” в просторі міста: вона, як член Національної спілки письменників України, має у своєму доробку твори, видані у Львові. Хочу тим самим сказати, що українське середовище Перемишля має давню традицію видавання книжок над “срібнолентим Сяном”, і М. Лучак не залишається тут на останньому місці.
В новій збірці поетеса знову повертається до теми дитинства й рідної землі як осереддя своєї присутності. Це як завжди болюче для неї: усе висловлене мовою емоцій, адже вона пригадує 1947 р. і своє рідне село Військо неподалік Перемишля. Для неї переселення залишається “океаном сліз”, “вогнем вогнів”, у яких вона “бігла дорогами часу”. Ці непрості вислови, розсіяні по всій збірці, постійно нагадують, що минуле “не минає”, хоча щораз далі відносить в історію рідний поріг, події та спомини. Дедалі ідеалізуючи цей простір у нереальне та поетичне: “Я на Скалі одна / Відкопую давнину / А тут смерчі шаленіші шалу / Сади ламають і дуби / Димарі зірвані в конвульсіях в’ються / Хатини кульгавими стали / Безвіконні і бездвері / Очима синьо-сірими у чорноті / Спасіння благають / Там предки… / А я на Скалі одна” (с. 128).
Цей апокаліптичний образ у творчості поетеси уперше вносить топонімічну назву найвищої гори у Війську – Скали, що височіла над ранньою весною Мілиного життя. Через багато років ця гора повернулася спомином до її творчого “я”, і зазвучала трагічною струною: ось поетеса в розпачі минаючого часу, відкопує давнину (тобто молодість своїх предків, своє дитинство) усупереч шаленіючим смерчам та самотності.
Ця лінія творчого трагізму, помітна в останній збірці авторки, відома з її попередніх книжок, але тут вона знову прибивається до берега її творчості та б’є об його уривисті кручі зі здвоєною силою (символ річки Вігор).
Збірка М. Лучак дає уяву про те, з якими стихіями змагається її авторка. Напевне, це ж хронос, що його тут у збірці названо час, і стосовне категорії прототексту, де символи часу оживають і надають поезії динаміки серця.
“Я зайва усім / Як пташина / Що випала з гнізда / Під тином / (…) Поламані крила її / Й душа у відчаю / (…) / Я одинока як могила (…) / Під хрестом засохлим (…)” (с. 97)
Категорією прототексту є тут романтичне з Тараса Шевченка “під тином”, “могила”, але вжите в поетеси прочитується по-новому трагічно й автономно. І лишень відгукується до великої романтичної традиції в нашій літературі, яка всіх нас спрямовує над Дніпро, що став символом української ідентичності. Отож, і в М. Лучак ця традиція є, зокрема у збірці Furor Poeticus. Це помітно у таких віршах, як-от: Біжу дорогами часу (с. 81), У підвечір кличе мама вечеряти (с. 82), Курган розритий (с. 83), Ваш хліб із пшениці (ст. 90), Яка це епоха (ст. 103).
У згаданих творах поетеса стурбована за стан рідної нації, її болить те, що романтичний код, успадкований від автора “Заповіту”, приліг у пилюці щодення. Це для поетеси традиційно вже зрозуміла літературна позиція, бо вона не раз брала слово на тему України – як силовий полюс своєї творчості. Ось рядок, який міг би ілюструвати всі літературні замальовки, які є реконструкцією екфразисів, так нероздільних у поезії М. Лучак: “Подерті листи / Не відчитуються / Листи жовті не відзеленіють / Любов затрачена як смертник / Не верта / Хіба як жовта хризантема / Що зотліла / На могилі забуття” (с. 90).
М. Лучак прагне накреслити реальне (в категоріях поезії), де відбувається монолог автора й накопичуються загалом нереальні події, пережиті і давні. Але вони огрівають серце поетеси, тому в тих навіть далеких споминах вирує життя, відбувається його плин і, як завжди для Мілиного бачення поезії, здійснюється відвічний Furor Poeticus – тобто шал поезії.
“[…] / На небі дві зірки […] / А я одна у вікні / Якби когось чекала” (с. 129) або: “Ріка під чорним одіялом заснула / Десь бреше собака / Плаче кіт сирота що надоїв комусь / А у мене безсонниця десята / І на яві – бачу смерть Землі / Кістяк безтілий […] / Миті останньої” (с. 124).
Ідентичність поезії М. Лучак тяжіє до її прив’язаності до пам’яті, але поміж минулим і майбутнім завжди існує рівновага “теперішнього”. Це категорія ідентичності зі своєю епохою, людьми, місцями життя. І якщо в минулому залишається її рідне Військо, річка Вігор, гора Скала, то в майбутньому вона бачить контекст часу і простору. Вірними супутниками теперішнього є зірки на небі, вікно, чекання, щоб знову ставалося життя реальним і густим, потрібним та конечним. Щоб знову після довгої ночі, до вікна заглянув день та усміхнувся першим промінням сонця.
Тому остання збірка поетеси має вагоме місце в літописі, твореному українцями в Польщі, а також літературним середовищем загалом. Для української громади Перемишля збірка ця стає подією і, безумовно, на неї буде звертатися увага напередодні ювілею поетеси (М. Лучак народилася в селі Війську 1937 р.).

“Наше слово” №10, 4 березня 2012 року {moscomment}