Анастасія Канарська ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №7, 2014-02-16
На балканські землі, звільнені від турків, 260 років тому рушили русини з Лемківщини, Галичини, Словаччини і з Закарпаття (тодішньої Мукачівської єпархії). Історики акцентують на їхньому греко-католицькому віросповіданні, вважаючи, що саме воно послужило тому, що вони зберегли свою тотожність і не асимілювалися серед православних сербів. Ці люди зберегли свою мову й передали її дітям, внукам, правнукам… Завдяки цьому сьогодні молода поетеса Саманта Рац-Стоїлькович пише рідною для неї руснацькою мовою. І це вона промовляє у своєму вірші «Знайдись» (переклад з руснацької закарпатського журналіста і письменника Олександра Гавроша): «Не стій за спиною. Стань попереду і скажи, хто ти. Не мовчи. Підійми голову. Заглянь мені до очей. Не тримай слова в собі. Скажи, хто ти. Мовчиш, бо не знаєш. У моїй присутності, за моєю спиною, або й переді мною. Ти навіть сам не знаєш, хто ти». А вона знає. Й це відчуття не покидало мене протягом всієї презентації.
Нещодавно у приміщенні Львівської обласної організації Національної спілки письменників України презентували двомовну збірку поезії Саманти Рац-Стоїлькович «Десь близько» («Дзешкаль блїзко») та книжку перекладача її віршів Олександра Гавроша «Блукаючий народ», яку автор називає романом подорожжю у часі і просторі. Як справжній джентльмен, пан Гаврош дозволив засяяти прекрасній гості з Сербії й сам дещо відійшов у тінь, розповідаючи більше про авторку, зачитуючи її поезію й менше акцентуючи на своїй книжці, завдяки якій фактично й склався цей вдалий тандем поетеси та перекладача (про відмінну роботу останнього не раз говорили на презентації львівські літератори, члени Спілки письменників високо оцінювали переклад Олександра Гавроша й навіть називали його певним переспівом – можливо, тому що нам зараз складно відчути мову, від якої нас відділяє майже чотири століття, і яку так бережно пронесли крізь роки еміґранти, які опинилися колись на балканських болотистих землях з чагарниками, щоб полюбити їх і пустити там корені свого рідного). Саме в Руському Керестурі, селищі, де більшість становить українська діаспора й де мешкає С. Рац-Стоїлькович, О. Гаврош презентував свою книжку, в якій намагався викласти 250-літню історію тамтешньої діаспори й особисті враження від мандрівки в ці краї 2009 р. Та тоді майбутньому перекладачеві й авторці не вдалося познайомитись, і вони зустрілися вже коли О. Гаврош з львівським журналістом та видавцем Олександром Масляником та групою телевізійників приїхали, щоб зняти там документальний фільм. Тоді й виникла ідея видати вірші С. Рац-Стоїлькович в Україні.
Відвідувачі були щиро зацікавлені творчістю талановитої авторки і з нетерпінням хотіли почути щось від неї самої. Під час презентації вона мовчала, й тільки наприкінці їй врешті дали слово. Колеґи зі Львова відзначали ориґінальність і своєрідність поетичного слова С. Рац-Стоїлькович, а також її симпатію до творчості Сильвії Плат і Віслави Шимборської (мені здалося, що вони чимось схожі з останньою – щось таке ледь вловиме у погляді). Зокрема поетеса та журналістка Марія Людкевич поділилася своїми враженнями про те, що авторка дуже по-жіночому сприймає світ і це – дуже гарно. «І верба, і скрипка – такі жіночі атрибути є. У нас так не пишуть, бо в кожному вірші є якийсь свій висновок, по-своєму сказано. У нас так якось більше загортають в папірчики, а вона чесно каже, що думає», – зазначила пані Марія.
Всі наголошували, що ця поезія є українською, однак, попри це, вже з іншою ментальністю, що є в ній щось таке відважне та навіть різке. О. Гаврош сказав, що це як побачити свого близького родича після багатьох років розлуки, що ми колись самі були такими, але на нас вплинули час і тутешній простір, а на наших братів – інший. Навіть близнюки, які довго перебувають у розлуці, перестають бути схожими як дві краплі води. Тому С. Рац-Стоїлькович – інша. Як у її вірші «П’ята пора»: «Я – не зима, хоча – така біленька, холодна і нелюблена. Я – просто не зима. Я – не весна. Можу розквітнути, можу запахнути, але я – однозначно не весна. Я – ані літо, хоча моя душа тепла, і вся я у барвах, та літом ніяк не можу бути. Я й не осінь. Легко стану золотою. Виплачу душі сльози, але я анітрохи не осінь. Я – щось таке, що приходить після всього». В цьому останньому рядку, за словами Марії Людкевич, і є вся сіль поезії С. Рац-Стоїлькович, поетеси, задивленої у свій внутрішній світ, який здатний передати усі барви навколишнього й вибухнути неймовірно яскравою поетичною палітрою. ■
