Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №14, 2015-04-05
Наші книжки, концерти і мас-медіа залишаться «мистецтвом для мистецтва», якщо рідної мови не передаватимемо наступним поколінням. На щастя, польська держава розуміє цей виклик і підтримує наші школи, пункти навчання мови та інші освітні ініціативи. Для них передбачено відповідно збільшені субсидії, котрими можуть скористатися неурядові структури, які організують навчання мови меншин. Останнє особливо важливе в часи демографічної кризи та ліквідації малих шкіл. Загалом система державної підтримки непогана, проте, як завжди, бувають «але».
Польща цього року виділила майже 330 млн. злотих на освіту меншин, якою користується 65 тис. учнів. На березневому засіданні Спільної комісії уряду та нацменшин, лідери останніх назвали цю суму достатньою. Але це не означає, що проблеми нема. Пригадаймо, що на кожного учня в Польщі держава в рамках освітньої субсидії виділяє певну суму. Ця сума збільшується, коли цей учень навчається мови нацменшини.
Згаданий додаток залежить від кількості учнів, типу школи тощо. Ключовим є те, що субсидії, зокрема побільшені, розділяє ведучий орган для школи, яким може бути війт чи бурґомістр. Згідно з правом, він може призначати на навчання не всю отриману суму і, як показує дійсність, радо цією нагодою користується.
Як це може виглядати, на прикладі пояснював голова Українського товариства Григорій Купріянович. За десятьох «нацменшинних учнів» самоврядування може отримати на рік більше як 50 тис. зл. з державного бюджету. Кошт праці вчителя в цьому випадку складатиме вартість біля 6 тис. зл. Отже, залишається ще немало на купівлю навчальних матеріалів, організування екскурсій для учнів, наприклад, у театр тощо. Але цього практично немає, бо самоврядування найчастіше застосовує варіант мінімум.
Спираючись на інформацію вчителів української мови, цю дійсність підтверджує й голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. За його словами, вивчення української мови у школах отримує так адекватну до ХХІ ст. підтримку, як зал, дошка, крейда і зарплата вчителеві. Додаткова проблема така, що у всіх звітах чи державних документах стоїть сума, за яку насправді можна організувати навчання привабливо і на непоганому рівні. Побачивши ці записи, хто повірить нацменшинам, що вони мають фінансові освітні клопоти. Тому не дивно, що меншини вимагають прозорості в державних субсидіях. Зокрема йдеться про якусь форму «призначення» тих коштів, що дозволить їм потрапляти туди, на що вони дійсно виділені.
Партнер у цій дискусії – Міністерство національної освіти – поки що говорить, що це неможливо. Субсидія є часткою доходів самоврядування, а зміна системи вимагає зміни закону. Представники відомства могли сказати, що підготують аналіз цього конкретного питання, підключать чиновницький апарат і скористаються працею експертів. Оскільки проблема має свою кількалітню історію, то могли прийти ще й з якимось своїм варіантом вирішення проблеми. Могли, та цього не зробили. Отже, як часто відбувається на стику держава–меншини, ці останні мають на свої плечі взяти ініціювання роззброєння «неможливості». І перший крок уже зроблено.
При Спільній комісії постане робоча група у справах фінансування освіти нацменшин. Оскільки такі формули – це завжди державно-громадський стик, то, може, тут службовці стануть більш активними і винахідливими. Лідери меншин запропонували також, щоб найближчим часом відбулося засідання комісії з участю представників різних органів самоврядування. Питання лише в тому, чи йтиме вона в бік збереження теперішнього стану, чи в бік пошуку справедливої розв’язки.
Погане-непогане фінансування супроводить ще одна системна проблема. У Польщі небагато учнів вирішує складати іспит з рідної мови як мови нацменшини на атестат зрілості, або інші предмети на своїй мові. Непогано в цьому плані є зі складанням іспиту з біології литовською мовою. Чому? Бо учні знають, що після цього можуть дістатися до медичних вишів Литви.
Цей приклад прекрасно показує, що патріотичні міркування, підсилені вимірними користями, дають кращий результат. Освітні вреґулювання дозволяють складати на атестат іспити з рідної мови як мови нацменшини. Якщо випускники вибирають таку можливість, тоді, наприклад, німецьку мову не можуть складати як іноземну. Службовці переконують, що це було б несправедливим, оскільки учень нацменшини, порівнюючи зі «звичайним», на підході до екзамену мав би більше годин навчання даної мови, тому що вивчав би її одночасно як мову нацменшини і як іноземну. До чого призводить теперішня ситуація? Атестат з мови нацменшини в більшості випадків не дає балів при вступі у вищі навчальні заклади. Тому учні просто відмовляються від такої можливості.
Проблемним є і те, що, склавши декларацію про навчання мови нацменшини, треба конче складати з неї екзамен на атестат зрілості. З одного боку, це мобілізація, але з іншого, коли держава не ґарантує підручників або організовує в одній групі навчання молоді різного віку, учні не хочуть мати такого додаткового обтяження. Небезпека погіршити середній бал оцінок на матуральному свідоцтві перемагає патріотичні почуття. Тому учнів нацменшин доволі багато в початкових школах, трохи менше – в гімназії, а цілком мало на рівні середньої школи. Чи це справедливо? Є це також і марнування державних коштів. Бо їх виділяють на розвиток і збереження ідентичності нацменшин, водночас не знімаючи очевидних перепон, які діють зовсім у протилежному напрямку.
На основі таких форумів, як Спільна комісія, видно, що нацменшинам довго ще доведеться заохочувати польський державний апарат до економічних користей від ефективності та діяльності задля широкої справедливості. ■
