Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №15, 2013-04-14
Марія Сарнацька, Пуклунися свуюй зимлі. Видавництво EPISTEME, Люблин, 2012, 76 С.
У «Замість вступу» упорядник збірки Тадей Карабович з любов’ю представляє читачеві народну поетесу, співачку, рукодільницю, просто добру господиню Марію Сарнацьку та її нову збірку віршів, назву якої можна було б написати і літературною українською («Поклонися своїй землі»).
Народилася та провела своє працьовите життя пані Марія в селі Довгобродах, де й проживає донині. Вона є активною культурною діячкою своєї місцевості. Видала такі збірки: «Wiersze» (1992), «Wyrosły z chłopskich pól» (1999), «Sercem pisane» (2002), «Oddałam serce Bogu i wioskom» (2002), а також у процесі видання «Przez życie z Poezją».
Читаю невідому мені надбужанську говірку, якою написані всі вірші, але, знаючи українську та польську мови, «заходжу» у світ М. Сарнацької, який притаманний кожній свідомій людині: любов до рідної місцевості, її неповторної природи та пов’язане з нею життя людини. Авторка описує свої враження від кожної пори року, які гармонійно взаємодіють одна з одною. Головну роль у цій взаємодії виконує людина, яка трудиться з ранньої весни до пізньої осені на своїй землі, вирощуючи хліб: «Коли биру ду рук/ Булку хліба свіжуго/ То якби цалий світ/ Тримала в руках…» («Хліб»); «…Бу та чорна зимля/ То копальня золота…» («Жнива»).
Найменші деталі природи і людського життя не обминають спостережливого ока пані Марії – щоб донести все це рядками віршів до нас, назви яких говорять самі за себе: «Ліс», «Ніч», «Літо», «Висна», «Червцьовий день», «Дом» та ін. Вона не просто подає «порцію» спостережень, а мовби закликає любити клаптик рідної землі, небо над головою, спів пташок і весь навколишній світ: «Пуклунися свуюй зимлі/ Чорним загоном, що нас кормлять… Пуклунися свуюй рудини/ І свуйому силови/ Бо тутай врудилася/ І прожила мулудиї літа/ Для того ти зимлі така дуруга і мила» («Пуклунися зимлі»). На мою думку, поряд з надбужанською говіркою можна було перекласти вірші літературною українською мовою.
М. Сарнацька дивиться на нас лагідними очима з фотографій у трьох вимірах часу, не втративши привабливих рис.
У кінці книжки – світлини робіт побутових предметів Чеслава Сарнацького, які милують око довершеністю та неповторністю.
Бажаю М. Сарнацькій нових творчих натхнень, черпати з криниці Поезії цілющі слова, адже «Поезія – це завжди неповторність…» (Ліна Костенко). ■
