Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2010-03-12
Сучасна історична свідомість більшості польської інтелектуальної й політичної еліти та її інтерпретація польсько-українських відносин у ХХ ст. базуються на мітичному мисленні й інтелектуальних упередженнях. Реакція польської право-католицької еліти після того, як президент України присвоїв С. Бандері звання Героя України, а ОУН та УПА визнав формуваннями, які воювали за волю України, показує те, що вона неспроможна раціонально реаґувати на процес повернення Україні її історії.
Прагнення українців до незалежності в минулому (а також резонанс цих прагнень у сучасній Україні) коментуються в провідних польських ЗМІ як антипольські. Особливі акценти ставляться на моментах, що стосуються Галичини. Трагічне галицьке перехрестя в історичному намаганні втілити взаємозаперечні українські та польські політичні концепти прибрало нині постать сумніву щодо сенсу українських самостійницьких змагань узагалі, а в Галичині зокрема. Теоретична конструкція польської право- католицької еліти зводиться до такої: ідея та практика самостійної України, у складі якої перебуває нині частина історичних польських Східних Кресів, відіграла трагічну роль в історії Польщі ХХ ст.
Запропонована стаття має за мету дискусію з цими поглядами шляхом спроби усвідомлення представникам цієї частини польської еліти, що дискусія про історію українсько- польських відносин у ХХ ст. не повинна далі відбуватися в режимі концепції про єдину українську провину. Реальнішим буде такий підхід, коли фатальні польські помилки в східній політиці визнають також польські політичні й церковні еліти. Польський чинник мав вирішальний вплив на історію України ХХ ст., він не був слабшим від російського чи німецького. М. Грушевський навесні 1918 р. мав написати, що “історична Немезида покарала нас поляками…”. Грушевський був несправедливий та упереджений щодо поляків. Він вдався до міфологічної мови та збірних обвинувачень. Крім того, у світлі пізніших подій Грушевському, можливо, забракло б засобів метафоризації, щоб представити роль не стільки поляків, скільки їх еліт в історичній дорозі українців крізь ХХ ст. Пропоную проаналізувати значення двох історичних стовпових знаків на цій дорозі.
Варшава, 1918-1920 рр.
Австро -Угорщина, Німеччина та Росія 1918 р. стали занепадати; почався період визвольного руху українців і поляків. Формування української державності відбувалося раніше, ніж польської. У січні 1918 р. в Києві була проголошена Українська Народна Республіка, тимчасом як у підпорядкованій Німеччині Центральній Польщі щойно в листопаді 1918 р. владу перебирав польський державний центр у Варшаві. У Галичині українські державницькі процеси також протікали раніше, ніж польські: у листопаді 1918 р. там виникла Західно Українська Народна Республіка. У січні 1919 р. дві українські держави об’єдналися в одну.
Соборна Україна мала шанс проіснувати донині, але зовнішні політичні обставини виявилися сильнішими: у вирішальний момент Польща завдала нищівного удару по українській державі. Побита Військом польським Українська галицька армія у відповідний час не змогла об’єднатися з армією УНР та допомогти Києву, проти якого з півночі виступила більшовицька Росія. Польський удар у 1918-1919 рр., знищивши українську державність у Галичині, відкрив дорогу до успіху червоному наступові на Східну Україну, де більшовики створили антиукраїнську квазідержаву – Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
Потім, 1920 р., відбувся невдалий похід Ю. Пілсудського та С. Петлюри на Київ. Ліва й права частина польської еліти та польські історики високо його оцінюють, зображуючи як підтримку Польщею самостійної України. Так, самостійної – але на схід від Збруча. Пілсудський майстерно використав договір з Петлюрою. Ставка була величезна: взамін за польську допомогу уряд УНР зрікався Західної України на користь Польщі. Міркування Пілсудського можна представити ось як: спершу реально знищити західну частину Української республіки та включити західних українців до Польщі, а потім – “визволяти” східних та “будувати” Українську республіку тільки в наддніпрянській частині “великої” України. Наслідки виявилися гіркими для обох народів та їх держав.
Тимчасом у 1918-1919 рр. існував інший вихід, який дав би тривалі корисні результати, – союз із соборною Україною, – однак цей вихід виявився для польської еліти неприйнятним. Їй забракло відчуття політичного реалізму. Тимчасом в Українській СРР дальші події формувалися під посереднім, але все ж сильним впливом знищення Польщею західної частини української держави: навряд чи більшовики змогли б окупувати Східну Україну, якби польські війська не захопили її західної частини. Нині відомо, що то еліта Радянського Союзу здійснила український Голодомор 1933-1934 рр. – однак все ж не повинно виникати сумнівів у співвідповідальності польської еліти за цю трагедію України в ХХ ст., як і за страшні репресії совітів проти поляків України в 30-х рр. ХХ ст.
Лондон, 1939-1945 рр.
У 1920-1939 рр. результат політики польської еліти у Східній Європі в 1918-1920 рр. був очевидним: етнічна Україна була поділена між ІІ Річчю Посполитою та СРСР. Невдовзі історія перевіряння практикою реалізму польських еліт повторилася. У 1941-1944 рр. в Україні боролися між собою Вермахт і Червона армія. У цій же Україні збройно протистояли одна одній польська Армія крайова та Українська повстанська армія. Польський уряд перебував тоді в Лондоні на становищі не то союзника, не то непрошеного гостя. Англія цікавилася ним як політичним пішаком, США проявляли радше незацікавлення, проте цей уряд 1943 р. за таких умов усе ж порвав відносини з СРСР, хоч ця держава якраз перетворювалася на переможця в ІІ Світовій війні та господаря в Центрально -Східній Європі.
Виникає питання: чи польські політичні еліти могли зміцнити свою міжнародну позицію? Чи повинні були шукати союзника в українцях? Ясно, що так! Сталося навпаки. У 1939-1945 рр. – ідентично, як і в 1918-1920 рр. – польські еліти не хотіли заплатити за союз з українцями Галичиною. Втрата політичного реалізму та неспроможність критично оцінити силу польської нації вплинули на те, що в концепціях польської еліти Польща з над Вісли переміщувалася між Сян та Збруч. Її твереза орієнтація на симетрію розмірів польської державної території обабіч лінії Вісли виявилася неможливою. Чому ціна була надто висока, коли не йшлося вже про саму Галичину, а про всю Польщу?!! Для польської еліти кращим вирішенням ситуації здавалася перспектива національної неволі, але з Галичиною в складі чергової Польської Підпільної Держави, аніж незалежна Польща в її етнічних кордонах по обидва боки Вісли.
У ситуації, коли жодна нація-сусід у цій частині Європи не пропонувала Польщі союзу, польський уряд у Лондоні не ввів українського чинника до європейської політичної гри та свідомо злегковажив однією з найважливіших сил, здатних чинити тиск на позицію СРСР та зміцнювати престиж Польщі в очах західних альянтів. Унаслідок браку тверезої оцінки ситуації уряд Речі Посполитої втратив у 1939-1945 рр. не лише Галичину, але й усю Польщу! Чому АК на Східних Кресах, замість того, щоб воювати з Вермахтом, утримувала в послуху українців та готувала виконання позбавленого реалізму плану “Бужа”? Чи доцільно було польському урядові не йти на союз з українцями та УПА, якщо Радянський Союз приєднав східну частину Польщі, а для решти якраз створював свій уряд? Польські політичні еліти несуть відповідальність за те, що в роки ІІ Світової війни АК не співпрацювала з УПА в боротьбі проти ІІІ Рейху та СРСР з метою відновлення двох незалежних дружніх держав – Польщі та України. Результат був такий, що поляки отримали від батька Сталіна Польську Народну Республіку на Одрі й Бузі, а українці – Галичину й Волинь у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Немезида, дочка Пандори
Від середини ХІХ до середини ХХ ст. політична думка польської еліти щодо українців та України не зробила поступу. Польська операція “Бужа” 1944 р. на українських землях та польське повстання 1863-1864 рр., провід якого, не маючи допомоги українців, прирік його на невдачу – це ж аналогія. Отож поляки протягом 200 років програють у європейській політиці внаслідок небажання реально оцінити сили польської нації та нехоті скріпити їх союзом з українцями, тому що взамін за цей союз польська еліта мала б визнати повноправність та рівноцінність українців щодо поляків. Замість цього польські патріоти кожного разу, коли Польща втрачає самостійність, створюють унікальний самообман – концепцію Польської Підпільної Держави (Polskie Państwo Podziemne), тобто визнання поневолення власної нації іншою державою при одночасному існуванні підпільного руху опору. Сьогодні польська еліта заново будує полякам повторення з ППД з 1863-1864 рр. та 1939-1944 рр. – слід тільки сподіватися, що в Польщі десь існує також неполоноцентристська еліта…
На початку 2010 р. спосіб мислення, характерний для початків Польської Підпільної Держави, існує явно: Польща знову “сильна”, її еліти не сприймають України та погрожують їй. Звідки цей фатальний брак політичного реалізму? Переважна частина польської еліти неспроможна підсумувати історію та визнати, що роль Польщі як т.зв. носія та захисника цивілізації Заходу на сході Європи не дорівнює цивілізаційній руїні, вчиненій Польщею культурі України, Білорусії та Литви. Розміри руйнівних наслідків польської присутності на Східних Кресах для української культури можна узагальнено порівнювати тільки з наслідками для польської культури утричі коротшого перебування польських земель у складі Росії чи Пруссії. Отож, справа не в мечі Немезиди, а в польській скриньці Пандори на сході Європи.
“Наше слово” №11, 14 березня 2010 року
