Фейлетон Григорія Сподарика ■ ПОГЛЯДИ ■ №7, 2013-02-17
Залякувати суспільство українською партією «Свобода», яка під час останніх парламентських виборів здобула несподівано високий результат – цим останніми місяцями в Польщі особливо люблять займатися право-орієнтовані політики чи журналісти. Найкоротше кажучи, у «Свободі», з огляду на її націоналістичні погляди, вбачають загрозу для польсько-українських взаємовідносин. Але польські праві вирішили говорити не всю правду – можливо тому, що через певну кон’юнктуру у «Свободі» потрібно було б бачити партнера.
Виявляється, згадувана українська партія – по суті єдина в наддніпрянському просторі, що послідовно відстоює потребу проведення в Україні люстрації, яка має очистити владу від старих кадрів, заборонити функціонерам попереднього режиму займати посади в державному апараті, обиратися в представницькі органи тощо. Українські «свободівці», майже як польські праві, хотіли б радикальної зміни політичної еліти у державі, звільнення представників старої влади з керівних посад, на які мали б бути призначені нові люди, не забруднені співпрацею з попередньою владою. Згадувані кола і в Польщі, і в Україні переконані, що чиновники тоталітарного режиму не можуть будувати демократичну країну та ринкову економіку, бо вони будуть переносити методи й засоби управління старих часів у нові умови. Добрим звичаєм останніх років стало те, що поляки шляхом хоча б ряду навчальних візитів своїм українським колеґам показують, як переходити від колишньої тоталітарної системи управління до сучасної демократичної. З огляду на це українці знаходяться у досить-таки комфортній ситуації, бо, думаючи про модернізацію своєї країни, можуть користуватися добрими практиками й обминати пастки, у які потрапляла на цьому шляху сусідня Польща.
Навчання на помилках партнера особливо важливе у справі згаданої люстрації. Цей процес, як знаємо, в Україні навіть не зрушив з місця – проте в Польщі він постійно актуальний. Після лозунґу кінця 80-х років про потребу «підведення жирної риски під минулим» та пізніших посвідчень від Інституту національної пам’яті для політиків, суддів чи журналістів про те, що вони не співпрацювали з комуністичними спецслужбами, тепер у Польщі настав час «сімейної люстрації». Вона полягає у «вивченні» сімейних життєписів згідно з принципом, що людина може успадковувати від найближчих не лише вартісні, особливо патріотичні ідеї, але також «гени зради», браку свідомості тощо. Восени над Віслою має вийти книжка, у якій автори згадуватимуть про «поневолення польського медіа-простору»: а тому, мовляв, журналісти провідних засобів масової інформації – це діти функціонерів колишніх спецслужб та комуністичної еліти. Під приціл люстраторів потрапили, зокрема, такі популярні над Віслою журналісти, як Моніка Олейник, Юстина Поханке, Бартош Венґлярчик чи Куба Воєвудзький. Експерти відзначають, що друга люстрація має кілька своїх джерел. Одне з них – це те, що зараз з’являються нові праві мас-медіа, котрі таким чином хочуть обґрунтувати потребу свого існування. Чергова причина – це вік еліти: до неї входять щораз молодші люди, на яких уже нема «гаків» у пропасних сховищах ІНП. «Сімейна люстрація» – це також вигідний інструмент політичної боротьби в руках право-орієнтованих середовищ, бо тому, кого атакують, важко захищатися. Тут треба також додати: «лицарям нової хвилі люстрації» абсолютно не заважає, що вони беруться за зброю, якою любо користувалися представники системи, з котрою вони сьогодні так запекло воюють.
Те, як у дійсності виглядає брудна гра минулим та сімейними зв’язками, нещодавно могли переконатися представники української громади в Польщі. Коли голова сеймової комісії нацменшин, депутат Мирон Сич запропонував проект постанови про політичне засудження Акції «Вісла», то зразу почалися персональні атаки на нього. Політики партії «Право і справедливість» замість того, щоб хоч спробувати предметно віднестися до горя 140 тис. депортованих українців і їхніх нащадків, воліли вдатися до демагогії та маніпуляції. Уперто й послідовно твердили, що М. Сичеві не йдеться про справедливість, а про оправдовування свого батька, який служив у рядах Української повстанської армії. Варто додати, що згадувана партія любується не лише в «сімейних» атаках. Підставою для критики з її боку може бути також національна чи етнічна приналежність. В минулому вони силезців називали «замаскованою німецькою опцією», або виступали з проектами законів, які у випадку зменшення кількості представників громади мали дозволити ліквідувати таблиці з двомовними назвами місцевостей.
Отже, польський приклад для партнерів в Україні – дійсно безцінний. З одного боку, Київ у Варшави може повчитися послідовності в реформуванні держави, її децентралізації та передачі реальних повноважень у нижчі гілки влади. Це, як бачимо, остаточно над Віслою принесло якісні зміни в житті суспільства, якому довелося виходити з тоталітарної системи. Гідною копіювання можна визнати й послідовність у стремлінні до структур Європейського Союзу – з обраного у 90-ті роки напрямку жодна правляча команда не завернула, що врешті було увінчане успіхом. Позитивні приклади напевно можна множити, проте повчальними можуть бути й неґативні. Саме тут найкращою ілюстрацією буде згадувана люстрація та її останній «сімейний» зразок. Його безперечно треба уникати, якщо коли-небудь над Дніпром настануть умови для реальної перевірки еліти. Люди і їхні вчинки – важливі, саме їх треба оцінювати, а не їхнє походження. Польський приклад, особливо «правобічний» з його усіма маніпуляціями, фобіями і таємними змовами, також показує, що шлях до демократичних цінностей – це, по суті, ніколи не завершений процес… ■
