Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №23 2016-06-05
«Коли голландці вміли б хоча назвати прізвища українських письменників, художників і композиторів (було б ще краще, коли б вони були ознайомлені з їх творчістю), то я впевнений, що їм легше було б бачити Україну в контексті Європейської Родини», – заявляє Роман Ревакович, засновник Фонду «Pro Musica Viva».
Під дириґуванням Романа Реваковича в Люблині та Вроцлаві у червні виступить Національний камерний ансамбль «Київські солісти».
В Люблинській філармонії «Київські солісти» виступатимуть 10 червня, а в Національному форумі музики у Вроцлаві концерт пройде два дні пізніше, – 12 червня. Концерти відбудуться в рамках ширшого проекту під назвою «Польсько-українські музичні діалоги».
Ініціатор цього культурного задуму Роман Ревакович розказує для тижневика «Наше слово» не лише про самі концерти, але й про багатолітню свою діяльність, якою є популяризація українського мистецтва у Польщі і польського в Україні, а навіть те, яким чином мистецтво впливає на позицію людей щодо міжнародної політики.
Павло Лоза: Чого може сподіватися аудиторія, яка в Люблині та Вроцлаві прийде на концерт Національного камерного ансамблю «Київські солісти»?
Роман Ревакович: Цікавої музики – дуже різноманітної, від незвичних звучань до тендітних, унікально гарних мелодій. Вибудовуючи цю програму, я намагався показати діапазон польської та української сучасної музики. Композитори – як українські, так і польські, чиї твори звучатимуть у проекті «Польсько-українські музичні діалоги», – відібрані з погляду репрезентації різних поколінь: від метрів до молодших творців, які вже заявили про свій талант. Спільною рисою всіх творів є їх радше постмодерністична естетика.
Добре знаєте публіку в Україні та Польщі. «Музичні смаки» поляків та українців відрізняються?
Це дуже широке питання. Найпростіша відповідь – звичайно, відрізняються. деталізуючи справу, треба сказати, що публіка концертів класичної музики і в Польщі, і в Україні – це невеликий процент суспільства. Ще до Вашого запитання: думаю, що польська публіка більш звикла до сучасної музики.
За кількадесят літ культурної активності Ви ініціювали різні музичні заходи і проекти з популяризації українського мистецтва у Польщі і польського в Україні. Турне «киян» – це черговий проект?
Турне з участю Національного камерного ансамблю «Київські солісти» – це своєрідне звершення моїх уже багатолітніх зусиль зблизити польську та українську музику. Від пам’ятного «Вечора прем’єр» у Львові 1995 р., з якого народився Фестиваль сучасної музики «Контрасти», де представлено багато польських творів та польських виконавців, через цикл концертів із музикою Вітольда Лютославського з участю десяти українських симфонічних оркестрів вагомих культурних центрів України 2013 р. до чотирьох фестивалів «Дні української музики у Варшаві» та багатьох інших заходів, що представляли українську музику в Польщі, – це ті мости, які, завдяки прихильності різних установ та поодиноких осіб, удалося мені збудувати протягом цих уже понад 20-ти років моєї організаційної та дириґентської діяльності.
Вашим найвагомішим проектом, здається, можна вважати «Дні української музики у Варшаві». Пригадуєте, як сприймала польська аудиторія українську музику вперше?
Я згідний. Фестиваль «Дні української музики у Варшаві» – це серйозна акція, яка відбулася вже чотири рази, два останні – у співпраці з Національною філармонією у Варшаві. Не знаю іншої філармонії у світі поза Україною, де був реалізований фестиваль, якого програма української музики увійшла б до сезону такої установи. Цікаво згадати відгуки на перший фестиваль, організований 1999 р. Журналісти писали, що коли йшли на концерти цього фестивалю, зовсім не знали, чого від них чекати. Після концерту Симфонічного оркестру «Сінфонія Варсовія» під орудою Володимира Сіренка з участю львівського піаніста Йожефа Ерміня музичний критик написав, що «Метамузика Сильвестрова зупиняє час і заслуговує кар’єри, яку отримала Третя симфонія Генрика-Міколая Ґурецького» (тут пояснення: запис цієї симфонії продався у понад мільйонному тиражі, це явище зовсім унікальне для сучасної музики). Інший критик написав, що акції на так високому художньому рівні, як «Дні української музики у Варшаві», не тільки інформують нас про те, що відбувається «за межею», але також збагачують все-таки несильно багате музичне життя у Польщі.
Для Вас «Дні української музики у Варшаві» – це лише спосіб популяризації української музики у Польщі чи, може, ця подія має ще інше значення?
Це спроба зацікавити польські музичні середовища українською музикою. Польські філармонії та оперні театри зовсім не виконують української музики. Навіть професійні польські музиканти не назвуть кількох українських композиторів (нерідко буває, що не назвуть жодного).
Наталя Пасічник заснувала у Стокгольмі Інститут української культури. Ваш Фонд «Pro Musica Viva» – теж на рівні такого інституту. Чи українська держава бачить у Вас партнера, є схильна підтримати Ваші проекти і взагалі розуміє ідею Вашої діяльності?
У великому рахунку я не отримав якогось офіційного визнання з боку українських урядових установ. Спів-працюю з державними колективами навіть з національним статусом, але це мої особисті контакти. Я недавно в «Українській правді» прочитав ін-терв’ю з успішними українськими бізнесменами – Петром Пилип’юком, президентом Компанії «Модерн-Експо», Дмитром Ушмаєвим, президентом Компанії «Три ведмеді», В’ячеславом Климовим, президентом Компанії «Нова Пошта» й одною бізнесвумен – Іриною Варагаш, президентом Компанії «Еконія». Написав до них листа з проханням про підтримку.
Що було в ньому?
Лист був такого змісту: «З великим зацікавленням прочитав Ваше інтерв’ю в „Економічній правді”. Звучить воно дуже мажорно, щоб вжити музичного терміну, та вселяє надію, що перед Україною наперекір всіляким злидням все-таки гарне майбутнє. Дозволяю собі зайняти Вашу увагу, переконаний, що і я займаюся важним ділом, хоча воно не легко і в неочевидний спосіб вимірюється. Я народився в Польщі в 1958 році як нащадок жертв Акція „Вісла”. Тут закінчив вищу музичну освіту і від кінця моїх музичних студіїв займаюся українською культурою в Польщі. У 1983 році я став дириґентом Українського чоловічого хору „Журавлі”. З початку років 90-их я почав працювати з професійними музичними середовищами в Україні, зокрема у Львові, де разом з місцевими композиторами ми заснували Фестиваль сучасної музики „Контрасти”, який став на своїх початках місцем численної презентації також польської музики. оскільки я постійно проживаю у Варшаві і тут спостерігаю за культурним життям, щораз більше почала мене вражати відсутність в суспільному просторі української культури – польські культурні установи не виконують українських п’єс, український репертуар в них відсутній. Це було також стимулом до організації чотирьох Фестивалів „Дні української музики у Варшаві”, що проходили у головних концертних залах столиці Польщі. Оргацізатором цих заходів був заснований мною Фонд „Pro Musica Viva”. Це дуже вагомі, на мою думку, проблеми – cьогодні, між іншим, відсутність української культури в суспільному просторі Голландії спрацювала на результат проведеного там референдуму. Звичайно, це деяке спрощення, та коли голландці вміли б хоча назвати прізвища українських письменників, художників і композиторів (було б ще краще, коли б вони були ознайомлені з їх творчістю), то я впевнений, що їм легше було б бачити Україну в контексті Європейської Родини. Сьогодні Україна славна у світі війною і неспроможним вирішити проблеми країни урядом… Згаданий Фонд „Pro Musica Viva” – це інструмент промоції української культури в Польщі. Звертаюся до Вас з запитанням, чи Ви бачили б можливість стати нашим партнером, забезпечуючи щорічну дотацію на нашу діяльність. Фонд фінансову підтримку отримує, беручи участь у конкурсах на ґранти в польському Міністерстві культури та в інших установах польського самоврядування. Ці конкурси вимагають також власного внеску у проект – тут шукаємо спонсорської допомоги. Надіюся, що знайдете час на цей мій трохи довгий лист. Треба пам’ятати, що російська культура стала вагомою аж 100 років після успішного в державотворчому плані Петра Першого, а світового визнання дочекалася праві 200 років пізніше, наприкінці ХІХ століття. Успіх України – в моєму глибокому переконанні – немислимий без входу Її культури в світовий кровообіг». Я не отримав відповіді на ці мої листи.
Тобто два роки після Революції, у плані розуміння Україною вагомості праці такого фонду, надалі нічого не помінялося?
На жаль, ні.
Тепер Ви, певно, часто в Україні. Коли керували чоловічим хором «Журавлі» у 1983 – 1993 рр., відбулися перші виїзди хору в Україну (тоді ще радянську). Чи хтось в Україні сьогодні пам’ятає ті концерти?
Певно, ні. Зрештою, сам вважаю цю картину моєї діяльності давно закритою. Хоч було приємно, коли у травні цього року після концерту «Польсько-українські музичні діалоги» в Кіровограді підійшов до мене чоловік і згадав концерт хору «Журавлі» у цьому місті 1991 р.
Ви сказали, що турне з участю «Київських солістів» – це своєрідне звершення Ваших уже багатолітніх зусиль зблизити польську та українську музику. Чи буде продовження?
Самі найближчі плани –це виконання проекту «Польсько-українські музичні діалоги» з «Київськими солістами» у червні у Люблині і Вроцлаві. Працюємо також над виконанням цієї програми з цим оркестром у вересні цього року у Варшаві та Ґданську. У жовтні маю запланований концерт на закінчення Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти» у Львові, де з Симфонічним оркестром Львівської філармонії виконаємо твори польських та українських композиторів. ■
