Андрій Шептицький ■ ПОДІЇ ■ №51, 2013-12-22
Хвиля протестів, які почалися в Україні після рішення уряду призупинити процес підготовки до підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом і посилилися після пацифікації наметового містечка в центрі Києва, зустрілася в Польщі з великим зацікавленням. В Україну вирушила громада польських політиків, починаючи від тих, які постійно займаються українськими питаннями і закінчуючи Янушем Палікотом. Не хотіли пасти задніх і журналісти. Євромайдан опинився в центрі зацікавлення практично всіх засобів масової інформації – від TVN24 до Телебачення «Республіка» правого спрямування.
Можливо менш численно, ніж 2004 р., поїхали до Києва звичайні польські громадяни (не рахуючи тих, які мають українське походження). Але пов’язано це з іншою специфікою нинішньої кризи: нема виборів, у яких можна було б взяти участь у ролі спостерігачів, отож іноземці (крім моральної і логістичної підтримки протестувальників) загалом небагато мають тут що робити.
Чому поляків так порушило те, що відбувається в Україні? Складається на це принаймні кілька факторів, при чому, в кожній з груп (політики, журналісти, суспільство) домінує дещо інший.
На суспільному рівні важливу роль відіграє пам’ять про колишні «Креси». Львів, Поділля, Київ (так само, як Вільнюс і Гродно) – це географічні назви, які для багатьох поляків мають міфічне звучання. Не важливо, чи дід взагалі мав маєток над Прутом, або навіть якщо й мав, та продав його, а можливо, що більшовики в нього відібрали. Східні сусіди Польщі – це втрачена Аркадія. І тому всі новини, які приходять звідти, особливо хороші (що нас, поляків, хочуть там бачити й люблять, що не відвертаються від нас), сприймаються з приємністю.
Крім виміру історичної та особистої пам’яті, Україна має для поляків усе частіше конкретне обличчя. Це обличчя однокурсника або колеґ у роботі, українців, які прийняли групу польських туристів під час подорожі на схід, або «заробітчанки», що займається їхніми дітьми і домом. Ці контакти дозволяють полякам краще орієнтуватися в українській внутрішній ситуації і зрозуміти проблеми, з якими стикаються сусіди. Це породжує не занадто приємне для тих останніх почуття – гордість чи зверхність, але водночас і переконання про необхідність допомоги Україні.
Не найменше значення для політиків, мас-медіа та звичайних людей має й пам’ять про Помаранчеву революцію. Поляки вже тоді повірили в Україну і, хоч це парадоксально, вони й надалі хочуть у неї вірити, незважаючи на розчарування, які принесло правління «помаранчевих» сил. Думають так: тоді українцям вдалося, звичайно, з допомогою Польщі, поляків, польського президента, то чому ж тепер мало би бути інакше?
Політики, мабуть, менш емоційно підходять до справи. Політики керуються переважно якимсь інтересом – своїм і своєї країни (так, як вони це розуміють). Навіщо їдуть до Києва? У першу чергу, для того, щоб їх показали в телебаченні, щоб дати доказ того, що вони займаються питаннями, важливими для поляків. Не випадково лідер польської опозиції крокував поруч Віталія Кличка.
Польські політики усвідомлюють, що наближення України до ЄС буде корисним для Польщі. Польща перестане бути «граничною державою». Стабілізація України і поліпшення економічної ситуації означатиме більшу безпеку для Польщі, менший міґраційний тиск і менший ризик чергових українських «революцій».
В цьому контексті саміт Східного партнерства був провалом для Польщі, а принаймні для її правлячої команди. Ось Україна – бідна, слабка країна на Сході, не прийняла «щедрої» пропозиції Європейського Союзу. Цю квазі-образу з боку Віктора Януковича тепер хочуть стерти учасники Євромайдану. Польські політики можуть тільки зітхнути з полегшенням і поаплодувати.
Важливу роль відіграє тут російський фактор. Польща побоюється імперських амбіцій Російської Федерації і хоче їм протистояти. Важливим предметом спору є тут, звичайно, територія спільного сусідства (Україна, Молдова, а навіть Кавказ). Поляки завжди будуть мати симпатію до антиросійських політиків у цьому реґіоні, але також, як показує досвід, накопичений у період 2010–2013 рр., будуть водночас намагатися знайти порозуміння з політиками, які сприймаються як проросійські.
Цей бій з Росією має вимір геополітичний, раціональний, але й емоційний. Поляки (незважаючи на наявні автостереотипи) не завжди боролися «за нашу і вашу свободу». З іншого боку, вони з задоволенням підтримують тих, хто веде боротьбу з Росією і комунізмом (Чечня, Тибет). До цього слід додати поколіннєвий фактор – старше покоління було в «Солідарності», воювало з комуністами; молодшому залишилося зайняти місце в рядах мітинґувальників під Посольством України – чи то 2004 р., чи 2013-го.
До бочки меду треба однак додати й ложку дьогтю. Це – як часто буває у випадку Польщі та України – історія. Через півроку після роковин Волинських подій наявність на Майдані червоно-чорних прапорів, здається, не вражає поляків. Натомість жертвою антиупівської нагонки став несподівано Ярослав Качинський – за те, що зустрівся з Олегом Тягнибоком. Йому перепало від кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського і Яцека Курського з «Солідарної Польщі». Випадає тут погодитися з думкою Марека Сивця, який ствердив, що це дріб’язковість – лідера «Свободи» можна не любити, але це один з трьох лідерів опозиції, які ведуть боротьбу за європейський курс України. ■
