Якуб Логінов ■ ПОГЛЯДИ ■ №3, 2016-01-17
Одинадцята річниця – це, на перший погляд, не привід для якихось особливих спогадів чи святкування. Власне одинадцять років тому на київському Майдані перемагала Помаранчева революція, яка повернула в Україну демократію, свободу і надії на європейське майбутнє. Рік тому круглу десяту річницю цієї важливої події не помітив майже ніхто – вона збіглася з першою річницею Євромайдану. Революція гідності з її трагічними подіями і жертвами, здається, на довгі роки витіснить з пам’яті Помаранчеву революцію, яка в контексті майбутніх подій багатьом особам здається чимось зовсім неважливим.
Добре пам’ятаю ті холодні грудневі дні 2004 р. Для мене це була історична подія, яка в суттєвий спосіб вплинула на мій погляд на світ і моє формування як людини. Про Помаранчеву революцію останнім часом говорять дедалі частіше в неґативному контексті: як про таку «недореволюцію», подію що принесла тільки розчарування, а ще обійшлася без жертв, от і як же їй рівнятися з останнім Майданом. Я до неї ставлюся по-іншому. Саме з такої позиції я б хотів написати декілька слів на захист помаранчевого Майдану і пам’яті про нього. Чому Помаранчева революція заслуговує на нашу пам’ять і увагу?
По-перше, щодо розчарування «помаранчевими». Дійсно, не збулися тодішні мрії (трохи наївні) про те, що прийде Ющенко і зразу все стане чудово. Однак з перспективи часу можна сказати, що 2005–2010 рр. аж ніяк не були для України втраченими. Перш за все, це був час економічного зростання (закінченого 2009 р. зовнішніми чинниками – світовою кризою). Епоха, розпочата 1999 р. реформами прем’єра Віктора Ющенка, а закінчена в січні 2010 р. поверненням Януковича, посередині якої був Майдан – це було однозначно найкраще десятиліття в усій українській історії. Час, коли після радянської епохи та кризових і сумних 90-х рр. в Україні нарешті з’явилася нормальність, сякий-такий добробут. Досить згадати, як за цей час змінився Львів, Київ, Луцьк та багато інших українських міст. Переміни як у стані інфраструктури, так і в рівні життя, кар’єрних можливостей тощо за цей час дуже вражали.
Зміни найкраще видно на відстані. Мені про них усвідомили мої друзі з білоруського Мінська, коли я їх попросив порівняти період 2005–2010 рр. в Україні з їхньою країною. «Може, не все це відбивається в статистиках, але, на перший погляд, Україна за цей час змінилася на плюс не до впізнання. Українці 2003 р. жили набагато скромніше, ніж 2008 р. Відчувається, що Україна ці роки використала, особливо якщо взяти до уваги окремі міста, бізнес, ситуацію окремих сімей, тоді як у Білорусі в той час був маразм», – прояснював мені Зьміцер, ІТ-спеціаліст з Мінська. Я тоді часто зустрічався з білоруськими друзями у Львові, Києві та в Карпатах (вони – білоруськомовні, віком 25–35 років мешканці столиці, прихильники національного відродження і європейської інтеґрації, типовий середній клас). Для них візит в Україну в той час був ковтком свіжого повітря, свободи, нормальності, Європи. «Це правда, що „помаранчеві” розчарували, але нам би такі проблеми. Помаранчева революція уможливила те, що процеси трансформації українського суспільства й економіки до європейської моделі йшли далі своїм ходом, не спиняла їх жодна державна диктатура, як це сталося в Білорусі. Маю на увазі розвиток торгової економіки, зміну менталітету українців, викорінення „совка” і зрозумілої широко модернізації. „Помаранчеві” може не робили потрібних реформ, але дали простір для розвитку людської креативності, не перешкоджали їй, а на пострадянському просторі це був у той період радше виняток», – додає Юрась, спеціаліст з екологічної експертизи з Мінська.
Помаранчева революція – це також зміна відносин між Львовом і Києвом. Пам’ятаю, як ще 2003 р. між цими містами була недовіра, щоб не сказати – ворожість. Російськомовні, переважно кияни, зневажливо називали галичан «западенцями», нібито вони радикальні україномовні екстремісти, чужі, незрозумілі. Натомість львів’яни ставилися до киян, як до «дикої Орди зі Сходу», називали їх «москалями». Саме під час цих листопадових і грудневих днів 2004 р. Львів і Київ стали союзниками і друзями. Саме тоді кияни помітно стали переходити з російської на українську мову і побачили в галичанах однодумців. Ментальний поділ країни перейшов з лінії Збруча далеко на схід, а західна, центральна і північна Україна опинилася по одному боці того «прозахідного, проющенківського» боку умовного бар’єра, який тоді ділив Україну.
Ще 2003 р. я почувався крайнім чужинцем, коли говорив тоді українською мовою в російськомовному Києві. Кияни ставилися до того не дуже коректно, мовляв, «говори по-чєловєческі, по-рускі». Помаранчева революція раз і назавжди змінила в цьому плані все. Саме з того моменту українська мова у Києві сприймається нормально, з симпатією. До 2004 р. так не було, саме Майдан спричинив цю зміну.
І нарешті, саме Помаранчевій революції можемо подякувати за суттєве покращення польсько-українських відносин. Добре пам’ятаю 2002–2003 рр., коли я збирався (і поїхав) на студентський обмін до Києва, з якого і почалося моє знайомство з Україною. Польські знайомі, друзі, рідні стукалися в голову: куди ти їдеш, там небезпечно – начебто Україна – це якийсь третій світ, до того ж зовсім ворожа країна. Аж до листопада 2004 р. я зі своїми проукраїнськими поглядами навіть серед найближчих почувався як тотальний аутсайдер. Все змінилося буквально за два революційні місяці 2004 р. Саме тоді почалася в Польщі «мода на Україну» і симпатія до неї. Тоді вивчення поляками української мови перестало бути чимось дивним і незрозумілим, навпаки, стало модним. Власне на Помаранчевому Майдані українці побачили море польських прапорів, що й стало приводом для автентичного примирення і дружби.
Далі продовження того, що розпочалося 2004 р. Революція гідності була можлива також тому, що дев’ять років раніше відбувся помаранчевий Майдан. І хоч він тоді не приніс бажаних змін у вигляді реформ і євроінтеґрації, все ж започаткував і прискорив певні соціокультурні зміни, свідками яких ми є сьогодні, з Револю-цією гідності включно. ■
