Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №21 2016-05-22
В Ярославі у невеликому пункті навчання української мови кілька років поспіль просять про шкільну дошку вартістю 500 зл. Місцеве самоврядування з такою ж послідовністю говорить, що не спроможне виділити грошей. Видно, у Польщі 500 зл. є не на все і не для кожної дитини.
У масштабнішому пункті у Варшаві також не дістають більше, ніж на обов’язкову зарплату вчителеві і формальне функціонування. А хотілося б купити додаткові освітні матеріали і час від часу повести дітей на екскурсію. Українці тут не єдині. Більш-менш подібну ситуацію мають литовці, німці та білоруси. Це чотири «щасливі» спільноти з-поміж офіційних національних меншин, для яких держава розробила «Стратегію розвитку освіти». Співчувати іншим, що такого документа не мають, не треба. Зі стратегією чи без неї дійсність не змінюється, бо невирішені проблеми назрівають роками.
Саме функціонування стратегії було темою нещодавнього засідання Сеймової комісії нацменшин. Від імені останніх про неї говорили німці та українці, а державну сторону в дискусії, головним чином, представляв віце-міністр національної освіти Мацей Копець. Де пробігає лінія радикально відмінних оцінок, давно відомо. Це брак підручників, погана система фінансування, неефективна методична підтримка вчителів тощо. Про нюанси освіти меншин ми на шпальтах «НС» лише цього року писали кілька разів. Одна з головних проблем полягає в тому, що держава зі своєї сторони дає достатню кількість грошей, але їх одержувач – самоврядування – часто на освіту виділяє всього копійки (на це дозволяє правова система). Тому, меншини хочуть «ознакувати» гроші, які їм належаться для підтримки національного навчання. На засідання комісії прийшов представник Об’єднання польських міст. Говорив, що це не так, що самоврядування часто дає більше, ніж отримує з державного бюджету, що «ознакування» коштів буде шкідливе. Ось статистики, документи і тверді дані він чомусь забув принести. Сказав своє і пішов.
У ході засідання міністр Копець повідомив, що три університети вже висловили бажання розробити підручники для українців. Це добре – держава знову прореаґувала «миттєво», тобто через кільканадцять років після українських постулатів і закликів. Однак применшувати клопотання відомства не варто. У своїй блискучій ремарці міністр прямо сказав: «У міністерстві є гроші на фінансування, але воно не розробляє підручників». Блискучих моментів у виступі міністра було значно більше тоді, коли відповідав на голоси лідерів меншин. Присутні почули, що зауваження до фінансування освіти мають не тільки меншини, але й загалом освітяни у Польщі; вчителів-методистів бракує не лише до навчання німецької чи української, але й польської мови, математики, фізики; екскурсії залишаються в зоні мрій не тільки українців, але й більшості учнів польських шкіл; проблеми з відрядженнями і відпустками вчителів меншин, які хочуть їхати на курси, це не особливість, бо пану міністрові у його освітянській кар’єрі теж не завжди дозволяли підвищувати кваліфікації.
Міністр намалював реальну картину, але це не вирішує проблеми. Меншини знають, як усе виглядає, тому просять про зміни й ефективність, щоб державний гріш реально потрапляв туди, на що його призначено. Зрештою, вже кілька років тому навіть Найвища контрольна палата оцінила, що ті кошти треба тісніше пов’язати з виконуванням освітніх завдань нацменшин. До запровадження ефективнішої стежки підвищення кваліфікації вчителів закликав, у свою чергу, Комітет Міністрів Ради Європи. Пояснювати меншинам, що їх біль розділяє все суспільство, ніяк не виповнить тих рекомендацій.
Міністр кілька разів повторював, що зараз у Польщі в різних реґіонах тривають освітянські дебати, які завершаться у червні, а потім будуть конкретні рішення. І все ж, як відзначав голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима, немає жодних ґарантій, що десь у тих дискусіях виплинуть теми меншин. Тут варто відзначити, що правляча команда цього самого дня у Сеймі рп однозначно критично підсумовувала діяльність своїх попередників. Та чи хтось чув про промахи стосовно меншин? Мабуть, така свідомість перебування на недоглянутій окраїні лягла в основу пропозиції П. Тими щодо створення окремого форуму для аналізу освітянських стратегій нацменшин. Варто це робити широко і комплексно, бо проблеми повторюються в кожній з громад. Наприклад, про підручники говорив також експерт німецької освіти і представник цієї ж громади Ришард Каролькевич. За його словами, без низової ініціативи громади держава сама нічого не робить. Зараз державні службовці оцінюють один з німецьких підручників, але це не вони, а громада була ініціатором, знайшла авторів, домовилася з видавництвом тощо. У випадку німців, як і інших меншин, на рівні середньої школи радикально зменшується кількість учнів. У стратегії записано про дослідження цього явища, але досі воно не відбулося. Не без причини тут пригадано, що це державна сторона є автором стратегії. Чим ще такі документи «кульгаві» на основі німецького прикладу? Невизначеністю і розмиттям відповідальності. Це підтверджує ряд записів, які звучать так: «слід збагатити пропозицію», «існує потреба організувати», «повинно діяти», «при підтримці міністерства освіти», «при консультації з кураторіями», «будуть підтримували клопотання» тощо. Стратегія говорить так само про створення мережі шкіл чи садочків, але не вказує, хто мав би це зробити. Тому представник німецької спільноти висловив переконання, що стратегію варто було б написати наново, цього разу встановлюючи кілька реальних пріоритетів і визначаючи конкретних відповідальних за їх виконання. Варто, щоб серед остатніх головним чином буда держава з усім своїм могутнім апаратом, а не громадські структури.
Міністр М. Копець, хоч і є противником «ознакування» освітніх коштів, під час засідання все ж погоджувався з потребою уточнення механізму їх розподілу. Отже, варто мати надію, що державна сторона прислухається й до інших постулатів. Віра в те, що вони зникнуть у червні після завершення освітянської дебати, це, скоріш за все, опис стану духу віруючого, а не реальна можливість… ■
