Анна Вінницька ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-03-19
{mosimage}
Історія створення у Польщі пунктів навчання української мови, які до сьогодні залишаються найбільш поширеною і водночас застарілою формою навчання рідної мови, записана у двох постановах (№ II І-5232/52 від 4 липня 1952 р. та № S0 5-7630/52 від 15 вересня 1952 р.) тодішнього Міністерства освіти і виховання Польщі. Саме там поміщено перші директиви відносно організації навчання української мови у Польщі: навчання можна було організувати лише за згодою і на бажання батьків, а вчителями могли бути лише особи, які добре володіли українською мовою. Якраз ці умови актуальні й до сьогодні. Нині 75% загальної кількості українських учнів становлять діти, які українську мову вивчають саме у міжшкільних групах, натомість понад 40% наших дітей ніде не вивчають рідної мови, оскільки не мають такої можливості.
Непокоїть те, що помітно зменшується кількість учнів, які вивчають українську мову, та їхній рівень знання цієї мови. Українське шкільництво у Польщі вже багато років зустрічається і з кадровими проблемами – бракує вчителів української мови. Тому потрібно говорити про ці ж пункти навчання, у яких не лише навчають української мови: дуже часто вчитель – найчастіше жіночої статі (пояснення для тих, хто засумнівався у доцільності такої статті в “Криниці”) та учні є аніматорами культурного життя. Їхня роль неоціненна, натомість дуже часто залишаються вони в тіні. Сьогодні мова буде про пункт навчання української мови в Кошаліні, проте його проблеми можна віднести до більшості пунктів. Вчителька Віра Грицков’ян дуже відверто говорить про його проблеми, не приховує їх, навіть якщо це комусь буде не до вподоби.
Реальний стан
У Кошаліні сьогодні українську мову вивчає 28 дітей (з яких реґулярно приходить біля 15), хоча 1996 р., коли В. Грицков’ян тільки починала працювати, навчалося аж 88. На жаль, у дітей також набагато слабший рівень знання української мови, винесеного з хати. Видно тут певну послідовність.
– Тоді, коли я починала працювати, до домівки приходили діти, чиї батьки говорили вдома по-українськи. Натомість сьогоднішні батьки – це вже чергове покоління, а в їхніх хатах дуже рідко або й узагалі не вживається українська мова. Тому діти українську мову вивчають як чужу, з тою різницею, що працюють тільки і виключно на уроках української мови. Часом трапляється так, що дитина, яка не встигла на уроці дописати слово, на наступний урок приносить це ж недописане слово, – розказує В. Грицков’ян. Виникає з того, що більшість батьків не прив’язують уваги до навчання української мови, частина приводять дітей радше з обов’язку, натомість удома діти не працюють з матеріалом.
Кошалін нічим не відрізняється від інших місць, всюди ситуація з навчанням української мови подібна. Більшість учителів погодяться, що ще кілька років тому завданням вчителя було насамперед навчити дитину читати й писати по-українськи, натомість сьогодні вчитель повинен ще й навчити говорити рідною мовою. А коли розказувати про історію, географію, культуру, в тому числі і традицію, чи українську літературу? – запитують вчителі, бо ж вони зобов’язані реалізувати повну програму, а не лише вибрані елементи. Марко Сирник, відповідальний в ГУ ОУП за шкільництво, ще 2006 р. на сторінках “НС” заявив, що пункти – це архаїчна і дуже неефективна форма навчання, однак, як здається, єдина можлива у ситуації української громади та її розпорошення.
Що робити?
Вчителів з пунктів навчання не покидає думка, що вони все ж таки залишені наодинці. Кожен вчитель реалізує програму так, як хоче, оскільки насправді не проводиться контроль пунктів навчання. Єдиний справжній контроль – це контроль директора школи, якому підлягає даний пункт навчання (однак директор не говорить по-українськи), натомість єдиним пунктом віднесення є діти, які після закінчення навчання тут ідуть до української школи. Тільки тоді можна перевірити рівень навчання української мови в окремих пунктах. Однак не всі йдуть до українських шкіл. Тому, як мінімум, потрібні конференції для вчителів, які працюють у пунктах навчання, щоб вони могли перевірити свої знання та вміння, поспілкуватися між собою та обмінятися досвідом щодо програм та підручників, яких постійно бракує. […] бракує.
Останнім часом вчителі щораз голосніше заявляють, що вони переобтяжені культурною роботою, а повинні перш за все займатися навчанням.
– Хоч я з приємністю підготовляю з дітьми різноманітні художні програми, то все ж таки я втомлена тим. Не це повинно бути основним у моїй роботі. Крім того, я залишена наодинці – мені не допомагає ні музик, ні хореограф. Тому мрію, аби більше організовувалося зустрічей, на яких діти могли б інтеґруватися просто через забаву, а не оцінювалися постійно, – говорить В. Грицков’ян. – До того ж, у нас переважно організовуються мистецькі конкурси, де діти мають можливість розвивати свій сценічний або художній талант, однак бракує конкурсів, які перевіряли би знання дітей, винесені саме з уроків української мови. А від таких конкурсів була б тільки користь: вони б мобілізували вчителів концентруватися дійсно на навчальній програмі, був би це своєрідний контроль рівня пунктів навчання, а також корисне змагання між ними, – перераховує учителька.
Можливо, саме Кошалін придумає перший географічний або історичний конкурс для пунктів навчання, який буде іспитом знань також його вчителя? Однак В. Грицков’ян не боїться перевірки своїх знань.
Чи така праця може давати задоволення?
“Звичайно, що так. Діти – це моє життя і я б ні в якому разі не поміняла свою професію. Також ніколи не сумнівалася в доцільності навчання дітей української мови”, – не задумуючись каже В. Грицков’ян. Праця їй подобається, проте щораз важче переконати дітей вивчати українську мову. “На жаль, сьогодні не вистачить дітям сказати, що повинні вивчати українську, бо це їхня рідна мова. Тому, особливо старших, намагаюся переконати, що знання мови – це багатство, а твоя рідна мова – це подвійне багатство. Показую, що знання української може пригодитися також у професійному житті”, – каже В. Грицков’ян. І саме тому повинні ми створити добрі умови для праці вчителів, аби дбали вони перш за все про рівень навчання, а не про те, чи стоїть на сцені дерево і чи хатка збудована.
“Наше слово” №12, 22 березня 2009 року {moscomment}
