Степан Мігус ■ ПОГЛЯДИ ■ №3, 2015-01-18
«Гради» і «Буки», родом зі справжнього російського світу аґресії, виточив на передову отець Богдан Панчак після мого тексту, поєднаного з розмовою з допоміжним єпископом Перемисько-Варшавським УГКЦ о. Євгеном Поповичем. Розмова стосувалася, в основному, наслідків праці Перемиського синоду і його результатів.
Кожний має право висловити свою думку. Я не маю нічого проти того, що отець Б. Панчак мріє про сучасний григоріанський календар в УГКЦ. Однак з цього приводу не повинен нікого ображати, приводячи арґументи з «руського міра», а навіть комунізму. Він образив не стільки мене, як тисячі українців, які залишилися вірними традиціям своїх предків з древніх часів. Оця вірність і зберегла їх, а заодно Церкву (бо ж вона – це люди) від знищення й у найважчі комуністичні часи. Прошу лише згадати хоча б отця митрата Мирослава Ріпецького та Хшаново і тисячі греко-католиків, які протягом найчорніших десяти років їздили з найвіддаленіших кутків Польщі під Елк вінчатися, хрестити дітей, помолитися на Різдво і Великдень. Все, завдяки вірності своїй Церкві та її традиціям, на зламі минулого і початку теперішнього сторіччя, руками греко-католицьких громад побудовано, а чи відновлено десятки храмів, і зростають нові. Дивувалися цій жертовності, упертості і відданості своїй Церкві римо-католики, а латинський клір… заохочував іти до костела, бо «to wszystko jedno», бо «Bóg zrozumie».
А це ж були часи, коли Церква від злочинного вигнання українців з їх земель до змін устрою в Польщі, а також до розпаду СРСР, була практично нелеґальною. Хочу нагадати, що половина делеґатів другого Перемиського собору оповілася за вірністю юліанському календареві, коли йдеться про свята. Нині ж від священика доводиться чути, що греко-католикам треба прямувати до спільної цивілізованої Європи, тож і до визнавання григоріанського календаря. Отця Б. Панчака дуже дивує, що «поза всякими сумнівами, від інтеліґентних людей чуєш, що вірність юліанському календареві має вирішальне значення для збереження української тотожності». Це не вірність цьому чи іншому календареві, але вірність накопичуваним століттями традиціям і звичаям. Кожний народ, а й такі структури, як його Церкви, якщо знехтують минулим, традиціями, випрацюваними сотнями років звичаями, матимуть не надто оптимістичне майбутнє, якщо матимуть його взагалі.
Звичайно, що треба рухатися вперед, разом з цивілізацією. Але чи некритичний хід уперед без озирання на надбання – це не колосальна помилка, особливо, коли йдеться про нашу паству, розсіяну по Польщі? Хто був у Західній Європі і відвідував храми, бачив, скільки в них людей. Ми ризикуємо втратити не лише церкви, а Церква вірян, але й мову і свою культуру, значить все те, що зцілює нас, як український народ, як єдину церковну громаду. У найважчі часи комунізму, коли треба було відваги, щоб признатися до свого українства, своєї Церкви, нікому свідомому навіть не приходило до голови, щоб домагатися перенесення свят на новий григоріанський лад. Нині, коли живемо у зовсім іншому, більш відкритому демократичному світі, раптом виявляється, що те, що нас об’єднувало тоді, нині розділяє, бо, мовляв, треба брати відпустку, бо більшість святкує раніше, а тоді настрій більш святковий, бо що це за різниця…
Отак, нехтуючи традиціями, «цокаючи», доходимо до того, що нам щораз частіше доводиться чути, що українцем можна бути, не знаючи рідної мови. Це чути і в наших Церквах. Отже, нам менше треба захоплюватися «євроремонтом», асфальтовими шляхами Європи, а більше шукати доріг до умів українців, переконувати нашу громаду, зокрема тут, на чужині, наскільки важливою є вірність своїй Батьківщині, Церкві і мові свого народу.
Читаючи текст о. Б. Панчака, виникає враження, що єдиний наш шлях – разом з католицькою латинською церквою, а не свій, окремий, як досі. Але ж варто повчитися і від Грузинської, Вірменської, Єрусалимської, Сербської церков. Традиційно, по-своєму відзначають свята і десятки інших народів, а живуть за загально визнаним календарем папи Григорія, і колізії в них немає. Не обов’язково треба теж бачити в усьому, з одного боку, «русскій мір», а, з іншого, лише доблесті європейської цивілізації, яка не у всьому така добра, якби хотілося.
Я б на місці отця Б. Панчака не страхав усіх тих, хто тримається традицій своїх предків, застряглими в 46 році до Різдва Христового, бо ж оці століттями збагачувані традиції досі дозволяли нам залишатися і українцями, і греко-католиками. Зрештою, УГКЦ в Україні далі визнає «старий» юліанський календар, і ніякий це не шпагат, а поєднання сучасного (григоріанський календар) з одвічною традицією (юліанський календар). То чому декому, незважаючи на материкову Церкву, спішити поперед батька в пекло, зовсім не звертаючи уваги на загрози, які можуть чекати вірян. ■
