Петро Тима ■ ПОДІЇ ■ 2008-10-09

У квітні 2009 р. заплановано проведення VI з’їзду Об’єднання українців у Польщі. Зараз на рівні гуртків проводяться звітно-виборчі збори, до кінця цього року повинні пройти конференції відділів.

Загалом, розглядаючи стан організації, зовнішні чинники та ви-клики, перед якими стоїть Об’єднання, слід почати серйозну внутрішню дискусію на тему майбуття. До І з’їзду організації Мирослав Чех у статті “Чи і чому потрібна нам нова (і яка) організація?” (“Наше слово”, № 1 від 7.01.1990) розробив схему переходу від УСКТ до ОУП та виклав проблеми діяльності організації в умовах демократичної держави.
Зараз організація знаходиться, щоправда, у менш складному періоді, проте помітні тенденції (і всередині, і назовні), які показують, що для дальшого функціонування потрібний серйозний задум і деякі зміни. Ще до з’їзду повинна пройти внутрішня дискусія під гаслом: куди далі?

Що маємо?
Попри серйозні проблеми на початку 2006 р. (передчасна смерть тодішнього голови М. Кертичака, проблеми, які виникли внаслідок затяжного контролю з боку МВСіА та фінансової заборгованості за перемиський “Народний дім”), нам удалося зберегти основний кістяк структур та дієздатність організації – проводити заходи, згідно з термінами й законами.

Окрім скандальної ситуації навколо нововідкритого гуртка в Ряшеві, не було інших драматичних подій, що становили б загрозу для всієї організації. Завдяки роботі реґіональних структур (гуртків, відділів), діяльності активу, Головної управи (допомоги працівників ТОВ “Тирса”) та завдяки багатьом важливим заходам ОУП стало помітним елементом неурядового сектора. Особливо там, де діють сильні відділи – на Вармії та Мазурах, Прикарпатті (а точніше в Перемишлі), частково у Західнопоморському воєвідстві – видно і щоденну роботу, і багато різноманітних культурних починань.
В Ельблонзі, Кошаліні, Ґіжицьку та Вроцлаві проходять дуже важливі заходи, адресовані дітям. Активність у реґіонах несе із собою також збільшення фінансових можливостей (сеймики виділяють окремо гроші на культурну діяльність меншин). У Щецині та Ґіжицьку відділи провели успішно ремонти в будинках, власником яких є ОУП. У 2008 р. ОУП викупило на власність будинок у Зеленій Горі.
Об’єднання стало організатором заходів, почесний патронат яким не побоюються давати найвищі державні посадовці – від президентів країн до маршалків воєвідств. Частина відділів і гуртків ОУП виступає посередником у контактах польських самоуправ із українськими партнерами (містами та областями). Завдяки цій співпраці культурні заходи, організовані ОУП в різних містах Польщі, збагатилися пропозиціями, стали цікавішими, а польські середовища відкрилися на співпрацю з Україною. Співробітництво культурних установ, зокрема театрів з Ольштина й Ельблонґа з українськими театрами в Тернополі, Луцьку чи Львові – це не єдині конкретні докази того, що структури організації можуть відігравати важливу рушійну роль в українсько польських контактах. Непогано співпрацюють структури ОУП у центрі та реґіонах з іншими українськими структурами та організаціями різних меншин. Це чималі досягнення, які будуються на вмінні керівників різних рівнів ОУП співпрацювати з партнерами та на відкритості на нові віяння.
Попри помітні досягнення, треба зауважити, що йдуть процеси, які не можуть не тривожити. По перше – це завмирання частини міських гуртків, проблеми з формуванням управ (відсутність бажання очолити гуртки та відділи), старіння кадрів, перевтома окремих активістів. Ситуація, яка мала місце кілька років тому в краківському, варшавському та інших гуртках, не надихає оптимізмом. Загалом, не в одному осередку виникають серйозні проблеми з залученням нових людей. У деяких гуртках помітна недостатня відкритість на нові форми роботи, схильність до надмірної автономізації дій (немає зацікавлення подіями і співпрацею з іншими клітинами організації). Від початку існування організації по-різному виглядає співпраця т.зв. терену з ГУ. Знизу ставляться закиди, що замало грошей іде в терен, що в терені потрібні штати, що на реґіональних заходах занадто рідко присутні члени ГУ (а точніше – голова). Управа, у свою чергу, не один раз ставала перед проблемами, які б і не таку організацію переросли, наприклад, банальна, здавалося б, справа – вчасне надходження основних документів (фінансових звітів, інформації), відсутність часу на пошуки нових форм роботи. Частина членів (а навіть голів) не розуміє, що провал одного заходу (терміну розрахунку) ставить під загрозу всю організацію. Усе частіше з різних боків іде інформація: “Люди не хочуть працювати на громадських засадах, нема кому робити”, а голови з терену також мають свої рації: “Лю-ди роблять це суспільно, отже не можна їх примушувати”. Ці нібито дрібниці унаочнюють, що організація занадто часто тупцює на місці, а просування вперед відбувається зусиллями відносно невеликої команди людей. Питання: як довго одні й ті самі люди будуть працювати за дві-три особи, як довго вистачить їм переконання та сил? У частині структур ОУП організаційні проблеми існували лише тимчасово (наприклад, покращилася тепер співпраця ГУ з відділами в Перемишлі, Лігниці та Щецині).
На рівні ГУ видно також серйозні проблеми. Від 2005 р. вже третій раз змінився бухгалтер. Кількість документів, труднощі з терміновістю, співпрацею з тереном для частини виявляються понад сили. Різноманітність справ, з якими треба ознайомитися, вимагала б збільшення штатного складу, проте на рівні Головної ради ця тема залишається поза увагою. Коли навіть є розуміння потреби поповнення штатного складу, то нема поважної розмови про джерела фінансування. Члени ГУ залишаються самі з проблемами, деякі з них або їм не під силу, або їхнє вирішення не було в компетенції цього органу. Функціонування в сучасних умовах вимагає активності з боку ОУП на різних рівнях, у тому числі й юридичному. Підготовка офіційних фінансових та інших документів, скарг чи рапортів, позовів до польських і міжнародних органів вимагає фахових кадрів та більш заавансованої координаційної роботи.

Зовнішній фактор або перед чим нам не втекти?
Перехід меншинних організацій 2005 р. з під опіки Міністерства культури до МВСіА (а також вимоги закону про публічні фінанси) поставив ОУП перед новими проблемами. Зростають формальні вимоги відносно підготовки заяв на ґранти, принципів, за якими відбуваються розрахунки, виснажливі контролі та кількамісячні запізнення з передаванням коштів (2007 р. перші гроші вплинули у квітні, 2008 – у березні), що змусило зосередити більше сил на цьому відтинку. Загальне ставлення в період правління ПіС – схильність до надмірного контролю, розбудова бюрократичних процедур, навіть спроби залякування меншин не впливали добре на роботу організації. Проблема фінансової заборгованості і загалом затягування різними чинниками вирішення проблеми повернення “Народного дому” показали, що ОУП (навіть коли не хоче) мусить брати до уваги опір матерії – спротив державних і самоврядних структур.
Говорячи про специфіку роботи ОУП, слід згадати про різне ставлення до наших проблем та постулатів в окремих реґіонах. Донедавна лише на Вармії та Мазурах передбачувалися на рівні воєвідського самоврядування кошти на культуру меншин, лише тут і в Західнопоморському воєвідстві були методисти української мови. Попри запис у законі про меншини, де говориться про дії держави, що мають сприяти розвиткові та збереженню культури національних меншин, “досі про ніякий розвиток (з огляду на обмежені фінанси, загальне ставлення більшості суспільства) не може бути мови, ідеться лише про збереження майнового стану”, як сказав на одному з засідань голова ОЛ С. Гладик (підкреслення – П. Т.). Про це свідчить щоденна практика відносин з МСВіА в 2006-2007 рр.
На неґативні явища в політиці держави відносно меншин (свідками яких ми були від 2006 р.) ОУП прореаґувало Альтернативним рапортом до Ради Європи, підготовленим спільно з іншими українськими структурами; численними зверненнями до сеймової Комісії нацменшин, Бюро омбудсмена, депутатів. Спільні з іншими меншинами заяви, активність у Комісії уряду та національних меншин, сеймової Комісії меншин – це форми захисту надбань нашої громади. Існували загрози для україномовних теле- та радіопередач, у деяких воєвідствах не виконувалося положення закону про меншини (питання про уповноважених, не розв’язувалися конкретні справи, такі як упорядкування місць пам’яті, фондів для шкільництва тощо). У деяких реґіонах постійною проблемою було фінансування культурних проектів. Наші дії – надалі залежать від політики держави (точніше МВСіА), яка вирішує, що є для нас пріоритетом (при оцінці наших заяв на ґранти).
Не сприяла зміцненню організації і політика Києва стосовно українців за кордоном. Уряд В. Януковича у 2007 р. призупинив програму ґрантів для діаспорних організацій. Забракло державних коштів і волі продовження процесу відновлення місць української національної пам’яті на території Польщі (у польсько-українському протоколі записано 40 таких місць). Ситуацію намагається рятувати винятковою активністю посол О. Моцик та МЗС України, проте й надалі фінансова допомога з боку України – це лише елемент, а не головний фактор нашого організаційного функціонування. Деякі позитивні дії і спроби допомогти мали місце на рівні західноукраїнських областей, районів та міст, але домінувала радше спонтанність і випадковість, а не цілеспрямована діяльність чи бажання встановлення партнерської співпраці.

Чого нам сподіватися від держави?
На державу слід тиснути, щоб вона, прикриваючись децентралізацією, не залишала нас самих із проблемами, які нам часто не під силу розв’язати, як наприклад згадана вже проблема шкільництва, культурних та освітніх проектів. Коли мова про постулати – є ще за що змагатися: зміна некорисного закону про вибори, який не дає нам шансів мати свого представника в парламенті, кшталт закону про реприватизацію й закону про меншини (як показує практика, закон – це одне, а життя – зовсім інше). Ми повинні вміти конкретно формулювати вимоги і постулати перед владою Польщі та України, вимагати дотримання законів. Однак, щоб про це все серйозно говорити, потрібна сильна структура організації, активні, підготовлені лідери й чітко сформульовані, продумані пріоритети. Чи вони, оці елементи, у нас є – покаже дискусія перед з’їздом і сам з’їзд.

Суспільна чи кадрова? Сильна загальнопольська чи роздрібнена?
В ОУП з’являються відцентрові тенденції, частина членів лиш удає, що діє в рамках організації, виникають явні або приховані пропозиції “відокремлення від Варшави, фінансової самостійності й незалежності від ОУП” (на рівні частини відділів чи, наприклад, редакції “Нашого слова”). У випадку деяких культурних заходів досить неоднозначно виглядає розуміння, кому у першу чергу вони адресовані, є проблеми з дбанням про безпеку глядачів, з цікавими програмами, виникає питання, яку користь від даного почину має організація. Не завжди є розуміння, що під час підготовки заявок на ґранти треба “трішки напрацюватися”, а не лише ставити вимоги. У випадку проблем часто проявляється байдужість і думка, що їх має розв’язати якийсь міфічний “центр” (без огляду на описані вище об’єктивні перешкоди).
У конфронтації з зовнішніми факторами та кадровою кризою, яка помітна на деяких щаблях організації, основні керівні статутні органи – з’їзд, ГР, ГУ (а точніше – конкретні живі люди) мусять взяти на себе формулювання відповіді на запитання: “Які головні напрямки роботи? Як має відбуватися оновлення кадрів? Де знайти фонди для оплати працівників?”. Що проблема серйозна й не видумана, сиґналізують, наприклад, голови гуртків. Ось у деяких містах (Вроцлав) є можливість отримати гроші з бюджету міста, реалізувати цікаві проекти, але, як одного разу заявив голова гуртка Ігор Саламон, “часто немає кому”. Що проблема назріває, показує відмова від організування 2008 р. заходів у Ґлембоцьку та Кальникові. У частині реґіонів структури не шукають коштів на рівні воєвідських сеймиків, а в інших (напр. Любуському) – заяви відкидаються. В деяких осередках із традиціями (напр. Краків) молоді українці включаються в організування неукраїнських заходів і свідомо не залучаються до праці місцевої структури ОУП. Чому так діється? Про такі явища і їхні причини якось не вміємо вести публічно дебати, а суть справи часто приховується за спиною домислів,
недомовок, образ, поговорів.
Вимоги щодо роботи громадських організацій зростають. Отже, треба поставити питання, чи організація повинна зберегти дотеперішню структуру, яка творилася у 90-ті рр., чи розпочати продуману реорганізацію? Досвід інших організацій (у тому числі й українських, таких як Спілка юристів чи Українське історичне товариство) показує, що попри ентузіазм членів, їхню активність, без штатного забезпечення і грошей нема можливості ведення цілорічної праці в загальнопольському масштабі. Одне – влаштувати якийсь захід, інше – підготовляти проекти, брати участь у засіданнях і роботі органів, які займаються національною проблематикою, залучатися до міжнародних проектів української діаспори та структур, які займаються проблемами прав меншин. Без бюро, на громадських засадах можливі лише деякі форми активності. Водночас у ситуації фінансування меншин неможливе також інше – повна професіоналізація культурної та освітньої роботи. Без залучення громади на усіх рівнях організація приречена на згортання структур та обмеження форм присутності.
Якщо культурою т.зв. більшості займаються численні установи (фінансовані з бюджету держави або самоуправ різних рівнів), то культурою меншин – любителі і переважно на громадських засадах. Уряд Дональда Туска дещо змінив підхід до справ меншин. Міністр Т. Семоняк на місце диктату, характерного для 2005-2008 років, відновив діалог із представниками меншин щодо процедури надавання ґрантів, розрахунків; існують спроби розв’язати тупикову ситуацію з “Народним домом”. Проте слід мати ясність – аж так багато не зміниться, процедури будуть і надалі щораз складнішими, вимагатимуть від усіх структур терміновості у процесі передачі звітів та підготовки документів.
Щоб знайти вихід із такої ситуації, ГР та з’їзд організації мусять серйозно зайнятися цією темою. Стара схема в багатьох місцях вичерпується. Втеча від проблем, зведення всього до схеми “вони у Варшаві на штатах – хай думають” – це не відповідь. Сильний натиск на культурні заходи (концерти, дні культури, фестивалі) при старінні членів, відсутності в структурах нових людей, відплив досвідчених лідерів, ставлять майбуття організації під серйозну загрозу.

Напрямки для організації або чи ми вже на роздоріжжі?
Представники громади, які будуть делеґатами VI з’їзду ОУП, повинні, на мою думку, пробувати знайти відповідь на запитання: “Куди далі має йти ОУП?”. Чи продовжувати як головний культурний напрямок (у тому численні концерти), чи, наприклад, шукати вихід на громадян України, яких щораз більше в Польщі (вони шукають допомоги в різних справах – леґалізації перебування, навчання дітей мови, забезпечення культурних потреб)? Постає також питання про свідоме збільшення діяльності, що притягатиме до ОУП не лише споживачів глядачів, але й активних громадян.
У деяких реґіонах з’являється конкуренція для ОУП. Українські культурні заходи організовують самоврядні установи, виникають нові українські територіальні організації, які не лише пропаґуватимуть українську культуру, але конкуруватимуть за фонди. Водночас ці організації ніяк не зацікавлені відстоюванням прав українців у загальнопольському масштабі, справами українських громад в інших реґіонах. Не чужі такі ідеї і деяким локальним активістам нашої організації, які не хочуть ні звітувати, ні нести відповідальність за всю організацію, їх тільки цікавить “своє” – свій культурний захід, своя домівка…
Омолодження організації, зміна форм діяльності та вихід до громадян України – це повинні бути стовпи, на яких будуватиметься нове обличчя ОУП. Нам треба менше концертів, а більше освітніх форм праці, залучення нових людей. Потрібно менше партикуляризму (з притаманними поділами на ми – вони, “варшавка” – реґіони, видавець – тижневик), а більше консолідації. Маємо потенціал, але не до кінця його використовуємо.
Ми повинні відкинути ілюзію, що нам хтось щось дасть. Нам треба розраховувати перш за все на себе. Кроком уперед може бути розвиток центрів української культури (на базі міцних відділів ОУП у Щецині, Ольштині, Перемишлі, Зеленій Горі). Засновником могло б бути ОУП: база, тобто домівки й людські ресурси, є також можливість здобувати кошти на місцевому рівні (де-не-де з’являється вихід на спонсорів). Перед новим керів ництвом організації стоятиме проблема розробки юридичної форми й підготовки кадрів. Зміцнення осередків із чіткою настановою на збереження цілісності організації – це один зі способів зупинення кризових тенденцій. Інший – краще використовувати те, що є: потенціал видавництва “Тирса”, тижневика “Наше слово”, працівників у реґіонах, волонтерів. У деяких містах прекрасні результати дає співпраця з консулами.

Кінцеві висновки
У кризовій ситуації може з’явитися дилема: “Чи утримувати неефективні структури? Чи зосередити всю енергію, наприклад, на п’яти відділах (і тих гуртках), де є люди, готові взяти на себе зобов’язання, або на кількох великих заходах? А тих реґіонів, де нема зацікавлення й людських ресурсів, не брати до уваги”. Такі питання треба нам поставити, щоб бути мудрими наперед, а не після. Чи, кому й наскільки потрібна організація у кризі – виявиться після того, як ми всі прореаґуємо на поставлені тут проблеми. Відповіддю буде наша активність під час виборчої кампанії, підготовки до з’їзду і, на завершення, вибори. Відсутність дискусій, пропозицій і роздумів над ситуацією закінчиться тим, що не лише на рівні гуртків чи відділів, але і в ГУ буде проблема з людьми, й надалі готовими працювати в організації. Таке раціональне побоювання відноситься до формування складу ГР, ГУ і на кінець – виборів голови нашої організації.

(Повний текст читайте на сайті www.oup.ukraina.com.pl)

“Наше слово” №41, 12 жовтня 2008 року {moscomment}

Поділитися: