Ярослав Машлюх ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-06-24
{mosimage}
Народилася пані Анна 1958 р. в селі Можджанах на півночі Польщі в сім’ї переселенців Гринів – жертв акції “Вісла”. Її батько – родом із села Мокрого на Підкарпатті, мати – з Томашівського повіту (с. Журавці). Батьки Анни були ще малі, коли мусили залишити рідні села, тож усе, що пані Анна згадує про виселення, побудоване на основі розповідей її діда Адама – це він гуртував вечорами біля себе дітей, вчив їх молитви і розповідав про своє життя. Так насправді, він ніколи не пристосувався до нового місця, усім своїм єством залишився в Мокрому. Своїй онуці прищепив незвичайну й безмежну любов до села, яке згодом стало її рідним.
Дід ще перед народженням Анни повертався на Підкарпаття, але йому там не дозволили залишитися, мусив знову вернутися назад, на північ Польщі. Треба було погодитися з долею й зуміти далі жити на новій землі. Проте ніколи не забув свого рідного краю.
І змалку, і пізніше, вже будучи молодою дівчиною, Анна завжди уважно слухала дідових споминів про Мокре, яке залишилося на другому кінці Польщі. У тих натхненних розповідях бриніла велика туга за рідним селом, за батьківщиною, але водночас у них відчувалася якась підсвідома радість і щира любов до маленького села над річкою Ославою.
Онучка завжди була вірним слухачем і ті слова западали їй просто в серце, а в уяві поставала дивовижна картина: омріяна країна з запашними черешнями, де буйно цвіте тернина, а вечорами чути спів селян, які повертаються з поля після важкої праці. Дід вводив Анну у світ свого минулого з таким запалом, що вона повірила в той “рай на землі” і вирішила переселитися до Мокрого. Незважаючи на свій дуже молодий вік, це рішення здійснила.
Юні літа Анна згадує добре. Вона виховувалася в такій родині, у такому середовищі людей, для яких найважливішими цінностями були рідна мова, культура й церква, – усе те, що формує майбутнє людини, зміцнює її почуття власної вартості та національну свідомість. Вдома говорили українською мовою, святкували згідно зі східним обрядом, не занедбували й зберегли власну самосвідомість. Проте не було в цьому нічого незвичайного – таку поведінку в Анниній сім’ї сприймали як щось цілком натуральне. Бути справжнім українцем означало просто бути собою, не зректися свого походження. І вона не соромилася свого. Зустрічалася з друзями, щоб спільно поспівати, побути у своєму середовищі, не забути рідної мови. Почуття приналежності до українського народу викликало потребу активно існувати в українському суспільстві. Молода Анна дуже любила співати, багатьох пісень навчила її ще мама. Але репертуар доповнювався іншими піснями, які дівчина здобувала з різних джерел. Деякі з них вона записала на концерті в Круклянках, куди приїхав з виступом для української громади ансамбль, з яким пізніше переплелася її доля. Це був ансамбль пісні і танцю “Ослав’яни” з Мокрого…
Ще в шкільні роки Анна та її подружка Ірина Михалик серйозно думали про те, щоб переселитися на Підкарпаття. Ця ідея дозрівала поволі, але неодмінно мала здійснитися. Коли Анні було 22 роки, вона приїхала до Мокрого. Захоплена горами й самим місцем, дівчина вирішила, що тут залишиться. Спочатку мешкала у своєї тітки Катерини Білас. Потім, долаючи бюрократичні процедури, почала клопотатися про помешкання в Репеді. Хоч тогочасна влада не занадто сприяла тим, хто повертався на рідні землі, й узагалі нащадкам “переселенців”, то все ж таки Анні вдалося подолати всі труднощі й почати жити в новому місці – в омріяному Мокрому. Вона відразу записалася до ансамблю “Ослав’яни” і стала активним членом УСКТ, приєднувалася до організування забав, зустрічей, концертів. У Мокрому знайшла і свою любов – Михайла, вийшла за нього заміж, а згодом вони спільно стали виховувати дітей.
Своїм дітям від самого початку молода матір старалася пояснювати, у чому полягає суть українства. Перш за все – це означало мати почуття власної гідності, розуміти те, що бути українцем не є чимось поганим, а навпаки, це означає бути повновартісною людиною, яка розуміє й цінує, ким вона є. Було почуття штучності, якщо вдома вживалася інша мова, ніж українська. Ніхто не приховував свого походження. Своїх п’ятеро дітей Анна навчила так, що вони завжди можуть прийти до неї, коли будуть потребувати допомоги чи поради. Переживала за кожного з них і, як справжня мати, жила їхніми сумними й радісними хвилинами.
Анна Мельник завжди була активною, перебувала серед людей і діяла. Так залишилося й до сьогодні: вона далі з великим натхненням допомагає в суспільно-культурній праці Об’єднання українців у Польщі, гуртка в Мокрому, є членом гуртка сільських господинь. А віднедавна стала солтисом села Мокрого. У неї – багато справ, які намагається поєднати зі своїм приватним життям та сімейними обов’язками. Це – нелегка річ, яка, проте, дає їй задоволення. Разом з іншими жінками проводить вільний час далеко від домашніх занять: вони співають, демонструють свої кулінарні здібності, розважаються.
Девіз Анни Мельник як солтиса: “Зробити все, щоб нам жилося краще”. Вона має надію, що їй вдасться здійснити декілька задумів стосовно села: щоб Мокре виглядало ще краще, щоб підвищувався його суспільний та культурний ранґ, щоб люди хотіли сюди приїжджати. Однією з мрій пані Анни є те, щоб почав розвиватися в нас зелений туризм. Проте вона передусім бажає, щоб усі нащадки мешканців Мокрого, які були виселені чи просто пороз’їжджалися по світах, могли приїхати й побачити те Мокре, яке вона запам’ятала зі спогадів свого діда.
“Наше слово” №26, 27 червня 2010 року {moscomment}
