(ак-б) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №14, 2013-04-07
«Залізнична станція Красне–Буськ. Розповіді переселених жінок», проект Фундації «Добра воля» (Краків, Польща) у співпраці з Жіночим фондом (Краків, Польща), Міжнародною школою рівних можливостей (Київ, Україна), Jugenderk der AWO Württemberg (Штутґард, Німеччина), MONAliesA e.V. (Ляйпциґ, Німеччина), 2012. 65 хв.
«Залізнична станція Красне–Буськ. Розповіді переселених жінок» – це назва нотації, яку зареєструвала група активісток жіночих організацій з Польщі, України й Німеччини. Одночасно це продовження проекту 2010 р. «Югов – пам’ять і забування». Ідеєю реалізаторок є реєстрація і збереження спогадів жінок, яких події Другої світової війни вирвали з рідних міст і перенесли в чужі сторони.
Героїні першої частини жили в маленькому містечку Югов, що поруч Валбжиха. Як кажуть демографи, після війни в Югові відбулася повна заміна населення. На місце німців приїхали поляки з України, Центральної Польщі і Франції. Кожен – із власним багажем досвідів, травм і упереджень. І ця завантажена пам’ять до сьогодні викликає привиди, з якими важко боротися, бо вони дуже міцно пов’язані саме з емоційною сферою людського існування.
Друга частина проекту була знята в Україні, а його героїнями стали жінки-переселенки з Польщі. Важко назвати це фільмом – це радше нотація, тобто суха реєстрація спогадів людей. Перед кількома старенькими жінками просто була поставлена камера, якою записували їхні розповіді лише в одному, незмінному плані. Режисерське керування обмежувалося до відбору матеріалу та його монтажу.
Перша сцена відразу вводить нас у контекст історії. Героїня піднімається зі свого місця – певно, єдина: бо решта жінок сидять майже нерухомо, найчастіше на своїх ліжках чи диванах, часом перед хатою. Але перше інтерв’ю починається з руху. Отже, жінка підноситься й починає телефонну розмову. «Тут немає нічого політичного», – каже якійсь іншій і пояснює, що роблять в її хаті жінки з камерою.
Нотацію поділено на розділи, які хронологічно порядкують спогади. На початку частина під заголовком «Перед війною» показує нам повний гармонії світ, майже ідилічний. Жінки розповідають про мирне співіснування поляків і українців. «Але ми не маємо різниці, чи поляки, чи українці, то все одно», – оголошують вони. Чим довше слухаємо їхніх слів, тим більше вони нам здаються немовби не з цього світу. І вже самі не знаємо: чи то над нашим розумінням минулого тяжіє ускладнений досвід Другої світової війни, чи то їхня туга за молодістю малює райські картини минулого. Пізніше емоції дедалі більше наростають. Разом із героїнями ми проходимо через війну й переселення, які виявляються для них більш болісними, ніж сама війна. В руках майже всіх жінок з’являється реквізит – носовичок. Одна з другою навперейми розповідають про вигнання, голод, репресії, смерть найближчих, приниження, перспективу Сибіру… Але, певно, найцікавіше – бо цілком контрастне, – питання реалізаторки ставлять наприкінці нотації. Це питання про любов. І відповіді на нього найбільш вражають: «Яка любов?! Жити ся хотіло, а не любитися», «Був, який був…», «Не було часу ся любувати».
І ще одне питання: «Чи хотіли би повернутися в Польщу?». Найчастіше ні, бо цілий їхній світ тепер в Україні. Крім цього, не мають куди і до кого повертатися. Часом хотіли би просто відвідати рідні краї, але вже мають дедалі менше сил на такі подорожі…
