Як виявляється, не зовсім: прикордонні та митні служби двох країн вирішили під час чемпіонату таки запровадити всі ті довгоочікувані полегшення (наприклад, спільні контролі), завдяки яким кордон справді можна буде перетнути швидко й безболісно. Але… так буде лише протягом кількох тижнів тривання чемпіонату: а потім усе має повернутися на старі місця – від спільних польсько-українських перевірок відмовляться, а замість спрощених (читай: звичайних) процедур знов з’являться ті всі папірчики й талончики. Разом з тим – величезні черги, корупція і контрабанда, до яких ми вже так звикли.
Варто зауважити, що все не так мало бути. На самому початку 2007 р. польський уряд у згоді з Києвом опрацював програму будівництва восьми нових пунктів пропуску, які задумували відкрити до Євро 2012. Мали теж з’явитися нові дороги й інша прикордонна інфраструктура. Крім того, тодішні плани передбачали, що до 2012 р. в усіх нових та модернізованих об’єктах буде запроваджено спільні польсько-українські прикордонні та митні контролі (поки що вони функціонують тільки в Коростенку і Зосині). Поступово такі спільні перевірки мали бути введені також у всіх пунктах пропуску, наприклад, у Медиці-Шегинях та Гребенному-Раві-Руській.

Що важливо, ті плани були досить реальними, адже п’ять років цілком достатньо для того, щоб побудувати й відкрити вісім пунктів пропуску, модернізувати більшість чинних та запровадити всі необхідні правові зміни. Нові термінали, звісно, коштують, однак на інші інвестиції (модернізація доріг чи аеропортів) Польща та Україна якось знайшли гроші. Зрештою, того ж таки 2007 р. чиновники наводили цілком конкретні приклади юридичних актів і процедур, які треба буде змінити при цій нагоді. Ішлося насамперед про гармонізацію інформаційної бази польських та українських митних служб: так, щоб митну декларацію складати тільки раз. Це, зрештою, було б досить успішним ударом по корупції, оскільки польські та українські митники дивилися б собі взаємно на руки, тому дати і взяти хабара було б значно складніше.
Крім того, польське Міністерство внутрішніх справ і адміністрації декларувало того ж 2007 р., що Варшава звернеться до Брюсселя з проханням змінити європейські закони так, аби спільні польсько-українські будинки нових пунктів пропуску могли бути також на території України. Нині це неможливо, а єдиний спосіб запровадження спільних перевірок – це зробити їх повністю на польській території. Однак з цим не до кінця погоджується українська сторона, яка домагається збереження принципу взаємності: тобто приблизно половина пунктів пропуску мала б бути на території Польщі, а друга половина – на території України. До часу зняття цих правових обмежень є патова ситуація: спільні контролі відбуваються тільки у двох пунктах пропуску, а всі інші надалі функціонують за таким зразком: є окремий великий термінал на польському боці, окремий – на українському, а поміж ними – транзитна зона, де часто відбуваються різні патологічні ситуації (корупція, обходження черги тощо). Не треба додавати: у цій старій моделі всі процедури непотрібно дублюються, що додатково збільшує час очікування на перетин кордону.
Коли порівняти нинішню ситуацію з планами й обіцянками 2007 р., треба з сумом зауважити, що за ці п’ять років майже нічого не вдалося реалізувати. До Євро 2012 не відкриють жодного нового пункту пропуску, якщо не брати до уваги тимчасового переходу в Будзимежі, який буде працювати тільки на час чемпіонату. Надалі не вдалося зняти ЄС-івської заборони відкривати спільні об’єкти пунктів пропуску на території третьої держави, тобто в цьому випадку – України. Гармонізація польських та українських митних процедур і створення спільної бази даних також не відбулася. Ба, більше – польські чиновники навіть не вміють створити спільної бази даних для Прикордонної і Митної служб, унаслідок чого і прикордонники, і митники два рази, незалежно один від одного, вписують ту ж саму інформацію до комп’ютера. З українського боку також не набагато краще – процедури надалі є занадто складними, не зникла й абсурдна корумпогенна бюрократія. Хоч є тут певні позитивні зрушення, зокрема, скасування імміґраційної картки, яка була зайвим реліктом пострадянщини.
Що стосується затримки з будівництвом пунктів пропуску і під’їзних доріг, то якраз це можна зрозуміти. Ніхто не передбачив світової кризи і того, що в українському держбюджеті забракне коштів, а відтак всі ці витрати треба буде просто заморозити. Однак чому за ці п’ять років не вдалося змінити правових актів і процедур, в тому числі й на рівні ЄС? Чому не зробили цього навіть під час польського президентства, ба, більше – навіть не поставили цього питання на порядку денному?
Дивує також те, що ніхто в польському МЗС не звернув уваги на проблеми, які спричиняє велика різниця між акцизом на цигарки в Польщі та Україні. А це головна причина всієї патології. Якщо говоримо про те, що Україна має інтеґруватися з ЄС і підписати асоціаційну угоду, то логічним було б внести під розгляд також питання гармонізації акцизної політики. Акциз на тютюнові вироби в Польщі повинен бути дещо нижчим, а в Україні – набагато вищим, ніж сьогодні. Це може багато кому не подобатися, але без принаймні часткового зрівняння акцизу неможливо говорити не тільки про наведення ладу на кордоні, але й про економічну інтеґрацію України з ЄС в цілому.
І насамкінець: за ці п’ять років не зроблено нічого, щоб зняти незрозумілу заборону перетинати кордон пішки та велосипедом. Це може не найважливіша проблема, але дивує, чому кордон можна перетнути тільки автомобілем, тоді як стільки говориться про загрози від надмірної моторизації! У всій цивілізованій Європі якраз робиться багато для того, щоб обмежити використання автомобілів, підтримується розвиток пішохідного та велосипедного руху, а також громадського транспорту. На нашому кордоні є протилежна тенденція: навіть на суто туристичному, гірському пункті пропуску Коростенко-Смільниця, пішохідних і велосипедних туристів просто дискримінують! І це в ситуації, коли офіційно там є визначений міжнародний велосипедний шлях, а Бещадський реґіон приваблює туристів з усієї Польщі, які хотіли б мандрувати не тільки по польській, але й по українській частині гір. Складається враження, що проблеми звичайних туристів-мандрівників нікого не цікавлять, тоді як контрабандисти-човники” можуть розраховувати на зрозуміння і з боку чиновників, і суспільства, і журналістів.

“Наше слово” №4, 22 січня 2012 року {moscomment}