Павло Лоза ■ ГРОМАДА ■ №10, 2014-03-09
«Арешти людей, побиття і криваві події на Майдані спричинилися до того, що я почала думати про повернення до Польщі. Однак тепер я впевнена, що залишуся в Україні, щоб включитися у процес змін, які, сподіваюся, незабаром надійдуть», – говорить Анна Дранка, родом з Круклянок, яка від семи років живе в Івано-Франківську.
Ти під час останньої нашої розмови мала сумніви, де жити. Але здається, зараз уже ця тема не існує?
Коли революція загострювалася, я піддалася страхові й поміняла більшість своїх заощаджень на євро, знаючи, що втрачаю на обміні. Але тоді я не калькулювала, що купую їх по найвищій ціні, бо боялася, що в державі усе може зупинитися. Мої батьки в Польщі слідкували за всіма подіями. І хоч вони нічого мені не говорили, я знаю, що якби щось погане почало коїтися в Івано-Франківську, певно вмовляли б мене з чоловіком і дитиною переїхати до Польщі.
Але тепер я впевнена, що треба залишитися в Україні. Дотепер я не мала жодного впливу на політичні процеси, бо не діяли неурядові організації і влада все тримала у своїх руках. А українці не звикли до бунту. Коли Янукович міняв конституцію, прості люди не в силі були що-небудь зробити. Як останнім часом з дня на день, наприклад, ціна пального зростала на 1,20 гривні, це не було найголовнішою проблемою – головне, щоб був спокій.
Після семи років життя в Україні моя думка така: людям добре тоді, коли є спокій і проблеми їх не зачіпають. Доки не виникає потреба звертатися до чиновників чи за медичною опікою, можна якось жити. Цього вистачає. Звичайно, треба якось викручуватися, щоб не давати хабарів.
То скільки треба дати, наприклад, лікареві?
Записатися на прийом до лікаря зазвичай можна безкоштовно. Але якщо хтось хоче потрапити до хорошого спеціаліста, то вже треба відповідно заплатити. До речі, коли мені треба було зробити аналіз крові, я мусила принести до лікарні свої одноразові рукавички, голку, шприц, ватний тампон і навіть спирт. Лікарня нічого не забезпечувала, та ще й вкінці дали папірець з проханням про благодійний внесок – просто підтримати фінансово. А що ж тоді забезпечує держава? На третьому місяці вагітності я отримала від лікаря довжелезний список медикаментів і засобів гігієни, які мені треба принести із собою на пологи. А до цього ще треба додати кілька тисяч гривень хабара для лікаря. Тоді я вирішила народити дитину в Польщі. А що робити тим, хто не має такої можливості, як я, і не має грошей?
Але хвора система шкідлива й для лікарів-фахівців. Наприклад, у минулорічному затвердженому на 2014 рік бюджеті не передбачено жодних державних ґрантів на виїзди фахівців-лікарів на стажування чи конференції за кордон, нібито через фінансові обмеження. Моя знайома лікарка, яка є професором, не має грошей, щоб зі своєї кишені заплатити за такий виїзд. А виявляється, що влада таким чином просто опускає залізну завісу перед Заходом, вона хоче, щоб люди в державі не мали доступу до інформації. А тепер постає реальний шанс на зміни.
Чому люди дають хабарі?
Не дати хабара – важке завдання. У мене є досвід, з яким стикався напевне кожен водій на українських дорогах. Мій автомобіль часто безпідставно зупиняли працівники Державної автоінспекції (ДАІ). Намагалися звинувачувати у порушеннях, яких я не скоїла, перетримували документи, нібито телефонували на митницю перевіряти, чи я тут леґально. Якщо ці довгі заходи не приносили очікуваного правоохоронцями результату, а я настоювала на списанні протоколу, вони відпускали мене з невтішними обличчями. Для мене вихід з цього парадоксу один – якщо ти не даси, то друга людина не візьме. Перестаєш давати, перестають брати – так має діяти правильна система.
Чи останні події змінять ситуацію?
Я в це вірю. Але якою ціною це відбулося?! Найважливішою проблемою буде ліквідація корупції. Мене сильно дратувала дотеперішня пасивність людей. Але також знаю, що прості громадяни, які бажають чесно жити, реально не могли нічого з цим зробити. Бо як достукатися до структур, що корумповані з ніг до голови?
Тепер я більше цікавитимуся громадськими справами. Напевно, одним з виходів є створення неурядових організацій. Сьогодні кожен має можливість вільно висловитися. Усе в руках молодого покоління. Воно має слідкувати за процесом змін і запобігати корупції. протягом цих кількох років, які я прожила в Україні, спостерігаю за сумним процесом душевної деґрадації людей, приречених на виживання. Погіршилися міжлюдські відносини. Ставлення один до одного теж буде треба міняти. Чергове, що є бідою нашого реґіону, це моральна деґрадація дітей заробітчан. Ці молоді люди, яких рідні важко працюють на утримання родини, не завжди спроможні оцінити цю посвяту і труд. Вони не рахуються з грошима. Багато з них попадає в конфлікт з законом. Розпадаються сім’ї, страждають люди. Про цю проблему досі відверто ніхто не говорить…
Тепер багато хто говорить про поділ України на схід і захід…
…На жаль, цілу декаду змарновано. Для зближення людей зі сходу і заходу України нам треба було їхати на схід, якщо жителі тих областей не хотіли, часто боялися їхати на захід. Тому нині треба просто користуватися тим, що вже функціонує. Для прикладу, польські студенти завдяки програмі Еразмус їздять на обмін до Іспанії, то може й Україні зараз потрібний саме такий внутрішній Еразмус? Це можуть бути міжшкільні обміни учнів зі сходу й заходу країни, або, наприклад, пенсіонерів з Донбасу можна відправляти до санаторіїв десь у Карпатах. Ці механізми є простими, але можуть принести несподівані позитивні результати.
Звичайно, для цього і для вирішення розв’язання інших, більш складних економічних питань, Україна сьогодні потребує справжніх суперменів, а з другого боку – цим суперменам необхідна буде підтримка людей, які в них повірять. Щиро надіюсь, що всі зміни таки вдасться здійснити. ■
