На Підкарпатті десь місяць тому розійшлася чутка, що нібито в суботу 31 березня 2012 р. в Бистрому (коло Балигорода) та Яблінках товариство “Lepsze Dziś” улаштовує “історико-патріотичні” заходи під назвою “65-та річниця смерті ген. Кароля Сверчевського – Пам’ять і примирення як необхідний елемент польсько-українського діалогу”. Чутку невдовзі підтвердили офіційні оголошення з запрошенням на захід.

Ідея вшанування комуністичного “чорного” героя багато кого не тільки здивувала, вона передусім обурила. Особливо, коли виявилося, що захід профінансувало Підкарпатське воєвідське управління.

Важко підозрювати маршалка Мирослава Карапиту, що він особисто зробив таку дурницю. Помилки, напевне, припустилися підлеглі йому чиновники, які затвердили такий дуже сумнівний проект громадської організації, що існує несповна рік.
За кілька днів до проведення заходу, в одній з найпопулярніших соціальних мереж в Інтернеті з’явився протест. Одним з найбільш активних веб-протестувальників був Шимон Моджеєвський – голова товариства “Маґурич”, яке вже кільканадцять років займається рятуванням цвинтарів, переважно тих, що залишилися без опіки після Операції “Вісла”.

У коментарях зверталася увага на те, що неприпустимим є прославляння чи навіть вшанування пам’яті генерала, який 1920 р. боровся на боці Червоної армії проти Польщі, а після ІІ Світової війни був одним з керманичів насадженої Сталіном комуністичної влади. Адже він належить до числа тих поляків, які відповідають не лише за втрату Польщею фактичної самостійності, але також за фізичне знищення багатьох невинних людей, здебільшого польських патріотів. Крім цього, протестувальники вказували на статтю 256 Кримінального кодексу Польщі, який говорить: “Хто публічно пропаґує фашистський або інший тоталітарний державний устрій чи закликає до ненависті на національному … тлі, …. підлягає покаранню обмеженням або позбавленням волі на строк до двох років”.
Підкарпатське воєвідське управління прореаґувало швидко. Ще 30 березня на його офіційному веб-сайті була поміщена заява, у якій визнано, що “надання дотації… на організування [цього] заходу… було помилкою”. Повідомлялося також, що буде проведена перевірка доцільності використання заявником отриманої дотації. Та попри все, цей захід таки відбувся. Я вирішив спостерігати на місці за ходом подій.
Згідно з програмою, все мало початися о 10-й годині біля пам’ятника загиблим солдатам у Бистрому коло Балигорода. Уздовж вузької дороги біля цього пам’ятника примостилося зранку кільканадцять легкових автомобілів, якими приїхали переважно журналісти. На організаторів довелося почекати понад півгодини, зате привезли вони з собою два повні автобуси учасників. Швидко розставили переносне озвучення і ведучий привітав гостей. Після коротких промов ведучого та комбатантів, ушанування загиблих хвилиною мовчання, відбулося урочисте покладення квітів. Відтворення Державного гімну Польщі, зазначеного в програмі, чомусь пропущено.
Далі, згідно з планом, гості переїхали до Ябліньок, під славний колись пам’ятник К. Сверчевському. Там чекала вже контрдемонстрація. Підхід до обеліска загородила в шерег уставлена група з кільканадцяти молодих хлопців, які тримали два транспаранти і прапор з зображенням білого орла на червоному фоні. Вони викрикували гасла: “Бог, гонор, вітчизна”, “Сверчевський – злочинець”, “знайдеться пала на пам’ятник генерала” тощо. Після досить довгої словесної сутички сторони дійшли до консенсусу. Молодики погодилися допустити до пам’ятника своїх “суперників” за умови, що не будуть виконувати Державного гімну Польщі, оскільки це ображає патріотичні почуття поляків. Після цього відійшли набік і стояли там до самого кінця з піднятими транспарантами та прапором. На питання, кого вони представляють, відповідають, що нікого – просто зібралися стихійно на хвилі обурення, яку викликала в них спроба вшанування пам’яті комуністичного героя.
Під пам’ятником – учасник сутички з 28 березня 1947 р., член ескорту Сверчевського, підпоручник запасу Адольф Дронжек. Він розповів, а точніше прочитав з аркуша, “словесну реконструкцію” події 65-річної давнини. Звичайно, все було представлене згідно з духом совєтської історіографії: “відважний генерал”, “українські націоналісти”, “банди УПА”, “захист польського населення” – це невід’ємні метафори розповіді. В цьому ж дусі звучали слова ведучого й інших промовців. Усе перепліталося висловлюваннями про “потребу примирення і взаєморозуміння поляків та українців на базі історичної правди”.
Виступив також депутат Сейму РП Томаш Камінський (пол. SLD, Союз лівих демократів). Його промова була більш дипломатичною: говорилося в ній про “всіх тих, що боролися”, “проливали кров, яка не має політичної барви”, “гинули за Польщу”. Депутат зауважив, що “дехто намагається переписувати історію під поточні політичні потреби”. Потім зачитано відозву “до польського та українського народів” – “Заклик до всіх, кому дорога справа примирення поляків та українців”. Її зміст видається нещирим у контексті обставин і місця промови, а передусім факту, що організатор не запросив жодного представника української сторони – ані з України, ані з українських організацій Польщі.
Вінці і квіти під пам’ятником поклали згаданий уже Т. Камінський, клуб ветеранів і солдатів запасу війська польського з Сянока, представники лівиці (так їх назвав ведучий) Ліського повіту й інші делеґації. Відтак представник організатора подякував усім за присутність і оголосив закінчення демонстрації. Журналісти і спостерігачі розійшлися, а учасники заходу поїхали до ресторану на обід. З кошторису виникало, що ця частина забрала понад 50% бюджету (7 тис. злотих). В урочистостях взяло участь біля 100 осіб (не враховуючи журналістів), більшість яких організатор привіз автобусами.
У підсумку всієї афери можна сказати, що вона, парадоксально, прислужилася українській справі у подоланні принаймні частини стереотипів. З коментарів, які лунали у більшості ЗМІ, виринає висновок, що Сверчевського “з задоволенням” (якщо можна так сказати) ліквідували б і польські партизани. У провідних виданнях, які зайнялися справою, я не натрапив на формулювання “банди УПА” чи тому подібні. Скрізь коректно говорилося про відділи й партизанів. У деяких навіть відчувалося (може, це суб’єктивне враження) якусь пошану до такого успіху “лісових воїнів”. Це не дивує, зокрема після широкого нагадування при цій нагоді біографії Сверчевського. Читаючи між рядками, можна було зрозуміти, що ліквідація генерала була полегшенням як для поляків, так і для українців. Крім цього, тепер кожна установа буде уважніше приглядатися до фінансованих – зі своїх і не своїх грошей – проектів та їхніх заявників.

“Наше слово” №17, 22 квітня 2012 року {moscomment}