Данута Кіх-Заторська ■ ПОДІЇ ■ 2011-10-14
{mosimage}
У житті, як на Буковині кажуть, можна прийняти поставу пастиря або вівці. Кожен вибирає сам: чи хоче самостійно вирішувати й розпоряджатися собою – як пастир, чи слухати й бути підпорядкованим іншим, чинити те, чого хочуть інші – як вівця. Поміж пастирями та вівцями є ще й собаки, роль яких очевидна. Відважитися бути пастирем означає відчути потяг до нічим не обмеженої свободи, але й одночасно – особисту вартість, з якої виростає любов і відповідальність. Здається, це проста балачка, але серед “наших” якось це все подібно відбувається…
* * *
Кожного року приходить слушний час, коли нас, – вихідців забутого Богом і людьми Закерзоння, – тягне на рідне пограниччя. Відбувається фактичне й символічне повернення старих і молодих, малих і великих, безпосередньо (там- таки народжених), посередньо (через чоловіка, дружину, зятя, тещу чи братову жінку), а чи тільки, жартома кажучи, “через сусідський пліт” причетних до цієї землі. Бо ми – “люди пограниччя”, не мислимо себе без повторювання нашої приватної географії. А бути “людиною пограниччя” – це знати принаймні дві культури, дві традиції, дві мови; розуміти сусіда, “чужого”, навіть як те, що розуміємо не завжди нам подобається…
Кожного разу дорога в рідні сторони – інша. Ніби шлях такий самий – з півночі на південний схід, та все таки це завжди нова, не передбачена до кінця пригода. Отже, їдемо. Цього року спонукою стали торжества у Ярославі, відзначення 15-ліття коронації Ярославської чудотворної ікони. В автобусі бесіда – українською мовою в розмаїтті її говіркових варіантів. Крім вербичан, людей з Томашівщини, з нами ще і “ярославські”, “любачівські”, і ті, хто з Перемишля чи Сянока. Розігнало нас виселення, єднають моменти повернення.
Після святкувань у Ярославі ми вже готові ставити чола нашій минувшині, протиставляти “тепер” і “тоді”, так, немовби моління під іконою “Милосердя Двері” відкрило нам дорогу в неможливе, у глибину людської пам’яті, людського буття, у потойбічний світ. Рідна земля вітає нас красою зрілого літа, дарує сонячні дні й теплі довгі смеркання, щоб якомога найбільше об’їхати, побачити, наговоритися – набратися всього на безконечні зимові посиденьки. А тут усе більш інтенсивне: і кольори, і запахи, і передусім – переживання.
Однак наша спонтанна, хвилинами стихійна поїздка має добре продуманий план. Хочемо відвідати рідні села, але – перш за все – це подорож у пошуках джерел нашої духовності, які – хоч непомітно – та все ж таки б’ють іще “під спорохнявілими щоглами хрестів; між бур’янами”, де знайшли “вічний відпочинок ікони” (Ігор Калинець), у похилених церквах і на церквищах.
На нашому шляху, крім Вербиці, Молодича, Лазів, Ніновичів, Цетулі, Ляшок, Корениці, є Млини, Майданок і Ліски – місця, де спочивають о. Михайло Вербицький, о. Омелян Ковч, о. Мирослав та Євгенія Ріпецькі – батьки й пастирі нашого народу, дороговкази в поплутаній переселенській мандрівці. Ще одне важливе місце в нашій дорозі “до себе” – Білостік. Там загинуло сорок “наших” (віком від 17 до 25 років) у найбільш природній боротьбі, яка трапляється в людській історії – за рідну хату.
Хоч німі нині, вони говорять до нас своїми ділами і ще багато можуть навчити: як працювати в період миру; як боротися й захищати під час небезпеки, як вистояти випробування, а коли треба – навіть платити життям. Через свою гуманність, толерантність говорять найкращі риси українського народу і тим долають кордони, стають універсальними та можуть подобатися “чужим”. Ми йдемо до них, як “до залізних стовпів, які з п’єдесталів могил виростають, щоб купол неба підперти” (І. Калинець).
Запитаєте, навіщо повторювати цю сентиментальну подорож і як довго треба це робити? Ну, що ж… Поки не наберемося мудрості й сили. Поки друге, третє і четверте покоління не затямить, чиї вони діти. Ми їдемо до них, бо з ними “якось легше. Вони – як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота” (Ліна Костенко).
* * *
Знаєте, як то в житті буває: коли є вівці, тоді треба добрих пастирів, бо отару розженуть голодні собаки, а не дай Боже – ще й з’їдять вовки.
“Наше слово” №42, 16 жовтня 2011 року {moscomment}
