Петро Андрусечко, Київ – Слов’янськ ■ УКРАЇНА ■ №28, 2014-07-13
Про сепаратизм в Україні говорили з самого початку проголошення незалежності. У центрі дискусій був і Крим, і Одеса, і Закарпаття, і, звичайно, східна частина України. Та і підстави для цього справді були. Росія, яка проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу, не хотіла втрачати контролю над колишніми «братніми» республіками, тепер незалежними державами. Звідси Нагорний Карабах, Абхазія і Південна Осетія та Придністров’я. Тільки з Україною так не вдавалося. А спроби були. У першій половині 90-х років особливо складна ситуація склалася в Криму, коли за підтримки Росії культивувалися спроби відірвати його від України. Тоді українській державі вдалося втримати ситуацію без кровопролиття, у той самий час, коли в Чечні тривала перша війна.
Потім багато років поспіль про сепаратизм в Україні говорили більше в категоріях теоретичних чи гіпотетичних. Навіть в умовах політичних конфліктів в Україні ніхто не передбачав реального сепаратизму, що спровокував би застосування сили.
Ще 2011 р. один з головних проросійських політтехнологів у Криму стверджував, що більшість проросійських мешканців півострова, якщо і не має ентузіазму щодо української держави, але змирились із ситуацією.
Однак Росія весь цей час працювала з різного роду аґентами впливу в Україні. Особливо явним це стало в той час, коли режим Януковича активізував процеси щодо підписання Угоди про асоціацію України з ЄС. Тоді ж з’явився майже призабутий всіма Віктор Медведчук з організацією «Український вибір». Але не тільки він. Активізувалося чимало організацій і осіб, при чому все вказує на те, що й у владних структурах. У результаті, умова про асоціацію з ЄС не була підписана, а в Києві почався Майдан. Українські медіа, контрольовані «сім’єю» та людьми, наближеними до влади, почали кампанію дискредитації Майдану, акцентуючи увагу на «фашистах – бандерівцях», «Правому секторі». Тему підхопили і роздули російські медіа, які і так від певного часу лякали «відродженням» фашизму в Україні. На жаль, ця примітивна, на перший погляд, технологія запрацювала. Коли я у квітні говорив з людьми в захопленому сепаратистами Слов’янську, багато хто казав: «Спочатку ми підтримували Євромайдан, але коли побачили в телебаченні „Правий сектор”, то зрозуміли, що це просто фашисти хочуть відібрати владу». Російські медіа виконали своє завдання на 5 балів.
Звичайно, самої лише пропаґанди не вистачило б. Потрібні були властиві люди. Загалом, такі на Донбасі були, але виявилося, що вони не були достатнім потенціалом для творення «Народних Республік». Сепаратизмом тут бавилися місцеві політики з Партії реґіонів та КПУ. Саме вони зробили все можливе, щоб навесні структури місцевої влади, зокрема силові структури, не відреаґували належним чином. Свою ж гру провадив тут і Ахметов, який підтримував частину сепаратистів.
Попри все, серед мешканців Донбасу таки не було критичної маси, готової активно виступати за відокремлення від України. До середини квітня боротьба з «київською хунтою» на Донбасі нагадувала невдале копіювання Майдану. Однак міліція, так само як і місцева СБУ, не реаґувала, навпаки, більша частина особового складу перейшла на бік сепаратистів.
До всього того, Росія вирішила безпосередньо допомогти донецьким і луганським сепаратистам. У середині квітня в Слов’янську з’явилися «зелені чєловєчки» – імпорт з Росії. На чолі стояв Ігор Стрєлков (Гіркін), співпрацівник російських спецслужб. Чи метою Кремля було повторення Криму? Можливо, на самому початку – так, але вже в середині квітня стало зрозуміло, що з Донбасом так не вийде.
– Нашою метою не є приєднання до Росії. Вистачить їй і проблем з Кримом. Ми хочемо зробити тут щось на кшталт Придністров’я, – сказав мені у квітні абсолютно щиро один з командирів бойовиків у Слов’янську.
Росія прагнула зробити в Україні територію нестабільності і з її допомогою впливати на ситуацію в Києві. Однак на місці зіткнулася, передусім, з непідтримкою цієї ідеї мешканцями. Референдум про незалежність виявився фарсом. Бракувало також і політичних лідерів. Про це свідчить факт, що після референдуму прем’єром так званої Донецької Народної Республіки став російський політтехнолог Олександр Бородай (зрештою, приятель Стрєлкова).
Українська сторона допустилася ряду помилок на початковій фазі АТО (антитерористичної операції – ред.), що призвело до багатьох непотрібних жертв серед українських солдатів. Лише від 1 липня операція набрала обертів і принесла успіхи. На думку політолога Юрія Романенка, якщо президент Петро Порошенко зараз знову вирішить призупинити АТО – це дозволить Росії перейняти ініціативу, а Україна, відповідно, на довгий термін отримає на Донбасі нестабільний реґіон, який буде розширюватися на інші області сходу і півдня України.
Наступна фаза АТО буде вкрай складна, оскільки бойовики перенеслися до Донецька і Луганська. Їх головною ціллю є утримання контролю над частиною кордону з метою збереження транспортних коридорів. Тому одним з головних завдань є закриття кордону, від цього залежатиме швидке закінчення мілітарної фази операції.
Станом на сьогодні Київ накопичив достатньо сил, тепер усе залежить від інтенсивності дій і прийняття рішень. Затягування бойових дій не грає на користь української сторони – кожен день війни є дуже дорогим і треба враховувати стомленість солдатів.
Однак закінчення мілітарної операції не буде завершенням проблеми. Повернення українського контролю над цією територією вимагає застосування комплексного підходу. Деякі з елементів потрібних змін були окреслені у програмі мирного вреґулювання конфлікту, запропонованій президентом Порошенком, але цього не вистачить. Противники української держави на Донбасі отримали свій міф збройної боротьби з режимом у Києві. З таким міфом складніше буде боротися, ніж з озброєними сепаратистами, адже в будь-яку мить його може використати Росія. Отже, потрібна відповідна політика широкого гуманітарного характеру. Відновлення діяльності недержавних організацій та збільшення фінансування програм, які вони реалізують. Не тільки відповідна інформаційна політика, але, можливо, створення нових медіа, які б змогли змінити невигідний для України розподіл сил у медіальній сфері.
Є потреба в абсолютно новій кадровій політиці. Перш за все – люстрація. Через декілька днів після визволення Маріуполя один з місцевих журналістів розповів мені про більшість місцевих міліціонерів, які співпрацювали з сепаратистами, а сьогодні знову «на стороні» української держави, подібно як і більшість місцевих депутатів міськради. Отож потрібна не просто заміна людей, але абсолютно нова якість кадрової політики у масштабах усієї держави. ■
