Мирослава Василишин ■ РОЗМОВА ■ 2012-02-24
{mosimage}
Перше десятиріччя з дня заснування відзначало в Івано-Франківську місцеве товариство “Бойківщина”.
Активну участь у популяризації культури давнього українського етносу бере чимало переселенців, чиї домівки та батьківські оселі залишилися на території Польщі. А згуртувала всіх справжня бойківська берегиня, знавець фольклору, бойківської вишивки, збирачка отчих скарбів Дарія Петречко. З нею зустрічаюся в її родинному домі, на околиці Івано-Франківська. Ошатна оселя виглядає, неначе музей. Десятки старовинних вишиванок з унікальними візерунками, велика бібліотека з сотнями історичних та художніх книг, енциклопедій, довідників. На стіні – велика копія ікони Ченстоховської Богоматері, привезеної з Нижньо- Устрицького повіту, зі села Чорної.
– Саме там колись жила моя родина, – сумовито мовить пані Дарія. – Звідти її виселили. Мій дід по матері, Василь Юрчишин, був у церкві дяком. Кажуть, що перед виселенням, коли ще ніхто не вірив, що не матиме змоги повернутися на отчі землі, він разом з іншими церковними братами заховав десь між бантинами церковне начиння. Ікону, копія якої тут є, він узяв із собою при виселенні. Для мене це – сімейна реліквія. Ориґінал образу є в родини мого брата, який живе в місті Долині. А ще кажуть, що він вивіз і дзвони в якесь село Самбірського району на Львівщині. Батько і мати дуже тужили за отчою хатою. А мені, як виселяли, було всього дев’ять років. Для мене батьківщиною стало Прикарпаття. Тут я навчалася у школі, потім в інституті, працювала, одружилася. Тут виросли двоє моїх дітей і четверо онуків.
Кажуть, Ви настільки перейнялися історичною батьківщиною, що займаєтеся не лише активною громадською діяльністю, не тільки головуєте товариству “Бойківщина”, але й написали книжку про своє село.
-Я написала книжку “Втрачені українські села. Чорна”. Хоч це мені давалося важко, адже я не гуманітарій. Проте в мене було настільки багато різних записів, бесід, світлин, спогадів, що я просто мусила якось це впорядкувати. У книжці зібрані архівні матеріали та спогади близько 200 людей, які народилися та виросли в селі, не забули звичаїв, традицій, пам’ятають імена сусідів. Над виданням я працювала понад два роки. Мій доробок презентували в Тельманові Донецької області, куди переселили більшість родин з Чорної та куди я їздила записувати спогади, й у місті Долині на Івано-Франківщині. Долучився до написання книжки про Чорну Микола Кіт з Донецька, який очолював товариство переселенців та переслав мені багато матеріалів. Скажу, що написання історії і спогадів про моє село було обов’язком перед рідною землею, перед пам’яттю батьків – Катерини та Івана Крілів.
Саме вони й жили в Чорній. Село відійшло до Польщі 1951 р. Воно простягалося між горами, уздовж річки Чорної на 12 кілометрів, складалося з двох частин: Чорна-Горішня і Чорна-Долішня. Там є центр ґміни. Село лежить 29 кілометрів на південний схід від Ліська – колишнього повітового центру. На початку 1951 р. там проживало 2313 людей, 554 родини. Переважно мешканців Чорної переселяли на Донеччину. Звідти чимало повернулися на захід України. Мій батько, Іван Кріль, у спогадах писав, що мешканці Чорної завжди вважали себе бойками. Зрештою, прості люди мало цікавилися, хто вони, але в основному знали, що вони – бойки. А тих, хто жив у горах поза Сяном та в полонинах попід Бескидами, називали гірняками.
Чим займається Ваше товариство?
-Ми почали діяти з 2002 р. з моєї ініціативи та при допомозі знаної громадської діячки Наталії Кляшторної з Києва. Ми з нею познайомилися через мого батька. У нього вона розпитувала про переселення українців з їхніх етнічних земель, які нині є територією Польщі. Я вислала пані Наталії багато світлин нашої родини, пізніше ми зустрілися в Польщі й вирішили, що треба створити товариство. Першими членами “Бойківщини” були Микола Клиса, Ігор Петречко та я.
Тепер у товаристві близько сорока осіб. Першою нашою серйозною дією був виїзд на отчі землі, які сьогодні в сусідній державі. Адже кістяком товариства є саме переселенці або їхні діти чи онуки. Мої батьки з часів переселення не були на рідній землі. І так відійшли у вічність з тугою за материзною. Хотілося, щоб інші поїхали. Крім того, товариство займається ще й популяризацією бойківської культури, презентуємо виставки бойківської народної ноші, беремо участь у наукових конференціях, їздимо по музеях Бойківщини. Лише на території Івано-Франківщини маємо таких п’ять етнозбірень. А ще маємо вокально -інструментаьний ансамбль “Воля”, відзначаємо свято бойківської ватри на отчих землях, що відбувається 28 серпня. Тішуся, що на це свято приїжджає щороку більше й більше молоді.
Чи часто переселенці бувають на території Польщі?
-Вперше ми поїхали побачити свої села 2002 р. Приємно, що поляки не змінили назви, упорядкували наш цвинтар. Сьогодні це туристичний реґіон, там є все для відпочинку. Місцеві мешканці, які також є переселенцями з українських земель, з містечка Кристинополя (нині Червоноград Львівської області), ставляться до нас дуже добре. Кажуть, що і ми, і вони потерпіли від політики Сталіна.
Я особисто не впізнала рідної хати. Але там залишалася Ганна Ясляр, вона пам’ятала мене ще дитиною: уявляєте, яка це була зустріч! Хіба можна це словами описати! До речі, Ганну разом з її чоловіком Францишеком, який був поляком, переселили в Донецьк. У 1970-х рр. їй і трьом братам чоловіка вдалося повернутись до Польщі. Нині 80 -річна Ганна Ясляр говорить доброю українською мовою, розповідала, де чия хата колись була, адже не всі переселенці могли впізнати місця родинних обійсть.
Хоч їхні почуття розливалися, як повновода річка у повінь. Вони бігали від хати до хати, радісно викрикували: “Тут стояла наша господа! Тут було наше поле! Тут стайня! Тут стодола! Тут перелаз!” А дехто застав кілька дерев із саду та, неначе святого причастя, легко й трепетно торкався вустами зелених яблук і груш, які на мить переносили смаком на півстоліття, коли ще вся родина була живою, коли поглядом неба дивилося в очі дитинство.
“Наше слово” №9, 26 лютого 2012 року {moscomment}
