Ірина Колодійчик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2015-02-01
«Поводир», реж. Олесь Санін, Україна, 2014, 122 хв.
Українці в стосунку до вітчизняного кіно, яке десятиліттями «перебуває в комі», часто підходять зі сліпою похвалою на зразок: «добре, що й таке маємо». Однак у мені, учасниці навчальної програми в кіношколі Анджея Вайди у Варшаві, кілька років тому виробився імунітет до негайного захоплення будь-яким кіно з означенням «українське», тому до перегляду стрічки українського режисера Олеся Саніна «Поводир» я збиралась із силами майже два дні. «Кіно, яке викликає пригнічення, плач на тему національних історичних трагедій», – думала я, бо з цим асоціювалося мені дотеперішнє українське кіно.
Однак гнітючий ефект українського кінематографу в цьому фільмі зникає у перші 10 хвилин. На початку – епізоди з джаз-оркестром, блискучими сукнями 30-х років, атмосферою життя іноземця у сталінській радянській Україні та чарівною співачкою Джамалою в кадрі, врешті-решт, колористична й технічна якість фільму викликають зацікавленість і насувається запитання: «В якому ж моменті все буде так, як завжди в українському фільмі?». Проте в цій стрічці все не так, «як завжди в українському кіно». По-перше, немає тієї штучної літературності в мові персонажів. Жива мова відображає статус і середовище героя. Як приклад, в одному з епізодів – жінка, що продає пиріжки з горохом на станції, або ж начальник тієї станції. Деякі критики закидають режисеру і сценаристам, якими є майстри українського художнього слова, письменники Ірен Роздобудько та відомий стиліст розмовної української Олександр Ірванець, нежиттєвість і неможливість певних елементів сюжету. Наприклад, те, що головний герой – американський хлопчик Пітер не міг би навчитися української мови у Харкові початку 30-х рр. Не вдаючись в історичну арґументацію цієї деталі, мені, пересічному глядачеві, який історію наче трохи знає, хоч і не у всіх фактах, з екрану віриться, що це реальне. Хіба ж не таким є одне з завдань художнього фільму – змусити глядача повірити в якусь історію? Такий ефект, власне, створюється через не занадто літературну мову героїв, а через живі мовні діалоги.
По-друге, технічна якість та продуманість реквізиту. Можна б сказати, що все від грошей залежить. Якщо бюджет фільму – 16 мільйонів гривень, то і реквізит, і техніка мали б бути якісними. Проте, знаючи особливості українського кінематографу від кухні, ці його постійні якісь посередницькі схеми, невреґульованість правового поля стосовно оплат масовці та акторам, витрачання великих сум не туди, куди потрібно, а як результат – у кадрі все збіднено, костюми нужденні, техніка стара, а фільм – не витримує жодної критики.
По-третє, фільм хоч і не про веселі часи сталінського терору 30-х рр. з голодомором у тлі, після перегляду не залишає враження приреченості. Мабуть, через вдалий кінцевий діалог (хоч і трохи затягнений відносно останніх кадрів) із фразою про те, що: «Квіти також мають очі, бо повертають свої голівки до сонця, бо знають, що світанок обов’язково наступить». Цю фразу вжито й у назві фільму «Поводир, або квіти мають очі». Мені ж бракує ще більше життєствердності в кінці фільму, а в одному епізоді хотілося б дізнатись, як склалося життя вцілілого малого Пітера і як він відкрив історію розстрілу кобзарів світові. Безперечний постулат доброго художнього кіно – фільм повинен дарувати надію, навіть той фільм, що про найчорніші часи. Зрештою, в Україні протягом останніх століть важко знайти легкі і веселі часи, тому тут все залежить від способу розказаної історії – чи з надмірним героїчним пафосом, чи переплетінням буденності існування героя з трагічними історичними фактами, чи крізь іронію, сарказм, чи сентиментальність. Українське кіно часто грішить надмірною героїчністю, що виявляється в головному герої, часі фільму, але у «Поводирі» це не надто виражено. Переглядаючи фільм Саніна, мені асоціативно пригадувався фільм італійця Роберто Беніньї «Життя прекрасне» (1997), напевно через оту зворушливу настанову батька синові в найбільш приречених і найжахливіших умовах терору, концтабору, посеред карнавалу зла, сприймати життя як дар небес, не драматизувати, не ридати над випробуваннями, які випали на долю, а боротися заради майбутнього.
Режисер Олесь Санін працював над фільмом 8 років, в епізодах ролі заграли відомі представники української культури – поет Сергій Жадан, Олександр Ірванець, театральний актор і режисер Федір Стригун, співачка Джамала та понад двісті незрячих людей брали участь у масових сценах. «Поводир» є першим фільмом в історії українського кінематографу, який демонструватиметься з тифлокоментарем, тобто спеціальним описом для незрячих. Український оскарівський комітет обрав цю кінострічку для представлення України у категорії: найкращий фільм іноземною мовою на кінопремії «Оскар 2015». На жаль, фільм не ввійшов до короткого списку номінантів. Американську кіноакадемію мало цікавлять історичні кіноепопеї з національним ухилом, тому «Поводир», хоч і вартісний фільм, але номінацій до «Оскара» не отримав. ■
