Ганна Веселовська ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-09-22
{mosimage}
У цивілізаційній історії людства протягом доволі тривалого часу акторська професія вважалася виключно чоловічою. Імена перших видатних виконавців, які дійшли до нас – чоловічі, найвідоміші трагіки та комедіанти – теж чоловіки, і навіть перелік популярних сучасних кіноакторів завжди починається з чоловічих прізвищ. Попри цей гендерний дисбаланс, лицедійство спрадавна вважається суто жіночою якістю і майже кожен чоловік в особі протилежної статі бачить захоплену комедіантку.
Подібні неузгодженості між винятковими творчими здібностями жінки та її реальним існуванням вгамувалися не так вже й давно: коли акторство для жінок стало такою ж гідною сферою діяльності, як і багато інших.
А після того, як майже два століття тому дворянка Катерина Нальотова вперше вийшла на театральний кін у Полтаві в ролі Наталки Полтавки, слава українських актрис-красунь залишається неспростовною.
З роллю Наталки із п’єси Івана Котляревського прийшов і перший акторський успіх до популярної нині в Україні актриси Наталі Сумської. Кінодебют 1978 р. нещодавньої випускниці Київського театрального інституту ім. І. Карпенка- Карого у фільмі “Наталка Полтавка” режисера Р. Єфименка, як стверджує вона сама, був призначений їй долею. Адже першою роллю її мами, заслуженої артистки України Ганни Опанасенко, була саме Наталка, на честь якої вона й назвала свою першу доньку.
Походячи з акторської родини, адже батько – народний артист України В’ячеслав Сумський, і в буквальному сенсі слова виростаючи за кулісами (спочатку Львівського театру ім. М. Заньковецької, а потім Запорізького театру ім. В. Магара), чорнява красуня Наталя була приречена стати актрисою. Лагідно -співучий, багатий обертонами тембр голосу, стрімкий розліт чорних брів, пишне волосся, стрункий стан і темперамент, здавалося б, мали ґарантувати молодій артистці Київського театру ім. І. Франка Наталі Сумській безліч ролей у національній класиці. Але її акторська вдача наче причаїлася до часу: у театрі їй не довелося зіграти ні Варки з “Безталанної” І. Карпенка -Карого, ні Наталки Полтавки, ні Мавки з “Лісової пісні” Лесі Українки, ні багато чого іншого, хоча й були Олена з “Конотопської відьми” та Павлинка білоруського класика Янки Купали. Не дивно, що в одному інтерв’ю актриса навіть зізналася, що не пам’ятає своєї першої театральної ролі. Прикрість за незігране в молодості вочевидь і зараз не дає спокою, коли визнання й успіх давно прийшли.
Серед несподіванок перших років театральної роботи було й те, що Н. Сумська довгий час практично не виконувала українських ролей. Образи різних дівчат, які доручалися артистці, майже не мали ознак національності, а лише темперамент та прикметні особливості поведінки залежно від ситуації. Але й позбавлена прогнозовано “своїх” ролей, ще на початку кар’єри вона так зіграла “чужу” для себе роль скаліченої Людмилки – дочки свавільної підприємниці із “Васси Желєзнової” Максима Горького (реж. Володимир Оглоблін), що запам’яталася і критиці, і глядачам, і самій собі.
А от участь в одній із найпопулярніших вистав театру ім. І. Франка “Моя професія – сеньйор з вищого світу” італійців Д. Скарначчі та Р. Тарабузі, яку 1981 р. поставив також В. Оглоблін, трохи не закріпила за Н. Сумською амплуа інженю. Зовнішня привабливість, емоційність та безпосередність її героїні Фйорелли мало не зробили талановиту актрису заручницею подібних ролей. Принаймні після довгожителя “Сеньйора”, в її доробку з’явилася ще й роль простодушної Марі з комедії “Блез” француза К. Маньє (режисер В. Опанасенко), а з часом, вже 1995 р., наївно -химерної Кандіди з “Крихітки Цахес” Е. Т.-А. Гофмана в постановці Сергія Данченка.
Постійно працюючи в очолюваному С. Данченком театрі ім. І. Франка, перші значні ролі від самого метра української режисури Н. Сумська отримала, маючи майже десятилітній стаж професійної праці. Інша річ, що це були одразу дві ролі в суперчоловічій Данченковій виставі “Енеїда”, яка на довгі роки стала хітом вітчизняної сцени – Дідони і Лавінії. Здавалося, сподівання юності та накреслене долею починає збуватися: адже карфагенянка Дідона і латинянка Лавінія безперечно мали близьку актрисі національну вдачу й характер, а насичена музикою обдарованого театрального композитора Сергія Бедусенка бурлеск опера дарувала розкішний простір для артистично-вокального сценічного існування.
Тоді, 1986 р., у рік прем’єри, Н. Сумська вперше, мабуть, постала на сцені рідного театру такою запальною, нестримною та рішучою. Володіючи особливою магією режисерського бачення, Данченко наче примусив актрису відмовитися від звичної професійної інерції, від вигідного та напрацьованого, і перелаштувати себе як творчу індивідуальність на актрису виразну, яскраву й темпераментну. Ці істотні зміни передусім в особистісному сценічному самовідчутті Сумської згодом принципово позначилися на її акторській кар’єрі. Адже наступною роллю, отриманою від С. Данченка, стала відчайдушна Жанна д’Арк з першої української рок опери Геннадія Татарченка та Юрія Рибчинського “Біла ворона”.
Доручаючи цю роль Н. Сумській, Данченко знав, мабуть, що відмовитись від своєї лірично задушевної природи вона навряд чи зможе, а от відшукати в собі потужну енергію, щоб зіграти Жанну непоступливою, сильною і спроможною іти до останнього, актрисі під силу. Виконавиця без подвійного дна і без звичного жіночого кокетування, прямодушна й відкрита, Сумська якнайкраще втілила режисерський задум Данченка про наснажену романтичним пафосом бажання перемоги Жанну д’Арк. Граючи нестямно, захлинаючись від почуттів і, водночас, одухотворено тонко, у пристрасному, летючому спектаклі “Біла ворона” Наталя Сумська нарешті по-справжньому виокремилася в трупі франківців, причому виокремилась не яскравою вродою й природними якостями, а переконливістю сценічного існування в складній емоційно й фізично виставі та ролі.
“Біла ворона” протрималася в репертуарі Національного театру ім. І. Франка одинадцять років, а 2005 р. постала вже в новій режисерській інтерпретації відомого в Україні актора Анатолія Хостікоєва – чоловіка і багаторічного партнера на сцені Наталі Сумської, яка зіграла тут символічно -лякаючу роль Столітньої війни.
Як згадували її учасники, оновлена “Біла ворона” відповідала лібертінським настроям і духові Майдану, на який Наталя Сумська, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк прийшли одними з перших. Крім того, створеній 2002 р. двома культовими акторами-франківцями театральній компанії “Бенюк і Хостікоєв” доводилося формувати репертуар з того, що вже отримало визнання в публіки. Так спочатку з’явився “Швейк” за Ярославом Гашеком (режисерів Мирослава Гринишина та Андрія Жолдака), який після антрепризного прокату деякий час ішов на сцені театру ім. І. Франка. 2003 р. здійснено рімейк славнозвісного театрального шляґеру 1980-х рр., виставу з участю акторських родин Хостікоєвих -Сумських та Богдана Бенюка “Моя професія – сеньйор з вищого світу”, де Н. Сумська виконувала ґротескову роль Матильди, а її дочка від першого шлюбу Дарина Мамай – Фйореллу. Потім режисер Віталій Малахов у цій антрепризі 2004 р. випустив спектакль “Про мишей і людей” (за твором американця Джона Стейнбека), який 2008 р. був відзначений Національною премією України ім. Т. Шевченка.
Запізніле офіційне визнання не означало, що арт-проект “Про мишей і людей” не помітила публіка та фахівці. Спектакль, де Н. Сумська грала безсловесну роль фатальної звабниці, жінки, яка однією своєю присутністю руйнує примарну й хитку рівновагу жорстокого світу, примушував глядача ціпеніти від страху й болю прогнозованої біди. Розкішна красуня в білій сукні, трохи манірна, улеслива та по-дитячому підступна, вона бентежила своїх багаторічних шанувальників парадоксальним поєднанням краси й ницості.
Зрештою, таке глибинне оволодіння роллю, коли сценічний образ наче вібрує й тремтить від множинності нюансів сценічного існування, Сумській вдалося продемонструвати ще у виста ві “Три сестри” за А. Чеховим у постановці А. Жолдака 1999 р. Її Маша виявлялась не ліричною героїнею, а спустошеною та змученою життям жінкою, яка кидалася в кохання, немов рятуючись від смерті. У спектаклі Жолдака, де змішувалися різні географічні й соціальні простори та часи – табірна Колима, російська провінція, намріяний сімейний затишок майбутнього – Сумська без жодної перестороги й краплі сумніву буквально оголювалася перед глядачем фізично й душевно. Жодної фарисейської цнотливості, жодного прийому маскування під щось не було в її інколи шокуюче відвертій грі, тільки вихлюпування душевних сум’ять, правдивий, непідробний біль і пошук розради.
Крім загального визнання висококласності гри Сумської, – за роль Маші вона була нагороджена театральною премією “Київська пектораль”, – стало зрозумілим, що Наталя є актрисою характерного спрямування. Фарби її сценічного існування не грубі, але й не акварельні, вона любить грати на зал, акцентувати деталі, що привертають глядацьку увагу, любить використовувати суто театральні зваби. У двох спектаклях, які поставив А. Хостікоєв на сцені театру ім. І. Франка “Кін ІV” Г. Горіна (Анна Дембі, 1999 р.) та “Пігмаліон” Б. Шоу (Еліза Дулітл, 2000 р.), а також в “Отелло” В. Шекспіра, здійсненому В. Малаховим 2001 р. (Емілія), вона реалізувалася саме як характерна героїня. Такий вияскравлений і деталізований стиль гри став для неї визначальним й у двох останніх акторських роботах у рідному театрі – соковита, розчулена чоловічою увагою Городничиха в “Ревізорі” М. Гоголя (реж. І. Афанасьєв, 2003), свавільна й ласа до життя Кайдашиха в “Кайдашевій сім’ї” за І. Нечуєм -Левицьким (реж. П. Ільченко, 2008) та в Одарці із “Задунайця за порогом” за мотивами С. Гулака- Артемовського в театральній компанії “Бенюк і Хостікоєв” (реж. А. Хостікоєв, 2008).
Лайлива й мало приваблива Маруся Кайдашиха, зіграна Сумською в традиційній, наповненій побутом і фольклором виставі, була сприйнята однозначно позитивно, зі співчуттям, як знедолена, зморена важким щоденним побутом жінка, що на старість хоче пожити за чужий рахунок, як колись жили за її. Вона не просто стала улюбленицею київського глядача, бо подивитися на Кайдашиху-Сумську, вже відзначену Державною премією ім. Лесі Українки, почали ходити ті, хто пізнав її як чуйну й лагідну людину в телепередачі “Ключовий момент”, ведучою якої вона є з 2003 р.
Щире ставлення Наталі Сумської до наболілого, до чужого горя під час телевізійної праці, зробило її по-справжньому популярною серед широкого, нетеатрального загалу. Вона й сама вже давно почувається вдатною до публічної діяльності, про що свідчать її численні інтерв’ю та участь у багатьох культурно- суспільних акціях. Її хвилює репертуарна політика рідного театру і стан театральної справи в Україні в цілому, її бентежить забуття кращих національних традицій, профанування людських і мистецьких цінностей, відсутність стратегій культурного розвитку та політичний безлад у країні. Про все це вона не мовчить, а настійливо говорить, все це вона хоч трохи намагається змінити як актриса – готуючи ролі і записуючи аудіо-книги з українською класикою, як особистість – підшуковуючи точні та невразливі слова на “Ключовому моменті”, як мрійниця – сподіваючись зіграти ще одну безсловесну роль – Солодку Дарусю Марії Матіос на сцені Національного театру ім. І. Франка.
“Наше слово” №39, 27 вересня 2009 року {moscomment}
