Наталя Кравчук ■ ПОДІЇ ■ №37, 2014-09-14
«Там, де вже 11 років відбуваються Європейські дні добросусідства, тобто в прикордонній польсько-українській зоні Томашівщини і Грубешівщини, людям потрібні нормальні дружні відносини, вони хочуть бути добрими сусідами», – вважає о. митрат Стефан Батрух, голова Фонду духовної культури пограниччя, який організовує ці заходи. Цього року Європейські дні добросусідства проходили 26–28 серпня в Лісках, Білостоці, Мицеві, Корчмині та Стаївці.
Пам’ять, яка об’єднує
«Ми у святині села Ліски, де у 20-ті роки о. Мирослав Ріпецький, прибувши з Самбора, навчав селян мудрості й доброти, бо він жив Ісусом Христом і ніс Його до людей», – зазначив у проповіді Перемисько-Варшавський єпископ угкц Євген Попович. Божественна літургія була присвячена 40-річчю від дня смерті отця-виселенця, який, будучи вірним своїй пастві, подався з людьми на вигнання – під Елк на півночі Польщі. «Поселений у лісі, випросив у влади житло у Вощелях близько залізничної станції, з думкою, що за духовною підтримкою приїжджатимуть до нього люди, а потім у своїй хаті збудував каплицю», – розповідав о. Богдан Крик з Ґурова-Ілавецького на цвинтарі в Лісках, при могилі отця і його дружини. Останньою волею покійних було спочити в селі, зрошеному кров’ю невинних селян Лісок, бо вони надіялися, що живі не забуватимуть про це трагічне місце.
Біля церкви стоїть збірна могила лісківчан, вбитих у березні 1944 р. Офіційна інформація на плиті (польською мовою) говорить про те, що тут трагічно загинуло 86 осіб. Очевидці того часу розповідають, що жертвами мученицької смерті стало 123 селян. Молитвою-панахидою отець-владика, у співучасті українських священиків з Люблина, Перемишля, Хшанова, Ґурова-Ілавецького та з України, а також сестер служебниць із Пралківців і місцевого римо-католицького пароха просили для убитих вічного спочинку і пам’яті.
Білосток – осквернений
Кілька кілометрів від Лісок віддалені рештки села Білостока, в якому у 20-ті роки о. Ріпецький біля двох невеличких церков збудував 12 вівтарів для молитви прочан, які прибували сюди на святе місце об’явлення Богоматері й освяченого джерельця. Закінчилася війна і здавалося, що люди почнуть спокійно жити, але ворог і лихо не спали. В лютому 1946 р. збройні сили НКВС оточили групу молодих людей, які щойно в січні вступили у ряди УПА і готові були йти в села сповіщати добру новину про порозуміння у справі співпраці українського і польського підпілля.
«Я мав 10 років, коли це сталося, – розповідає Андрій Наконечний з Ельблонґа. – З Мицева, сусіднього села Хлоп’ятина, видно було, як ранком дорогою їхали вояки НКВС. Десь біля 8-ї години почалася стрілянина і тривала до вечора. Хлопці були в лісі на виду, бо впав великий сніг і дерева були голі. Загинуло 49 воїнів, урятувалося тільки 6 хлопців».
У білостоцьку долину коло святого місця звезли тіла найкращих синів Грубешівщини і Володавщини, а могилу запечатав отець Ріпецький, який заповів не забувати про місце поховання загиблих патріотів. Тож і прибуваємо сюди щорічно молитися за їхні душі і пам’ятати, яку ціну треба було платити за спробу боротьби за незалежність України.
Для тривалого увіковічення їхнього спочинку 3 роки тому голова спілки українських політв’язнів і репресованих Йосип Мица та члени організації спільно привезли на це місце потужний камінь з викарбуваними на ньому прізвищами загиблих воїнів УПА. Камінь ніхто не зрушив, але чиясь зла рука піднялася, щоб знищити напис.
«На щастя, лишилися їхні справжні імена. І вони свідчать про нас, про тих людей, які тут жили. Свідчать про те, що вони любили Україну і віддали за неї життя, тому стали нашими героями. А як вмирають герої, бачимо сьогодні на сході України. Тепер ми можемо глибше зрозуміти їхню саможертовність і смерть», – наголосив о. Іван Тарапацький з Перемишля. Владика і священики спільно відправили панахиду і всі в задумі подалися на освячення джерельної води.
Опустіла мицівська земля
У розритому, спаленому селі Мицеві уже здалека видно церкву. Вона, як більшість українських святинь нинішнього прикордоння, приречена була на знищення, у ній тримали хімдобрива, а інтер’єр обікрали. Однак у 90-ті роки, завдяки наполегливості лікаря з Варшави Богдана Мартинюка, при допомозі Товариства опіки над пам’ятками сакрального мистецтва, храм покрито бляхою, оббито новими дошками й очищено всередині. Уціліли горішні стінні розписи, але іконостас – обкрадений. Нині місцеві римо-католики привернули святині релігійну функцію.
Нас щороку впускають на екуменічну Службу Божу, яку цим разом відправляв місцевий ксьондз Станіслав разом з отцем Стефаном, який усвідомив нам «чого людина може доконати, коли забуває про сакрум. Ненависть знищила красу цієї святині. Мимо зусиль священика і нинішніх вірян, не дається храмові привернути первісного вигляду». Отець підкреслив, що такий стан вчинило зло, боротьба з яким триває до сьогодні, доказом чого є воєнне лихоліття в Україні, де йде боротьба не тільки за державність, але й потоптану людську гідність.
Колишні миців’яни, кривичани, корчминяни та інші виселенці долали сотні кілометрів, щоб приїхати до країни свого дитинства. Проте в Мицеві та Кривиці не можна було добратися до цвинтарів, бо там роз’їхані та заболочені дороги. Панахида за спочилих предків правилася в мицівській церкві.
У Корчмині відкрито нам Україну
Вранці 28 серпня, у день свята Успіння Пресвятої Богородиці, люблинський греко-католицький священик, а разом з ним римо-католицькі священики з Диниськ, Жнятина і Махнівка повели нас, прочан, від церкви в Корчмині в напрямку кордону. Несучи Корчминську ікону Богоматері, разом ішли представники Ульгівоцької ґміни і сільської ради та сьогоднішні й колишні жителі тих околиць. На нас чекали відкритий кордон та влада Сокаля, Белза і Стаївки, а також місцеві українці. З Люблина прибув консул України Віталій Білик, а з Холма почесний консул Станіслав Адам’як. Літургію спільно відслужили священики з України і Польщі, а разом з місцевим хором співали сестри служебниці.
Україна привітала нас не лише теплом та уквітчаними полями, але й надією, що народ має нашу підтримку, бо, як зауважив о. Стефан: «11 років тому люди з обох сторін кордону боялися один одного. Не мали один до одного довір’я, відчували нестерпний біль. Сьогодні хочуть бути разом, простити собі. Відчувають і усвідомлюють, як собі взаємно потрібні. Тому необхідне нам переконання, що ідемо в доброму напрямку будування добросусідських відносин, і бажаємо собі тільки добра».
У довгій, глибокозмістовній проповіді о. Стефана зазвучали промовисті фрази, щоб усі ще краще усвідомили, «що ми тут сьогодні присутні в час, коли сотні кілометрів звідси йде війна. Це війна, яка торкається не тільки українського народу. Це війна між добром і злом, між темрявою і світлом, між ненавистю і любов’ю, між аґресією та миром. Це війна за майбутнє не лише України. Це війна і за майбутнє Польщі, Європи, а також світу».
Голова Сокальської держадміністрації Олег Кожушко й інші службовці дякували полякам та українцям за духовну і матеріальну підтримку, бо всі хочемо рятувати українських воїнів від смерті. Хвилиною тиші ми у смутку вшанували пам’ять воїнів Сокальщини, які не повернулися з війни. ■
