У Вроцлаві відбулося засідання Постійного синоду УГКЦ, яке очолював глава Церкви, верховний архиєпископ Святослав Шевчук. Під час свого перебування в Польщі предстоятель зустрічався з місцевим греко-католицьким духівництвом і мирянами, а також дав інтерв’ю для “Нашого слова”.

Ростислав КРАМАР: Ваше Блаженство, у Вас цікавий досвід спілкування з українськими греко-католицькими громадами у світі. Чим відрізняється українська греко-католицька громада Польщі від інших?

–Верховний архиєпископ Святослав ШЕВЧУК: Гадаю, що передусім своєю історією. Ситуація нашої Церкви в Польщі безпосередньо пов’язана з наслідками Акції “Вісла”. Вплив цієї події дотепер відчутний як у наших парафіях у північно-західних реґіонах Польщі, куди українців свого часу депортували, так і на південному сході, куди деякі з депортованих повернулися.Інше характерне для Польщі явище – це нова трудова міґрація з України, якої немає в багатьох інших державах, де проживають українці. Утім, хочу наголосити, що явище, яке спостерігаємо в Польщі, не можна назвати еміґрацією в повному значенні цього слова, адже чимало українців приїжджає сюди на короткий час, тут вони заробляють необхідні їм гроші й повертаються додому в Україну. У Польщі дедалі більше студентів з України, які становлять важливу складову української присутності в цій державі. Словом, українці в Польщі мають свою історію, яку годі порівнювати з історією українців Північної чи Південної Америки.

А якою мірою УГКЦ враховує ту обставину, що в Польщі є українці-автохтони та українці-міґранти? У них різні історії. Мабуть, ці групи українців вимагають якихось особливих підходів?
-Якщо йдеться про тих, які в Польщі народилися і виросли, то в них свої специфічні духовні, соціальні, правові проблеми. А ті, які приїжджають тепер, зокрема на заробітки до Польщі, вимагають іншого підходу до моделей душпастирської опіки. Не завжди наші заробітчани їдуть туди, де є наші парафії, іноді нашим священикам потрібно їх шукати по різних околицях, по різних місцях їхньої сезонної праці. Тому, очевидно, ці обставини не можна не брати до уваги, якщо думати про розвиток нашої Церкви у Польщі.

Поясніть, будь-ласка, читачам “Нашого слова”, у яких правових відносинах перебувають УГКЦ та Греко-католицька церква у Польщі? Інакше кажучи, на що Ви, як глава УГКЦ, можете впливати в Греко-католицькій церкві у Польщі?
-Греко-католицька церква в Польщі щодо Церкви в Україні та її глави перебуває в таких самих відносинах, як і кожна наша єпархія чи митрополія в діаспорі. Скажімо, сьогодні, крім Польщі, за межами України ми маємо митрополію у США, там є 4 наші єпархії, маємо митрополію в Канаді, що складається з 5 єпархій. Тобто статус ГКЦ у Польщі – це статус Церкви поза межами нашої канонічної території. Наші владики в Польщі є членами Синоду Єпископів УГКЦ, який є найвищим законодавчим органом і збирається раз на рік. Є ще так званий Постійний синод – це структура, яка допомагає главі УГКЦ управляти Церквою – як в Україні, так і за її межами. Скажімо, владика Володимир Ющак, єпарх вроцлавсько-ґданський, протягом 5 років (від 2002 до 2007 р. – ред.) був членом Постійного синоду, останнє засідання якого відбулося саме у Вроцлаві. Та оскільки ГКЦ в Польщі знаходиться за межами нашої канонічної території, то греко-католицькі владики є членами римо-католицької Єпископської конференції. Таким чином, вони беруть активну участь у житті Католицької церкви в Польщі, привносячи їй усе те, що притаманне східному обрядові. Тож, з одного боку, відповідно до канонічного права, ми будуємо внутрішню єдність нашої Церкви, яка існує і в Україні, і за її межами, а з іншого – наші єпископи беруть активну участь у житті Католицької церкви тих країн, де вони знаходяться.

У розсіянні, за межами України, УГКЦ часто допомагає зберегти не лише конфесійну, а й національну тотожність. Часто говориться про те, що Церква відіграла ключову роль у збереженні самосвідомості в певних країнах. З цього приводу виникають дискусії про те, якою мірою Церква повинна брати на себе функції світських установ, покликаних дбати про збереження української ідентичності. Поділіться своїми думками про те, як це погодити.
-Думаю, що віруючі передусім очікують від Церкви, щоб вона була Церквою – не якоюсь політичною партією, навіть не якимось національним клубом, але Церквою, тобто інституцією, де є джерело життя. Очевидно, що коли йдеться про нашу Церкву, то вона завжди була берегинею коріння, з якого виріс наш народ. Можна сказати, що Церква була тим середовищем, де формувалася національна свідомість українців, а потім була життєдайним джерелом, з якого ця свідомість живилася. Зрозуміло, що в період бездержавності, або в тих країнах, де нема українських державних структур, дуже часто очікування вірян у соціальному та громадському вимірі проектувалися й проектуються на Церкву. Але Церква не завжди, зокрема в сучасних обставинах, мусить брати на себе функції всіх громадських установ, які тільки існують у суспільстві. Бо головне завданням Церкви – проповідувати Боже слово, наближати всіх до розуміння Христа, робити християнами, учнями Христа всіх тих людей, які до неї належать. Так само Церква вчить любити батьківщину, свій народ. Цього не можна відділити від ідентичності УГКЦ. Якщо ж ідеться про суспільно-громадський вимір церковного життя, то ми в Україні завжди виразно говоримо про те, що Церква не є частиною влади чи політичного суспільства. Церква, зокрема наша, бачить себе частиною громадянського суспільства. Проповідуючи Євангеліє, тобто здійснюючи первинну функцію, яку вона повинна здійснювати, Церква робить своїх віруючих добрими громадянами, активними учасниками суспільного будівництва. Таким чином, вона бере участь у розвитку української тотожності, а відтак ділиться цим даром з усіма людьми, які приходять до неї. Сьогодні багато вірян нашої Церкви в різних країнах не має українського коріння, та вони є нашими віруючими і ми про них піклуємося.

Ми розмовляємо у дні, коли в Україні точаться бурхливі дискусії про статус української мови та російської. Певні паралелі можна провести й з тими дискусіями, які відбуваються в греко-католицьких громадах у розсіянні – про місце української мови у літургійному житті, у проповіді, у процесі євангелізації. З цього приводу є різні думки: дехто вважає, що єдиною можливою мовою літургії, проповіді в українській Церкві повинна бути українська, бо впровадження мови більшості, серед якої живемо, – це шлях до асиміляції, зникнення і народу, і Церкви. Але відомо, що так вважають не всі.
-Я б це дуже чітко розмежував. Одне питання – це питання державної мови в Україні. На нього відповім однозначно – державною мовою повинна бути тільки українська. Чому? Тому що введення другої державної мови спричинить зникнення української мови в Україні. Сьогодні багато аналітиків говорить про те, що коли російська мова стане другою державною, то вона посилить шалений процес русифікації, який сьогодні відбувається в Україні, дехто говорить, що такої русифікації не було навіть за часів Совєтського Союзу. Тому, коли йдеться про державну мову в Україні, вона повинна бути одна – українська, бо це запорука збереження і розвитку. Натомість, якщо йдеться про мову літургії, то безглуздо говорити про державну мову. Ідеться про літургію, не про державу. Очевидно, ми українська Церква і ми повинні зберігати своє українське коріння. Та коли йдеться про літургію, то ми повинні бути чутливі до душпастирських потреб наших вірян. Я можу сказати про Арґентину. Там, в Арґентині, де хотіли компенсувати брак української мови як державної, зберігаючи її в літургії, ті парафії вмерли тому, що сьогодні 90% українців в Арґентині не знають української мови. Тільки ті парафії, які відкрилися на іспаномовний вимір життя українців в Арґентині, збереглися. Аналогічно можна сказати й про інші країни, де мова не є питанням тільки, скажімо так, збереження коріння, але й питанням можливості донесення Божого слова до наших віруючих. І тому, як говорив Христос, і одне треба робити, і іншого не потрібно залишати. Я не хотів би давати жодних рецептів нашій Церкві у Польщі, бо, як на мене, тут нема великої потреби сьогодні використовувати польську мову в літургії, та потрібно бути чутливим до потреб наших вірян.

А яка Ваша думка щодо дискусій про календарні питання? Від українців греко-католицького віросповідання в Румунії мені доводилося чути, що юліанський календар – це знаряддя збереження конфесійної і навіть національної ідентичності. У Варшаві греко-католицька парафія, зважаючи на велику кількість громадян України, перейшла з григоріанського календаря на юліанський. Але є інші думки, зокрема такі, що використання нашими громадами в діаспорі одночасно двох календарів, таке роздвоєння, осмішує українців в очах інших християнських народів.
-Питання календаря – це не питання ідентичності, особливо якщо мова йде про віру Церкви. Це радше питання церковної дисципліни. Очевидно, що церковна дисципліна повинна відповідати на реальні потреби людей. Календарне питання завжди було дуже делікатним і суперечливим, воно і тепер спричиняє багато непорозумінь та навіть поділів. Тому його не треба штучно форсувати. Наприклад, наша Церква в Арґентині живе за григоріанським календарем, там ніколи не було проблем з якимись поділами, спричиненими календарем. Натомість, коли є необхідність зберігати таку, назвімо її, сентиментальну єдність з літургійним ритмом, за яким живе сьогодні Церква в Україні, бо, наприклад, є нові еміґранти або є інші приводи до такого сентиментального єднання, то наші люди надають перевагу юліанському календареві. Та якщо, скажімо, завтра Церква в Україні перейшла б на григоріанський календар, то й ця потреба зникла б. Утім, сьогодні в Україні ми не маємо якихось нагальних підстав для зміни календаря, бо ми хотіли б це робити в єдності й порозумінні з нашими православними братами. Питання календаря завжди треба порушувати лише з перспективи будування єдності, не провокуючи якихось розколів.

Судячи з усього, наступний, 2013 рік буде вельми непростим у польсько-українських стосунках з огляду на 70-річчя трагедії на Волині. Польське суспільство очікуватиме якихось сиґналів з українського боку щодо оцінки цих подій. Чи УГКЦ готова буде вислати якийсь сиґнал у бік польського суспільства?
-Польсько-українські стосунки, якщо йдеться про відносини на рівні церков, будуються на основі примирення, яке відбулося 2005 р. Це примирення полягає у взаємному визнанні гріхів, що мали місце в історії наших народів, а відтак – у взаємному прощенні. Але таке примирення мусить бути взаємне, і це найважливіше послання, яке ми, християнські Церкви, повинні передати і нашим державам, і нашим віруючим. Тільки взаємне прощення може оздоровити нашу історичну пам’ять. Очевидно, що є дуже багато різних сил, які хотіли б або знівелювати таке взаємне прощення і примирення, або ятрити старі рани. Я думаю, що і одне, і друге – шкідливе. З якою метою, скажіть, ми згадуємо про минуле? На мою думку, згадувати треба, щоб зробити крок уперед, щоб загоїти ті рани, які болять дотепер. Але оздоровити пам’ять, звільнитися від тих ран, іти вперед можна лише за умови взаємного прощення. Саме християнське прощення спроможне зцілити відносини між народами. Я думаю, що і польський, і український народи сьогодні повинні шукати таких тем, які нас єднають, а не того, що нас роз’єднує. Зокрема й з огляду на те, що український народ прагне інтеґруватися в Європу. Та якщо хтось не хоче бачити України в сім’ї європейських народів, тоді, очевидно, він шукатиме всього, що протиставляє Україну її найближчому європейському сусідові. чи це на користь Україні і Польщі? Думаю, ні.

Ваше Блаженство, УГКЦ вже понад 400 років, якщо вести відлік від Берестейської унії, та вона все ще “молода Церква”. Коли ця 400-річна Церква дозріє до патріархату?
-Передусім хочу наголосити, що наша Церква виникла набагато раніше, ніж була укладена Берестейська унія. Наша Церква є Церквою Володимирового хрещення. Наступного року ми разом з іншими Церквами, які виросли зі спільного кореня, відзначатимемо 1025-річчя. Отож, якщо йдеться про історію, то ми древня Церква. Та якщо говорити про сьогодення, то ми справді молода Церква. Не тому, що нам небагато років чи наші віряни – це молоді люди. Наша Церква молода, бо вона воскресла після її знищення. Цю молодість ми переживаємо як відродження. І це відродження триває не лише в Україні, але й у всьому світі. Таким чином ми кажемо, що наша Церква молодіє Духом Святим. Коли говорити про Україну, то молодою Церквою нас іноді вважають тому, що середній вік нашого духівництва – це приблизно 35 років.
Якщо ж говорити про патріархат, то йдеться не лише про вік нашої Церкви, але й про попередню історію її розвитку. Ми сьогодні справді переживаємо безпрецедентний період розвитку нашої Церкви. Скажімо, те, що сьогодні є митрополія в Польщі, те, що сьогодні ми тільки в Україні маємо 4 митрополії, це ознака такого розвитку Церкви, якого не було ніколи раніше. А розвиток кожної Церкви східного обряду – це дозрівання до внутрішньої організації церковного життя патріаршого права. Сьогодні ми вже маємо патріарше право. Тобто, згідно з канонічним правом, наша Церква має всі відповідні можливості, і я, як глава Церкви, маю всі ті права, як той, хто носить титул патріарха, крім патріаршої гідності як титулу. Коли ми його отримаємо? Побачимо. Будуймо разом патріархат – і тоді питання його визнання чи невизнання стане риторичним. Я думаю, що за останніх 20 років відбувався безпрецедентний розвиток нашої Церкви, зокрема в синодальних діяннях, які сьогодні відбуваються. І тому ми будуємо патріархат дуже інтенсивно, я сподіваюся, що в недалекому майбутньому такий завершений вінець того патріаршого устрою нашої Церкви буде не тільки проголошений, але і визнаний.

Ваше Блаженство, наскільки, на Вашу думку, для України небезпечна ідея “русского міра”?
-“Русскій мір” – це політичний проект, який не має нічого спільного ні з історією, ні з сьогочасними суспільними рухами, які відбуваються в Україні. Сьогодні в Україні про “русскій мір” в контексті громадського життя говориться як про певний геополітичний проект, який зазнав невдачі. Очевидно, буде політичний тиск, можливо, теж і економічний, але я думаю, що ми повинні не так боятися “русского міра”, як будувати український світ. А ми його будуємо тоді, коли всі українці, де б вони не знаходилися, чи то в Україні, чи то за її межами, відчувають єдність нашої української громади і не піддаються асиміляції. Тоді, я думаю, ми залишимося собою і ніякі чужі світи нам не загрожуватимуть. Не йдеться про противагу “русскому міру” – та якщо ми не будуватимемо свого світу, то за нас хтось це обов’язково змушений буде зробити.

Ваше Блаженство, українцям, які еміґрують, доводиться чути, що вони безвідповідально ставляться до долі вітчизни, що вони зрадники. Яка Ваша думка з цього приводу?
-Абсолютно ні, я працював серед еміґрантів – і в Греції, і в Італії. Я і тепер їх відвідую всюди, де є наші люди, а нема наших структур. Це добрі люди, які виїхали з України не від легкого життя чи в пошуках кращого клімату. Можливо, навіть, що це найкращі люди. Ми бачимо, що з України сьогодні виїжджає середній клас, нас це не може не турбувати, тому наша Церква намагається зробити все для того, щоб, з одного боку, змінювалося суспільство в Україні, а з іншого, щоб наші люди, які опинилися за межами батьківщини, мали духовну опіку у своїх громадах, у своїй Церкві, у своєму обряді та своєю мовою. Ми йдемо за нашими людьми. Я б сказав, що географія нашої Церкви сьогодні є географією руху наших еміґрантів (якщо говорити про нашу Церкву у світі, поза межами України). Наша Церква завжди йшла за нашими людьми для того, щоб український світ міг розбудовуватися там, де його не було, щоб ми могли побачити якусь позитивну сторону феномену еміґрації, що, безперечно, сьогодні є складним і болісним для українського суспільства.

Ґлобалізація може стати шансом для побудови українського світу?
-Очевидно. Якщо ґлобалізація означає нові можливості та культурне різноманіття, то це наш український шанс. Інакше у випадку ґлобалізації, яку багато хто розуміє як асиміляцію і зникання цілих культур, як створення якоїсь суперкультури на кшталт тієї, яку колись намагалися створити в СРСР. Ґлобалізація в такому значенні цього слова нічого доброго українцям не принесе.

“Наше слово” №25, 17 червня 2012 року {moscomment}