Пригадую 1983 р. Мені тоді 14 років, на спині важкий наплічник, пам’ятник, який видніє здалека, здається ще важчим. “Generał broni Karol Świerczewski”. Сьогодні я вже знаю, хто такий “generał broni”, а тоді мене інтриґувало – що той генерал боронить? То був час, коли “Чотири танкісти” ще були приводом до гордощів, але вухо вже десь почуло, що по-різному з тими генералами бувало. Пам’ятав я їхні прізвища, але про цього знав тільки те, що вбили його “банди УПА”. Помандрував я далі через Ябліньки – село, яке 1938 року налічувало 562 душі руські, 15 латинських і 24 жидівські.

Кілька років пізніше зв’язався я з суспільною ідеєю збереження цвинтарів, які були позбавлені опікунів, стала вона віссю мого світу. Протягом років відкривав я картки з історії Польщі та України, коливаючись між захватом і жахом, а з тих відкриттів виходячи з переконанням, що кожна війна несе з собою тисячі людських драм, заплутаних доль, невдалих ідей. Я довідався теж, ким був Кароль Сверчевський. З ким він боровся під час польсько-більшовицької війни (з Польщею), що робив в Іспанії (розстрілював людей, також своїх підвладних), як командував під час ІІ Світової війни (посилаючи тисячі польських солдатів на неминучу смерть), як ставився до воїнів АК, що вступили в ряди LWP – Народного війська польського (підписував видані на них смертні вироки), врешті, як він став символом акції “Вісла” (яка перетворила присутність українців у післявоєнній Польщі у драму).

Я застосував у тексті дужки, оскільки довідався з мас-медіа під кінець березня, що товариство “Lepsze dziś” запланувало “патріотично-історичну врочистість” під назвою “65-та річниця смерті ген. Кароля Сверчевського”. Хотілося вірити, що то завчасний дурний жарт (адже наближалося перше квітня). Оголошення на сайті Підкарпатського маршалківського управління мене переконало, що то (просто жах!) ніякий не жарт, а також, що подані мною вище в дужках “деталі” з життя совєтського генерала нічого (!) не значать для організаторів, які стверджують на додаток, що “урочистість” є “необхідним елементом діалогу і польсько-українського примирення”! Розіслав я де тільки міг протест проти такої “урочистості”: до державних установ, воєводи, Інституту національної пам’яті, староства, мас-медіа – і то не я один. Найшвидше прореаґували ті останні і – цим разом – мушу признатися, що тішуся, як звичайна людина, а водночас і як керівник справи, що об’єднує, а не ділить людей (поляків та українців) навколо збереження спільної спадщини, також як поляк. Непокоїть мене, що ми – “Маґурич” – стараємося про розумне співіснування вже понад 25 років, а тим часом хтось пробує нам створити гірше сьогодні (пол. gorsze jutro)! Те, що ми робимо, не має вирішального впливу на дійсність, але наші малі кроки так легко затерти.
Їду до Ябліньок. Хочу побачити, чи буде порушено закон, тобто ст. 256 КК, бо я переконаний, що вже саме виконання державного гімну на честь Кароля С. підпадає під цю статтю. Гімн таки не виконували, але маю нагоду послухати заклик до примирення, котрий звучить як ультиматум, в якому (що найгірше) лунає слово “банди”. Чи мій дід теж був “бандитом”? Адже він був в АК, є люди, які саме так вважають. Якщо говоримо про примирення, то може варто пам’ятати, що не можемо мати спільних героїв? На текст “заклику” капають краплі дощу, розмивають контекст, читець згадує багатолюдні Ябліньки, забуваючи, хто в них мешкав, забуваючи, що заграви в Бещадах були головним чином загравами над українськими хатами й церквами. Не хотів би я вислухати такий анонімний “заклик” на Волині, на додаток, зачитаний у відсутність тих, з ким хотів би примирення.
Війна приносить жертви, завжди і всюди – така неминуча натура цього явища. Якщо це неминуче, то, замість насміхатися з них, постараймося просто і по-людськи про кращий світ.
Сьогодні інтриґує мене, хто і в ім’я чого боронить генерала, стверджуючи, що вшанування його допомагає примиренню поляків і українців, не згадуючи вже про кшталт польського патріотизму? Яка є причина, щоб людина з настільки понурою біографією, що абсолютно не підходить для подавання її за приклад на жодній географічній широті, мала би стати взірцем для того, що було їй чуже? Глупота не сприяє примиренню.
Політично важливими є жести президентів, прем’єрів, партій, дисидентів… для них самих. Я не вірю в силу таких жестів. Я вірю в людей, а ті, з якими працюю – поляки та українці – прагнуть вести діалог. Може не всі, але ті, хто хоче, не мусять залежати від кривавого минулого, тільки взяти з нього те, що дозволить спільно існувати, хоч би з огляду на пошану для жертв.
З’явилося в інтернеті багато коментарів: і прихильних, і ворожих. В одному з них мене названо “доморослим спеціалістом у справах примирення”. Смію ствердити, що та “доморослість” дає мені перевагу над такими коментаторами, бо не підшита вона переконанням про свою єдину і неповторну рацію. “Доморослість” дозволяє помічати історію різних народів, їх героїв, прагнення, які… принесли жертви. Ми не мусимо повторювати той сценарій і слідувати за словами: “історія вчить, що ніколи, нікого і нічого не навчила”.
Непереконаних запрошую попрацювати з товариством “Маґурич” на цвинтарях, які повні людей.

“Наше слово” №17, 22 квітня 2012 року {moscomment}