Політика прощення Про польсько-український діалог і примирення написано останніми роками дуже багато. Зокрема, у Польщі 2011 р. вийшла друком книжка “Вина народів. Прощення як стратегія ведення політики”. У ній автор Кароліна Віґура всебічно аналізує характерне для другої половини ХХ і ХХІ ст. явище покаяння, прощення і прохання про прощення, яке від імені своїх народів висловлюють політики і релігійні лідери. Польська дослідниця розглядає чотири приклади: лист польських єпископів до німецького єпископату 1965 р., стояння навколішки німецького канцлера Брандта перед пам’ятником Героям ґето у Варшаві 1970 р., польсько-українську зустріч у Павлокомі 2006 р. та відвідання папою Бенедиктом XVI концтабору в Аушвіці. Назва розділу про Павлокому звучить так: “Кітч примирення? Польсько-українська врочистість у Павлокомі 13 травня 2006 р.”. У другій частині розділу К. Віґура розглядає кітч як явище: естетичне, етичне і політичне. Отож, кітчем є все, що позбавлене автентизму, власної ідентичності, обмежене тільки до наслідування. Кітч створює невдалий творець для невиробленого адресата. Кітч веде лише до легких зворушень, а політичне діяння, щоб залишитись у свідомості громадян, мусить викликати пристрасті. Перефразовуючи Мілана Кундеру, польська дослідниця пише: “Гадаю, що у випадку декларації перепрошення і прощення, коли легкість входить до історичної політики, отримуємо щось, що можна назвати “нестерпною легкістю прощення””. І саме це вона закидає учасникам події в Павлокомі, насамперед обом президентам: наслідування формули “прощаємо і просимо прощення” без згадки про її джерело. На відміну від польського листа (1965 р.), в якому ієрархи називали провини свого народу, у Павлокомі забракло критики власних народів, таким чином, урочистість була просто “дипломатичною необхідністю”.
За свою працю авторка отримала цінну нагороду імені кс. Тішнера, що сприятиме її популярності. А водночас поширюватиметься переконання: якщо поляки з українцями хочуть примиритися, то виходить кітч. Серйозний виклик стоїть перед учасниками діалогу. Першим відповів Марек Бейлін у часописі “Gazeta Wyborcza” (23-24 липня 2011 р.). Підкреслюючи вартість книжки, він водночас критикує знецінення К. Віґурою зустрічі в Павлокомі. Нагадує, що це був черговий етап у процесі, який триває вже кільканадцять років, підтвердження того, що вже сталося раніше. Не коментуючи слова “кітч”, Бейлін пише: “Хочу, щоб політика примирення ставала банальною. Щоб була ритуалом, який підтверджує спогад жаху, а не страшно важкою дорогою виходу з нього”.
Непорочні й ненависники Важкий вже сам у собі процес примирення ускладнюють сьогодні нові явища, неґативні з погляду спільного майбутнього українців і поляків. Кресові середовища роблять усе, щоб у масовій свідомості поляків українці стали уособленням усього того, що найгірше. І мають “успіхи”. Музей Другої світової війни замовив соціологічне опитування, у результаті якого виявилося, що коли йдеться про часи війни, то поляки найгірше згадують українців (63,8%); які в рейтинґу випередили навіть німців (62,6%) і росіян (57%). І то при тому, що лише у 14,7% з опитаних родинна пам’ять зберегла контакти з українцями (відповідно 48,7 з німцями, 40,8 з росіянами). Стаття “геноцид” (пол. ludobójstwo) в Католицькій енциклопедії містить 37 рядків про німецький, 37 про совєтський і 59 про український геноцид поляків (про останній, зокрема, написано, що “жорстокістю перевищував німецький і совєтський”). Митець, який на замовлення холмських кресов’ян різьбив пам’ятник польським жертвам Волинської трагедії, сказав у люблинському телебаченні: щойно від замовників монумента довідався, що українці були більш жорстокими від німців.
На жаль, ці неґативні тенденції помітні й серед молодого покоління. Позитивним фактором є те, що поляки це озвучують. У контексті полеміки довкола шкільної програми з навчання історії соціальний психолог д-р Міхал Білевич сказав: “Боговітчизняна школа, зосереджена на польській мартирології, не вчить співпереживання з іншими. Готує також до заперечення яких-небудь незручних історичних тем. Кілька років тому ми представили групі студентів різні пояснення не відомого їм раніше злочину в Павлокомі. Вони автоматично погоджувалися зі ствердженням, що поляки вбивали українців, бо були спровоковані або змушені, зате українці вбивали поляків суто з ненависті. …видно, як сильно наші ліцеїсти не приготовані до розмови про історію. Негайно з’являється блокада і брак бажання вислухати арґументи другої сторони” (“Polityka”, 14/2012).
Українські дилеми відображені й в останніх номерах “Нашого слова”. Роман Кабачій у статті “Переосмислення “Вісли”” (“НС” № 18, 2012 р.) як найбільш широкий і точний погляд на Акцію “Вісла” навів думки львівського історика проф. Ярослава Дашкевича. У статті Р. Кабачій після слів “з формулою “вибачаємо та просимо вибачення” треба бути обачнішим”, цитує Дашкевича: “”Складається парадоксальна ситуація, коли Об’єднання українців у Польщі просить прощення – за що? За Акцію “Вісла”? Греко-католицька церква – за її ліквідацію, за ув’язнення всіх священиків у таборі в Явожно? Треба ще й глибоко сумніватись у тому, що ініціатори і керівники та виконавці Акції “Вісла” були справді християнами і що прощення їм потрібне”. Раніше “Наше слово” надрукувало розмову з істориком Ярославом Грицаком. Цей львівський професор сказав, що українці “повинні мати мужність визнати свою вину”. Розмова стосувалася Голокосту, але думка Грицака щодо українських вин стосовно поляків – подібна. Він поділяє ідею відомого історика Тоні Джадта, що визнання вини є вхідним квитком до європейської інтеґрації. Діагноз Грицака: “у нас існує відчуття, що ми завжди були жертвою, а тут виявляється, що ми теж когось били” – показує, як багато в українців спільного з польськими ліцеїстами. К. Віґура у своїй книжці пише про секуляризацію поняття прощення в післявоєнний час. Відповіддю на сумніви Дашкевича можуть бути слова філософа Жака Дерріда: “прощення, відокремлене від релігії, стає доступним кожному”.
Прощення задля майбутнього
Повноправними учасниками польсько-українського діалогу є Церкви, вони є теж ініціаторами й виконавцями актів прощення. Нещодавно про своє бажання включитися в діалог заявила нова сторона, яка готова все вирішити. У рамках польсько-російського релігійного діалогу, у ході підготовки документа про примирення, представник Російської православної церкви митрополит Іларіон заявив, що російська сторона хоче, щоб документ стосувався примирення не тільки польського і російського народів, але також білорусів та українців, представником яких вважає себе РПЦ. Цю пропозицію польська сторона відкинула.
Польські єпископи 1965 р. своїм листом до німецького єпископату творили історію. Вони усвідомлювали, що німці відіграватимуть вирішальну роль у майбутньому включенні Польщі до Європи вільних націй. Тому пішли на такий ризик, кинули виклик комуністичній владі. Україна – у багатьох аспектах пародія демократичної держави десь на периферіях Європи, – не варта особливої уваги. Навіть винятково відкриті ієрархи не вивчають українських справ. Ситуацію ускладнюють теж проблеми в Україні. З одного боку, дефіцит великодушності в тих, хто не хоче повернути латинникам їхніх храмів – аж ніяк не доконечно потрібних східним християнам. З другого – позиція львівського римо-католицького митрополита, який демонізує греко-католиків, і то не тільки перед співбратами в Польщі.
* * *
К. Віґура у своїй книжці закінчує розділ про Павлокому констатацією, що широкомасштабна праця над польсько українським примиренням – ще не почалася. Висловлює також надію, що станеться це в недалекому майбутньому. Не поділяючи її широкої критики, треба проте сказати, що потрібний новий поштовх. Варто задуматися над словами, які 1982 р., ще за брежнєвської безнадії, написав у своєму “Євангелії від юродивого” Мирослав Маринович, будучи на засланні: “Я переконаний, що тільки прощенням можна обірвати одвічний ланцюг перероджень Зла. Без прощення людство не має майбутнього”.
