Мирослав Чех ■ ГРОМАДА ■ 2009-06-11
Після 1989 р. такого в історії нашої громади ще не було. Проти її представника, який зайняв високий пост у структурах державної влади, проводиться цілеспрямована, методична і безпощадна атака. Використовуються для цього всі прийоми: донесення в прокуратуру, наклепи, анонімні листи, есемески, брудне нашіптування в громаді та польському середовищі. Здебільшого робиться це руками своїх – недавніх співробітників, а навіть друзів. Чужі не мусять докладати великих зусиль – лише поширювати брудну роботу українців. Свого хочуть загризти свої.
Мирон Сич – співзасновник і багатолітній директор Комплексу шкіл в Ґурові-Ілавецькому, голова Вармінсько Мазурського сеймику трьох скликань і теперішній депутат Сейму РП – п’є повну чашу терпіння. Йому не даровано нічого: зачіпають його особисто і його сім’ю, б’ють за сьогодення і за минуле. Коли не вдалося доказати фінансових зловживань, тоді перекинулися на студентські роки, мовляв, він співпрацював з комуністичною Службою безпеки.
Я довго придивлявся до цієї кампанії дещо збоку. Зустрічався з депутатом, підтримував його і говорив, що все це минеться. Кожний з нас мусить пройти через певні випробування, бо займатися політикою – справа непроста. Потрібно витримки, сили і шкури вола. Проте є межі, за якими мовчати публічно – означає миритися зі злом, що зустрічає людину, яка зробила великий внесок у життя нашої громади. Мовчати – це погоджуватися з методами боротьби, не гідними відносин у демократичних країнах, не достойними того, щоб ними керувалася громада, яка вистояла стільки випробувань. Мовчати – це спокійно придивлятися, як нищать надбання громади минулого двадцятиліття.
Тому треба сказати: годі! Немає згоди на осквернення доброго імені депутата і розбивання української спільноти. Історії нашої громади не треба писати лише на основі есбецьких документів. Ще живі люди, які тоді займалися громадською діяльністю. Свідки, повні сил фізичних і розуму, можуть розказати, як воно було. На основі документів СБ можна написати правду про методи її діяльності, а не правду про людей, які трудилися на громадській ниві. Хто цього не розуміє, не повинен братися за оцінку нашої поведінки.
М. Сич не був співробітником СБ, не доносив і не шкодив людям. Усі, хто жив і працював в українській громаді у 80-і рр., добре про це знають. Оприлюднені документи СБ щодо Сича не показують нічого крамольного. Навпаки, підтверджують правильність висновку Люстраційного бюро ІНП про відповідність правді люстраційної заяви депутата. Він не співпрацював, був натомість об’єктом зацікавлення і прискіпливого спостерігання, як т.зв. фіґурант. Жодна словесна еквілібристика цієї кваліфікації не може поміняти.
Усупереч твердженню деяких “люстраторів”, польське законодавство не передбачає іншої процедури люстрації, як складення заяви та перевірку люстраційним прокурором її правдивості. Прокурор визнав, що депутат Сич склав правдиву заяву. Крапка. Коли хтось із цим не погоджується, може внести скаргу до прокуратури і домагатися зміни цієї кваліфікації. Коли цього не здійснює, то займається безпідставними звинуваченнями.
М. Сич зробив абсолютно правильно, коли сказав есбекові, що знає про їхні розмови з іншими студентськими діячами. Відкритість, неприховування факту виклику в СБ були найкращою зброєю проти політичної поліції, яка розраховувала на страх і почуття самотності викликаного. У гурті людина була певніша і більш захищена, тому першим законом для тих, кого викликали, було: “Розказуй про це якомога більшій кількості знайомих”. Про те, що М. Сича викликають, він неодноразово говорив сам, і не лише мені.
Введення воєнного стану поклало край надіям на створення СУСП. Дехто з нас працював над створенням незалежної організації, дехто пропонував діяльність у підпільному Об’єднанні польських студентів, ще інші обстоювали включення до леґальної польської організації. За третім сценарієм були колеґи з Ольштина. Ми довго над цим дискутували і сперечалися. Їхнє рішення не було простим, бо більшість студентів ставилися неґативно до такого вибору. Згодом ми прийняли рішення включитися до цієї структури. Створили Раду культури національних меншин, яка діяла в більшості академічних центрів.
З перспективи понад 25 років я впевнений, що ми тоді зробили правильно. Позитивних сторін було більше, ніж неґативних. Узяти хоча б організування Молодіжних ярмарків, “Карпат”, видавання “Зустрічей” та десятки інших ініціатив. Декому з посеред нас це не заважало включатися до підпільної діяльності польських організацій, займатися незалежною видавничою діяльністю і творенням основ для перетворень, які надійшли в житті громади після 1989 р. А скільки важило встановлення контактів з Україною, зустрічі з представниками самостійницького руху, який зароджувався в другій половині 80-х років!
Ця діяльність ще чекає на своїх істориків, бо вона була суттю нашого життя, а не розмови з СБ, яка намагалася залякати нас чи змусити піти на спів працю. Ми були суб’єктами власних вчинків і рішень, а не СБ. Хто цього не розуміє, хай не береться вирішувати долі людей, залучених до тодішньої роботи. Усе було набагато простіше і водночас складніше, ніж їм здається.
Сперечаючись, в одному ми були переконані – ми вміємо розпізнати, хто свій, а хто ворог. Хто працює чесно, а хто запродався “безпеці”. Якби цього не відчували сьомим чуттям, не мали б успіхів, яких нам тоді вдалося досягти.
Усі, хто діяв у 80-і роки, пам’ятають тодішню атмосферу. Абсолютна більшість із нас були членами УСКТ, або користувалися формами його діяльності. Це при тому, що ми були свідомі нагляду, який Міністерство внутрішніх справ здійснювало над роботою товариства. І того, що деякі діячі напевне співпрацюють. Проте, ми не ховалися, бо були переконані, що працюємо леґально, не робимо нічого крамольного, бо маємо свої права. А з деякими людьми і в деяких середовищах просто не говорилося про все.
Пишу про це, щоб повернути правильну оцінку нашого життя 20-30-літньої давності. Можна і треба оцінювати тодішні успіхи і невдачі. Писати про людей, важити мотиви, якими керувалися, приймаючи саме такі, а не інші рішення. Але треба це робити добросовісно, а не з метою дискредитації задля політичної мети. Наша громада надто багато пройшла і проходить, щоб такими методами безкарно можна було її розколювати. Не треба приносити в наше життя методи, які роз’їдають польське політичне і суспільне життя.
Сталося так, що у 20-ліття незалежної Польщі посилилися дії антиукраїнських сил. Заперечуються здобутки польсько-українського примирення. Іде реванш тих, хто хоче посварити Польщу та Україну, кому сіллю в оці стоїть долання неґативних стереотипів, зароджування справжньої дружби і добросусідства між нашими народами. Часткою цієї кампанії є спроба очорнити депутата Сича. На відміну від кампанії т.зв. кресових організацій, тут можемо зробити щось більше, ніж тільки протестувати. Можемо активно давати відсіч тим, хто паплюжить, і не надавати форуму для їхньої діяльності.
Миронові, його дружині Олі та дітям хочу сказати: ви не одні!
“Наше слово” №24, 14 червня 2009 року
