Андрій Шептицький ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №42, 2012-10-14
У часописі «Uważam Rze Historia» опубліковано нещодавно статтю д-ра Анджея Зємби з Яґелонського університету і Польської академії умінь «Привид святого Юра (Слово про архиєпископа Шептицького)». Таким чином Зємба приєднався до ґрона «істориків» такого штибу, як Ева Семашко чи Рафал Земкевич, які на шпальтах вищезгаданого щомісячника послідовно пропаґують власне бачення історії, яка у їхньому розумінні означає – знаряддя для зміцнювання національної ідентичності. Для них від наукової правди важливіші закладені наперед тези: Польща була могутньою державою, а поляки – невинними жертвами, а винні у всьому передусім сусіди, супердержави, загально кажучи – Інші. До цієї групи щомісячник зарахував теж митрополита Андрея Шептицького, який був головою Української греко-католицької церкви у 1901–1944 рр. Про нього навесні 2012 р. критично писав колишній посол Ізраїлю в Польщі Шевах Вайс. Редакція обіцяла опублікувати на газетних шпальтах спростування щодо внеску митрополита Шептицького і його брата бл. о. Клеменса у рятування євреїв під час ІІ Світової війни. На жаль, так не сталося. Ідеологія понад правдою…
Згадана стаття вписується в цю філософію. Головну думку – цілком «наукову» – автор формулює коротко: «Святий Юр лякає». Кого? Звичайно, поляків. Спочатку, ще перед Шептицьким, Святоюрський собор був садибою москвофілів, потім – уже за його часів – став символом антисемітизму українців у Галичині, їхньої активності в антипольській операції на Волині та колаборування з гітлерівським Рейхом.
Зємба закидає Шептицькому підтримку для Голокосту. «Коли в ім’я України і під проводом німців мордовано в його архиєпархії євреїв і поляків […] митрополит тихцем вибрав Євангеліє, а явно – Україну з нацистами». Щоб довести цю тезу, автор обминає невигідні для нього елементи дійсності. Поверхово проходить над фактом, що Шептицький і вся Греко-католицька церква вели широку діяльність для рятування євреїв. Вважається, що загальна кількість урятованих таким чином становила приблизно 150 осіб, за що молодший брат митрополита і його близький співпрацівник о. Клеменс був відзначений медаллю «Праведника народів світу» i Командорським хрестом Ордена відродження Польщі. Не згадуючи вже про Давида Кагана – львівського рабина, який частину війни провів у Святоюрському палаці, ані про інших урятованих, які не раз давали свідчення на користь Шептицького, так як Курт Левін чи Адам-Даніель Ротфельд.
Чергова теза про участь Шептицького в антипольській операції ОУН та УПА, чи теж про її підтримку (Зємба в цьому питанні неточний) спирається на так само сумнівні арґументи. Передусім Волинь, де загинуло найбільше поляків, була переважно православною. Незважаючи на те, Шептицький однозначно віднісся до участі своїх віруючих в антипольських чи антиєврейських операціях, керуючи до них 1942 р. пастирський лист «Не вбивай», в якому однозначно ствердив, що політичні мотиви не можуть бути усправедливленням вбивства. Цей лист Зємба теж іґнорує. Крім того, старається справити враження, що Шептицький трохи не був натхненником діяльності українського націоналістичного підпілля, у той час, як відносини між Святоюрським палацом і ОУН та УПА можна назвати принаймні складними. Безсумнівно, мали вони деякі спільні цілі (незалежна українська держава), натомість зовсім різним було їхнє бачення знарядь, які мають послужити до реалізації спільної мети. Шептицький неґативно оцінював діяльність українського підпілля, натомість українські націоналісти не втрачали надії, що вдасться їм залучити керівника Української греко-католицької церкви для своїх цілей, що було б для них істотним досягненням з огляду на авторитет, яким він користувався.
Врешті третій закид Зємби: про колаборування з німцями. Так, Шептицький прихильно прийняв початок німецько-радянської війни і прихід німців на українські землі. По двох роках панування комуністичної влади така постава здається зрозумілою. Шептицький сприймав німців через призму свого досвіду з періоду І Світової війни. Вбачав у гітлерівській політиці шанс для українського народу. Невдовзі однак зрозумів свою помилку, пишучи 1942 р. до папи римського «Визволені з-під радянського ярма, почули ми деяке полегшення, (але) поступово (німецький) уряд встановив режим небувалого терору і корупції […] тепер усі згідні, що нацистський режим є може ще більш окрутний і диявольський, ніж більшовицький». Закиди Зємби, що стосуються нібито колаборування Шептицького з Рейхом, сформульовані на шпальтах «Uważam Rze Historia», звучать парадоксально. Заступник головного редактора тижневика саме опублікував книжку, у якій доводить, що великою помилкою ІІ РП було те, що вона не стала союзницею Гітлера проти СРСР (P. Zychowicz, Pakt Ribbentrop-Beck czyli jak Polacy mogli u boku III Rzeszy pokonać Związek Sowiecki, REBIS, Poznań 2012). Це ніщо інше, як політика подвійних стандартів: поляки співпрацюють з Рейхом – це добре; українці співпрацюють з Рейхом – це погано.
Зємба видав 1994 р. том післяконференційних матеріалів, що стосувалися Шептицького. Потім не займався вже ширше цією проблематикою. Його наукова діяльність зосередилася передусім на українській еміґрації в міжвоєнний період. Про Шептицького висловлювався публіцистично. Кілька років тому ще пам’ятав він про Д. Кагана чи А.-Д. Ротфельда. З часом його пам’ять почала підводити щораз більше; а може це редакційні вимоги змусили його пристосувати історичну дійсність до визначених ідеологічних рамок? Такий вибірковий підхід не стосується тільки історичних фактів. Здається, що Зємба залишився ментально в 90-х роках. Адже не помічає він низки авторів і публікацій, які порушують проблематику діяльності Шептицького в Україні, Польщі, Ізраїлі чи англосаксонських країнах. Можна тут навести прізвища Юрія Аввакумова Ліліани Гентош, Джона-Пола Химки, Мирослава Мариновича, Ґжеґожа Мотики, Шимона Редліха, о. Марка Скірки і Марії Г. Шептицької. І це далеко не повний список. З цього численного ґрона Зємба цитує тільки при нагоді Редліха, інших оминає.
Якщо список колеґ за професією, на яких покликується автор, надзвичайно короткий, то – цілком навпаки – список людей та установ, яких критикує, або просто ними гордує, дуже довгий. Отож, насміхається з львів’ян за те, що в їхньому місті є парк імені Хмельницького, хоч козаки переслідували греко-католиків. Батько Шептицького Ян-Канти був (це буцімто думка одного з сучасників) «галасливий, як порожня бочка»; мати, Софія Шептицька, уроджена Фредро (це вже думка Зємби) була типовою «нервовою полькою»; «Tygodnik Powszechny» насміхається з християнства, його автори некомпетентні; Єжи Помяновський – наївний. Український народ був створений внаслідок змови краківських консерватистів, які «придумали концепцію, як розв’язати проблему російського впливу на галицьких русинів. Хотіли русофільство підмінити українською національною ідентичністю як бар’єр для Росії і союзника Польщі». Теза ця живцем взята з валуєвського указу, підписаного царським міністром внутрішніх справ (1863 р.). Зємба кепкує з беатифікаційного процесу Шептицького; мабуть не знає, або не хоче знати слів бл. Івана-Павла ІІ, які папа сказав 2001 р. у Львові: «Як могли б ми не згадати далекозорої та ґрунтовної пастирської діяльності Слуги Божого, митрополита Андрея Шептицького, чий беатифікаційний процес йде вперед і якого сподіваємося побачити колись у сонмі святих?» (http://www.opoka.org.pl/biblioteka/W/WP/jan_pawel_ii/podroze/ukraina_jp2_homilia_27062001.html).
Зємба робить висновок, що Шептицький став патроном польсько-українського непримирення. Це кардинально помилкова теза, писана під програмну лінію часопису, в якому появилася стаття – винні Інші. Непорозумінням є натомість участь науковців, особливо таких серйозних і гідних пошани установ, як ЯУ і ПАУ, у таких сумнівних проектах як «Uważam Rze Historia». ■
Автор є заступником голови Фонду роду Шептицьких. Він теж редактор виданої 2011 р. книжки «Церква, нація, держава. Діяльність та спадщинa Митрополита Андрея Шептицького (1865–1944)».
